Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.04.2018 року у справі №520/8592/17

Постанова

Іменем України

17 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 520/8592/17-ц

провадження № 61-15521св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Третя одеська нотаріальна контора,

треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2017 року у складі судді Куриленко О. М. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г., Кравця Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Третьої одеської нотаріальної контори, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання дій нотаріуса неправомірними та скасування свідоцтва про право спадкування за законом.

Позовна заява мотивована тим, що при видачі ОСОБА_7 свідоцтва про право на спадщину за законом державний нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Сободаш З. П. своїми діями порушила норми чинного законодавства, а саме не врахувала того, що її батько - ОСОБА_9 постійно проживав зі своїм батьком ОСОБА_10 та був там зареєстрований, а отже, вважається таким, що прийняв спадщину, оскільки фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_4 просила визнати дії державного нотаріуса Третьої одеської державної нотаріальної контори Сободаш З. П. - неправомірними. Скасувати свідоцтво про право на спадкування за законом, видане 19 лютого 1976 року ОСОБА_7 Третьою одеською державною нотаріальною конторою на 1/2 частини житлового домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги ОСОБА_4 є безпідставними та необґрунтованими, оскільки звертаючись до суду з позовом, позивач посилається на те, що вона є донькою ОСОБА_9, на підтвердження чого надала свідоцтво про народження Серії НОМЕР_1 видане на ім'я ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, проте доказів зміни прізвища на «ОСОБА_4» до суду надано не було.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який повно та всебічно з'ясував обставини справи, дав їм належну правову оцінку, рішення суду відповідає вимогам чинного законодавства, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених у апеляційній скарзі, апеляційний суд не вбачає.

У березні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що державним нотаріусом порушені права ОСОБА_9 на спадкування майна, що залишилося після смерті батька, оскільки він своєчасно подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини та видачу йому свідоцтва про право спадкування за законом, однак державний нотаріус цей факт проігнорував та видав свідоцтво про право на спадкування за законом тільки одній дитині померлого, ОСОБА_7 Крім того, державним нотаріусом фактично не встановлений факт родинних відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, не витребувано у ОСОБА_7 рішення суду про встановлення факту родинних відносин, чим порушено норми законодавства, що діяли на момент вчинення нотаріальних дій, у зв'язку з чим, державний нотаріус не мала права видавати ОСОБА_7 свідоцтво про право спадкування за законом, а тому дії нотаріуса щодо видачі ОСОБА_7 свідоцтва про право на спадщину необхідно вважати неправомірними.

Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_4

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_10, про що в книзі записів актів громадянського стану про смерть складений актовий запис № 4653 та підтверджується копією свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_2.

Після його смерті відкрилась спадщина на 1/2 частини житлового будинку, побудованого на 100 %, але не зданого в експлуатацію у зв'язку зі смертю спадкодавця, що знаходиться по АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_10 згідно з договором на право побудови, посвідченого

23 жовтня 1940 року Одеською обласною державною нотаріальною конторою за реєстровим № 37271.

Спадкоємцями першої черги майна померлого ОСОБА_10 були: син

ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується посвідкою про народження НОМЕР_3 та донька ОСОБА_7 1949 року народження, що підтверджується копією свідоцтва про народження Серії НОМЕР_4.

ОСОБА_7 звернулась до Третьої одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті свого батька ОСОБА_10

У зв'язку із чим, 19 лютого 1976 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Сободаш З.П. видане свідоцтво про право на спадщину за законом, згідно з яким російською мовою «ОСОБА_7» успадкувала 1/2 частини житлового будинку побудованого на 100 %, але не зданого в експлуатацію у зв'язку зі смертю спадкодавця, що знаходиться по АДРЕСА_1, що належав ОСОБА_10 згідно із договором на право побудови, посвідченого 23 жовтня 1940 року Одеською обласною державною нотаріальною конторою за реєстровим № 37271.

Також судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 помер, про що свідчить копія свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_5, та ІНФОРМАЦІЯ_6 померла ОСОБА_7, що підтверджується копією свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_6.

Після смерті ОСОБА_7, належну їй 1/2 частини спірного будинку успадкували її діти, треті особи у справі, які зареєстрували своє право власності 19 грудня та

20 грудня 2007 року.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на вищезазначені вимоги в указаній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР 1963 року.

Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Статтею 527 ЦК Української РСР визначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народженні після його смерті.

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Згідно зі статтями 548, 549 ЦК Української РСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або із застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій. Неприйняття спадкоємцем спадщини може бути виражено фактично, коли спадкоємець протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, не здійснює дій, що свідчать про намір прийняти спадщину, або може бути виражено явно, коли спадкоємець шляхом подачі заяви в нотаріальну контору виражає свою незгоду прийняти спадщину. Таким чином, для встановлення тієї обставини, чи прийняв спадкоємець спадщину, необхідно встановити, чи фактично такий вступив в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до пункту 124 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР, затвердженої наказом Міністерства юстиції Української РСР від 31 жовтня 1975 року № 45/5 (чинної, на час існування спірних правовідносин) свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям, що прийняли спадщину, тобто тим, які фактично вступили в управління або володіння спадковим майном чи подали заяву в державну нотаріальну контору про прийняття спадщини (стаття 549 ЦК УРСР).

Доказом вступу в управління чи володіння майном можуть бути: довідка управління будинками, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради депутатів трудящих про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взяте майно спадкодавця; довідка фінансового органу, органу держстраху чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому окладному страхуванню або збори; квитанція про сплату податку, платежу, збору; копія рішення суду, яке вступило в законну силу, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис в паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку в період шести місяців після дня смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, що підстави для визнання дій нотаріуса неправомірними та скасування свідоцтва про право спадкування за законом відсутні, оскільки позивач не надала жодного належного та допустимого доказу звернення ОСОБА_9 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_10 або доказів, що на момент смерті, ОСОБА_9 постійно проживав із померлим ОСОБА_10 та відповідно до статті 549 ЦК УРСР, вважається таким, що фактично прийняв спадщину.

Наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги, які були предметом дослідження судом апеляційної інстанції, і їм надана належна правова оцінка.

Посилання у касаційній скарзі на те, що державним нотаріусом порушені права ОСОБА_9 на спадкування майна, що залишилося після смерті батька, оскільки він своєчасно подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини та видачу йому свідоцтва про право спадкування за законом, однак державний нотаріус цей факт проігнорував та видав свідоцтво про право на спадкування за законом тільки одній дитині померлого - ОСОБА_7, не заслуговує на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_9 подавав до нотаріальної контори заяву або фактично прийняв спадщину.

Доводи касаційної скарги про те, що державним нотаріусом фактично не встановлений факт родинних відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, не витребувано у ОСОБА_7 рішення суду про встановлення факту родинних відносин, чим порушено норми законодавства, що діяли на момент вчинення нотаріальних дій, у зв'язку з чим, державний нотаріус не мала права видавати ОСОБА_7 свідоцтво про право спадкування за законом, а тому дії нотаріуса щодо видачі ОСОБА_7 свідоцтва про право на спадщину необхідно вважати неправомірними, є безпідставними, оскільки державний нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряє наявність родинних чи інших відносин осіб, що подали заяви про видачу свідоцтва, а отже, нотаріус діяв у межах своїх повноважень відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального або процесуального права, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 07 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

С.О. Погрібний

Г.І. Усик