Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 07.10.2019 року у справі №755/12537/18

Постанова

Іменем України

14 вересня2020 року

м. Київ

справа № 755/12537/18

провадження № 61-17754св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, Центр надання адміністративних послуг Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація, комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва",

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2019 року у складі судді Арапіної Н. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Сліпченка О. І., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права на реєстрацію місця проживання.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 01 жовтня 1987 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. З 2009 року він проживав з дружиною у квартирі АДРЕСА_1. Вказана квартира була надана у користування батьку ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на підставі ордеру. Зазначена квартира не приватизована.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 лютого 2003 року визнано за ОСОБА_2 право на проживання у квартирі АДРЕСА_1.

У спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_3.

Вказував на те, що ОСОБА_2 не надає згоди на його реєстрацію у спірній квартирі, внаслідок чого порушено його право на реєстрацію місця проживання.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив визнати за ним право на реєстрацію місця проживання у квартирі АДРЕСА_1.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що право користування житловим приміщенням з правом на реєстрацію місця проживання позивача не було порушено відповідачем.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні його позовних вимог про визнання права на реєстрацію місця проживання, не врахували, що відповідач заперечує проти реєстрації його місця проживання у спірній квартирі, чим порушує його права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2019 року у складі судді Касаційного цивільного суду Сердюка В. В. відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 10 вересня 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до ордеру на житлове приміщення від 13 грудня 1973 року квартира АДРЕСА_1 надана ОСОБА_4 на сім'ю з чотирьох осіб: він - ОСОБА_4, дружина - ОСОБА_5, дочка - ОСОБА_3, мати - ОСОБА_7

3 01 жовтня 1987 року ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, у зв'язку з чим був знятий з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 лютого 2003 року визнано за ОСОБА_2 право на проживання у квартирі АДРЕСА_1.

У квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_1 проживає у цій квартирі без реєстрації.

21 березня 2011 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 2-749/11 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 про зміну договору найму житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до довідки МСЕ № 0370711, що ОСОБА_1 з 18 листопада 2011 року є особою з інвалідністю другої групи.

Згідно з довідкою про зняття з реєстрації місця проживання від 06 грудня 2017 року, виданої Виконавчим комітетом Гребінківської міської ради Полтавської області, ОСОБА_1 22 червня 2017 року знятий з реєстрації за адресою: с.

Корніївка Гребінківського району Полтавської області.

Постановою Дніпровського районного суду м. Києва 14 грудня 2017 року у справі № 755/11257/17 відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні його позову до Дніпровської державної адміністрації Відділ з питань реєстрації місця проживання фізичних осіб про зобов'язання вчинити дії, а саме зобов'язати відповідача зареєструвати його місце проживання у квартирі АДРЕСА_1.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 липня 2018 року у справі № 755/7359/18, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про визнання права на проживання та користування квартирою АДРЕСА_1 відмовлено, оскільки позивач не довів і судом не встановлено порушення прав ОСОБА_1 щодо вільного проживання та користування спірною квартирою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У частині 1 та 2 статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині 1 статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених частині 1 статті 11 ЦПК України, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Звертаючись до суду з позовом про визнання права на реєстрацію місця проживання, позивач посилався на те, що відповідач порушує його право на реєстрацію місця проживання у квартирі АДРЕСА_1.

Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (далі - Закон) є спеціальним Законом, який регулює відносини у сфері реєстрації місця проживання особи, відповідно до Конституції України регулює відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.

Відповідно до абзацу 11 статті 3 Закону реєстрація - внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

На виконання вимог Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" 02 березня 2016 постановою Кабінету Міністрів України № 207 затверджено Правила реєстрації місця проживання, якими передбачено механізм здійснення реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також встановлено форми необхідних для цього документів.

Відповідно до підпункту 4 пункту 18 Правил реєстрації місця проживання особа або її представник подає документи, що підтверджують: право на проживання в житлі, - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про: надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи.

У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім'ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, установивши, що ОСОБА_2, яка на підставі рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12 лютого 2003 року набула право на проживання у квартирі АДРЕСА_1 та зареєстрована в ній, не надає згоду на реєстрацію місця проживання позивача у вказаній квартирі, а позивач не надав доказів на підтвердження його права користування або володіння спірною квартирою, дійшов правильного висновку про те, що право користування житловим приміщенням з правом на реєстрацію місця проживання позивача не порушено відповідачем.

Доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Toriya v. Spaine), §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari
v. Finland), § 2).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 червня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник