Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2020 року у справі №344/5715/18

Постанова

Іменем України

15 червня 2021 року

м. Київ

справа № 344/5715/18

провадження № 61-4447св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Івано-Франківський міський відділ державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 січня 2020 року в складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Ясеновенко Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду про визнання незаконним рішення про продаж квартири АДРЕСА_1.

Позовна заява мотивована тим, що під час перебування позивача у місцях позбавлення волі відповідач продав належну йому квартиру АДРЕСА_1. Дане рішення відповідача винесене з порушенням статті 63 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), оскільки при виконанні рішення суду в рамках виконавчого провадження, нерухоме майно (квартира) боржника реалізовується за відсутності достатніх коштів чи рухомого майна, на яке можна звернути стягнення. Представники відповідача з позивачем жодного разу не зустрічалися, хоча їм було відомо його місце перебування. Зазначена квартира одночасно є і офісом фірми "Едельвейс-7" та спільною власністю з німецькою фірмою "Шпіненнетц-інститут". Після звільнення він майже два роки проживав у підвалі гаража. З огляду на вищенаведене, позивач вважає рішення відповідача про продаж квартири незаконним.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вчинення відповідачем незаконних дій в частині продажу спірної квартири. У зв'язку із цим, заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги були визнані необґрунтованими, а тому суд відмовив у їх задоволенні.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 30 вересня 2019 року скасовано та закрито провадження у даній справі; роз'яснено ОСОБА_1 право на звернення до суду зі скаргою на дії державного виконавця.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2020 року ОСОБА_1, не погодившись із постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 22 січня 2020 року, надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 16 листопада 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 січня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційним судом обґрунтовано скасовано рішення суду першої інстанції. Однак, суд апеляційної інстанції помилково не розглянув спір по суті, не встановив належним чином дійсні обставини справи; не врахував, що спірна квартира є спільною власністю української та німецької юридичної особи; нині наявна заборона суду щодо проникнення відповідача у квартиру; квартира була реалізована з порушенням Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У встановлений ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року строк відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 18 березня 1999 року, ОСОБА_1 на праві приватної власності належала квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

З копії паспорта громадянина України ОСОБА_1, серії НОМЕР_1, виданого 14 березня 1997 року Івано-Франківським МУВС МВС в Івано-Франківській області, вбачається, що з 10 грудня 1996 року адреса реєстрації місця проживання ОСОБА_1 - квартира АДРЕСА_1.

У листі Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - Івано-Франківський МВ ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області) від 03 вересня 2019 року № 02-19/в-15 зазначено, що згідно Автоматизованої системи виконавчих проваджень, на виконанні перебувало виконавче провадження № 36901442 з виконання виконавчого листа № 0907/15371/2012, виданого 19 лютого 2013 року Івано-Франківським міським судом Івано-Франківської області про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 коштів у сумі 241 446,60 грн.

30 листопада 2015 року державним виконавцем Івано-Франківського міського відділу державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (далі - державний виконавець) винесено постанову про повернення виконавчого документа на підставі пункту 2 частини 1 статі 47 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції на час повернення виконавчого листа). Надати матеріали вищезазначеного виконавчого провадження не вбачається можливим, у зв'язку з його знищенням.

Судами також встановлено, що в рамках виконавчого провадження № 36901442 державним виконавцем постановою від 11 квітня 11.04.2013 року та актом від 16 квітня 2014 року описано та накладено арешт на належну на праві власності ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1.

Згідно ухвали Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 квітня 2013 року відмовлено в задоволенні подання начальника відділу державної виконавчої служби Івано-Франківського міського управління юстиції про примусове проникнення до приміщення боржника, а саме, квартири АДРЕСА_1.

Відповідно до копії наказу приватного підприємства "Едельвейс-7" від 21 травня 2012 року № 1 за підписом директора ОСОБА_1, з 21 травня 2012 року офіс ПП "Едельвейс-7" № 17 у будинку АДРЕСА_2 є спільною власністю ПП "Едельвейс-7" і керівника німецької фірми "Шпіненнетц-інститут" Голдищука Т. С.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07 лютого 2017 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського МВ ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області про визнання протиправним рішення щодо продажу квартири. Роз'яснено позивачу, що розгляд справ щодо оскарження рішень дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України належить до юрисдикції місцевих загальних судів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначену у пункті 1 частини 1 статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

У частинах 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказував на незаконність рішення Івано-Франківського МВ ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області про продаж квартири, посилаючись на статтю 63 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) та належність квартири на праві спільної власності йому і німецькій фірмі.

У частині 1 статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За правилами цивільного судочинства, зокрема, в позовному (загальному або спрощеному) провадженні судом розглядаються спори, що виникли в сфері матеріальних (цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових) правовідносин.

Позов - це вимога особи (позивача чи іншої уповноваженої особи) до іншої особи (відповідача), що ґрунтується на спірних правовідносинах між ними про захист своїх або чужих порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов'язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до статті 447 ЦПК України, порушено їхні права чи свободи.

Тобто, способом захисту прав учасника виконавчого провадження, які порушені під час виконання судового рішення, є оскарження рішення, дії та бездіяльності державного виконавця, посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.

Такі справи розглядаються за правилами розділу VІІ ЦПК України ("Судовий контроль за виконання судових рішень") за скаргою учасника виконавчого провадження на рішення, дії, бездіяльність державного або приватного виконавця.

Апеляційним судом установлено, що зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 вбачається, що він просить визнати незаконними дії Івано-Франківського МВ ДВС ГТУЮ в Івано-Франківській області щодо реалізації в процесі виконавчого провадження належної йому як боржнику відповідної квартири.

Спір, що виник між заявником та державним виконавцем при виконанні судових рішень має розглядатись за правилами розділу VІІ ЦПК України.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Установивши, що ОСОБА_1 є боржником у виконавчому провадженні, в рамках якого було вчинено певні дії щодо належного йому майна, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження в справі, оскільки оскаржувані ОСОБА_1 дії щодо його майна вчинені з метою забезпечення виконання рішення суду, а тому він не можуть виступати позивачем у даній справі і така справа не підлягає розгляду в позовному провадженні. Законодавством України у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту, а саме, оскарження боржником дій державного/приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року № 904/51/19, від 29 липня 2020 року в справі № 161/3171/19, від 20 січня 2021 року в справі № 157/298/19, від 24 травня 2021 року в справі № 712/12136/18.

У частині 4 статті 263 ЦПК України вказано про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належним чином надані докази та встановивши дійсні фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі.

Доводи касаційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Отже, аргументи касаційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, не спростовують висновків суду, викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа "Пономарьов проти України" (CASE "PONOMARYOV v. UKRAINE"), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідають критерію їх обґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Судом апеляційної інстанції повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 22 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук