Історія справи

Постанова

Іменем України

22 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 741/605/17

провадження № 61-15907св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), КратаВ.І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_7 на рішення Носівського районного суду Чернігівської області від 19 вересня 2017 року у складі судді Киреєва О. В. та постанову апеляційного суду Чернігівської області від 15 березня 2018 року у складі колегії суддів: Вінгаль В. М., Губар В. С., Онищенко О. І.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, в якому просив:

- визнати його особистою приватною власністю будинок АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07 вересня 2004 року;

- усунути йому перешкоди у володінні, користуванні та розпорядженні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення з нього відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що він є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07 вересня 2004 року, у якому проживав зі своїми батьками до одруження.

З 09 листопада 1991 року до 03 липня 2013 року він перебував у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_4, від якого мають двох дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Після розлучення та створення ним у 2015 році нової сім'ї відповідачі (діти та колишня дружина) почали перешкоджати йому у користуванні та володінні власністю, вчиняють щодо нього та його родичів протиправні дії, у зв'язку з чим він змушений був звертатися до правоохоронних органів.

Зазначав, що відповідачі мають власний будинок АДРЕСА_2, проте проживають у спірному, при цьому участі в його утриманні та ремонті не беруть, комунальні платежі не сплачують, довели його до занедбаного стану, чим створюють йому перешкоди у користуванні власністю.

Посилаючись на вищенаведені обставини, просив позов задовольнити.

Рішенням Носівського районного суду Чернігівської області від 19 вересня 2017 року, залишеним без зміни постановою апеляційного суду Чернігівської області від 15 березня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив із відсутності підстав для повторного визнання спірного житлового будинку особистою приватною власністю ОСОБА_3, який вже є його власником на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07 вересня 2004 року, та недоведеності останнім систематичного руйнування чи псування будинку відповідачами, використання не за призначенням або систематичного порушення правил співжиття.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_7 просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, статей 387, 392 ЦК України, статті 156 ЖК Української РСР, та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки, у зв'язку з чим дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для задоволення позову.

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та їх представник ОСОБА_8 подали відзив, у якому просять залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_3 та залишити без змін оскаржувані судові рішення як такі, що ухвалені із додержанням норм матеріального та процесуального права.

Зазначають, що суди всебічно, повно, об'єктивно дослідили обставини справи та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 листопада 1991 року до 03 липня 2013 року, від якого мають повнолітніх дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6

На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07 вересня 2004 року, виданого виконавчим комітетом Червонопартизанської сільської ради, домоволодіння на АДРЕСА_1 належить ОСОБА_3 на праві власності на підставі рішення виконавчого комітету від 29 липня 2003 року.

07 вересня 2004 року право власності на вищезазначене домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_3 у комунальному підприємстві «Носівське бюро технічної інвентаризації» Носівської районної ради.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 посилався на те, що через наявність перешкод з боку відповідачів, які проживають у спірному будинку, він позбавлений можливості користуватися та розпоряджатися належним йому на праві власності майном.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із відсутності підстав для виселення відповідачів із вказаного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення з огляду на те, що вони мають право користування ним як колишні члени сім'ї власника будинку.

Проте повністю з висновком апеляційного суду в частині вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні власністю погодитись не можна.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс).

Правомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості.

Згідно з нормою статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства.

У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Вказаний правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач, окрім іншого, посилався на норми статей 387, 391 ЦК України, які регулюють право власника на належне йому майно та право розпорядження цим майно, а також надають йому право звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Суд першої інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо цих вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не з'ясував підстави проживання відповідачів у спірному житловому будинку та дійшов передчасного висновку про відмову ОСОБА_10 у їх задоволенні.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд на зазначене також уваги не звернув, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції, допустив порушення норм матеріального та процесуального права, тому судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню в зазначеній частині з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

У решті оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

На підставі статті 392 ЦК України власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба у такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.

Суди попередніх інстанцій, встановивши, що право власності на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 у комунальному підприємстві «Носівське бюро технічної інвентаризації» Носівської районної ради і правова підстава набуття ним такого права - свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 07 вересня 2004 року ніким не оспорюється, дійшли правильного висновку про відсутність підстав повторного визнання цього права за позивачем у судовому порядку.

Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 141, 400, 416, 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_7 задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Чернігівської області від 15 березня 2018 року у частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні житловим будинком скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У решті рішення Носівського районного суду Чернігівської області від 19 вересня 2017 року та постанову апеляційного суду Чернігівської області від 15 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. П. Курило