Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 травня 2025 року

м. Київ

справа № 365/624/24

провадження № 61-14837св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересовані особи: Уряд Російської Федерації, Генеральна прокуратура Російської Федерації,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Згурівського районного суду Київської області від 19 серпня 2024 року в складі судді Кучерявої Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року в складі колегії суддів: Кулікової С. В., Музичко С. Г., Болотова Є. В.,

Історія справи

Короткий зміст заяви

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи: Уряд Російської Федерації, Генеральна прокуратура Російської Федерації.

На обгрунтування заяви зазначив, що він як громадянин України, який на момент вчинення злочинів відносно нього (незаконне засудження) мешкав у місті Ялта Автономної Республіки Крим, опинився під час його окупації під владою сторони конфлікту й окупаційної держави. За свою проукраїнську позицію він зазнав утисків та кримінального переслідування за сфальсифікованими обвинуваченнями.

Метою його звернення до суду і встановлення факту є визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, підписаної Високими Договірними Сторонами в Женеві 12 серпня 1949 року, ратифікованої Українською радянською соціалістичною республікою 03 липня 1954 року і чинної для України з огляду на зміст постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР».

Тому ОСОБА_1 просив встановити юридичний факт, що його засудження вироком «Алуштинського міського суду Республіки Крим» від 10 червня 2021 року в справі № 1-13/2021, зміненим апеляційною ухвалою «Верховного суду Республіки Крим» від 20 жовтня 2022 року в справі № 22-2580/2022, є незаконним, та в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, здійснено судами, не встановленими законом.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Ухвалою Згурівського районного суду Київської області від 19 серпня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Уряд Російської Федерації, Генеральна прокуратура Російської Федерації, про встановлення факту, що має юридичне значення.

Суд першої інстанції виходив з того, що при вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення до розгляду, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу.

Під час огляду матеріалів заяви та вирішення питання щодо відкриття провадження у справі встановлено, що ОСОБА_1 зазначив, що метою звернення до суду і встановлення такого факту є визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, підписаної Високими Договірними Сторонами в Женеві 12 серпня 1949 року, ратифікованої Українською радянською соціалістичною республікою 03 липня 1954 року і чинної для України з огляду на зміст Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-ХІІ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР».

Разом з цим відповідно до статті 4 Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

26 січня 2022 року прийнято Закон України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». Цей Закон визначає основи соціального і правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» дія цього Закону поширюється на громадян України, які є цивільними особами, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, яких було позбавлено особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями під час перебування на тимчасово окупованих територіях України або на території держави-агресора: а) у зв`язку із здійсненням такими громадянами діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за здійснювану професійну, громадську, політичну чи правозахисну діяльність, пов`язану із відстоюванням державного суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, захистом прав та свобод осіб, позбавлених особистої свободи через таку діяльність, якщо були підстави вважати, що здійснення такої діяльності становило реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування особи державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями; б) у зв`язку з незаконними діями держави-агресора, її органів, підрозділів, формувань, інших утворень з явною або прихованою метою спонукання України, іншої держави, державного органу, організації, у тому числі міжнародної, юридичних або фізичних осіб до дій або утримання від здійснення дій як умови звільнення громадянина України.

У частинах першій, другій статті 3 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» визначено, що прийняття рішень з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України здійснюється Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (далі - Комісія). Комісія утворюється при центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.

Також статтею 4 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» визначені підстави для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України.

Таким чином, нормами законодавства передбачено позасудовий порядок встановлення факту, про який просить заявник. Отже заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Згурівського районного суду Київської області від 19 серпня 2024 року - без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що тлумачення частини першої статті 293 ЦПК України свідчить, що суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з метою підтвердження наявності або відсутності таких фактів.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх установлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі №320/948/18).

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішення спору про право.

При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, крім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

Аналіз змісту заяви свідчить про те, що заявник просив встановити факт незаконності вироку, постановленого судом на окупаційній території.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із відсутності підстав для відкриття провадження, оскільки юридичний факт про встановлення незаконності вироку не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні. Наведене виключає можливість розгляду заяви про встановлення факту незаконності вироку, в порядку цивільного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження.

Поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в сукупності з положеннями частини третьої статті 124 Конституції та в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в судах (див. постанову Верховного Суду від 28 листопада 2019 року в справі № 592/7612/17).

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Апеляційний суд зазначив, що відповідно до статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.

За таких обставин доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив ухвалу Згурівського районного суду Київської області від 19 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

заявник не просив встановити факт незаконності вироку «Алуштинського міського суду Республіки Крим» від 10 червня 2021 року в справі № 1-13/2021, зміненого апеляційною ухвалою «Верховного суду Республіки Крим» від 20 жовтня 2022 року в справі № 22-2580/2022, постановленого судом на окупованій території. Незаконність вироку і так узгоджується із нормами Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» та іншими нормативно-правовими актами як національними, так і міжнародними. Більше того, матеріали кримінальної справи були відносно нього повністю сфальсифіковані слідчим, прокурорами та суддями. Тому зазначений вирок є незаконним та злочинним. При поданні заяви заявник просив встановити факт незаконності саме засудження вказаним вироком;

норми Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» визначають основи соціального і правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, а також членів їхніх сімей. При поданні заяви до суду заявник не просив встановити юридичний факт позбавлення особистої свободи, оскільки він і так є наявним, та не просив визначити певний соціальний або інший правовий захист. З урахуванням висновків Європейського Суду з прав людини, викладених в рішенні від 25 червня 2024 року за заявами № 20958/14 та № 38334/18 за міждержавною скаргою України проти Росії (щодо Криму), він просив встановити юридичний факт, що його засудження вироком «Алуштинського міського суду Республіки Крим» від 10 червня 2021 року в справі № 1-13/2021 є незаконним, та було здійснено судами, які в порушення пункту 1 статті 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не були утворені (встановлені) на підставі закону;

пункт 2-2 частини першої статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» передбачає конкретно визначений перелік громадян України, на яких він поширюється. Крім того, у статті 4 цього Закону визначені підстави для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України. Тобто вказаний Закон не поширюється на всіх громадян України, а лише на конкретно визначені категорії осіб і лише за наявністю конкретних підстав. Оскільки заявник просив встановити зовсім інший юридичний факт, то застосування судом норм Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» є незаконним та необґрунтованим;

відмовляючи у відкритті провадження у справі суди вважали, що заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Водночас, на переконання заявника, його заява підлягає розгляду лише в порядку цивільного судочинства, оскільки її неможливо розглядати в порядку адміністративного, господарського чи кримінального судочинства;

оскаржувана ухвала перешкоджає заявнику у доступі до суду;

тимчасова окупація частини території держави, визнана в законний спосіб, ця інформація є загальновідомою, а тому відповідно до частини третьої статті 82 ЦПК України не потребує доказування. Заявник як громадянин України, який на момент вчинення злочинів відносно нього (незаконного засудження) мешкав у місті Ялта Автономної Республіки Крим, опинися під час його окупації під владою сторони конфлікту й окупаційної держави, а тому перебуває під захистом ратифікованої Українською РСР та визнаною Україною, як частини національного законодавства, Конвенції про захист цивільного населення під час війни. Встановлення вказаного факту матиме наслідком виникнення у нього прав та обов`язків, передбачених міжнародним договором, а також іншими нормами національного та міжнародного права, тобто від встановлення цього факту залежить виникнення, зміна або припинення моїх особистих прав;

оскільки законодавство України не передбачає порядку встановлення юридичного факту стосовно визнання незаконності засудження окупаційними судами, це можна зробити тільки у судовому порядку. Крім того, відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявника, тому у разі відмови у розгляді його заяви він буде позбавлений права встановити у іншій спосіб незаконність його засудження окупаційними судами.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 365/624/24 і витребувано справу із суду першої інстанції.

У грудні 2024 року матеріали справи № 365/624/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 18 листопада 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України (порушення норм процесуального права).

Позиція Верховного Суду

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Краска проти Швейцарії» від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (частина перша статті 293 ЦПК України).

Згідно з частинами першою і другою статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

У частині сьомій статті 19 ЦПК України (справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів) визначено, що окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 490/6057/19-ц (провадження № 61-18514сво21)).

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам виснує, що в цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Схожий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18).

Відповідно до статті 4 Женевської Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану.

Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 статті першої статті 186 ЦПК України).

Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №320/948/18 (провадження № 14-567цс18)).

Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (див. аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-477цс19), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (провадження № 11-36апп1), від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19 (провадження № 14-39цс20)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (провадження № 14-703цс19) зазначено, що «поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду. Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18, від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18, від 06 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц та від 20 листопада 2019 року № 591/5619/17».

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 звернувся в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту, заінтересовані особи: Уряд Російської Федерації, Генеральна прокуратура Російської Федерації, в якій просив встановити той факт, що його засудження вироком «Алуштинського міського суду Республіки Крим» від 10 червня 2021 року в справі № 1-13/2021, зміненим апеляційною ухвалою «Верховного суду Республіки Крим» від 20 жовтня 2022 року в справі № 22-2580/2022, є незаконним, та в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, здійснено судами, не встановленими законом. Метою звернення до суду і встановлення такого факту заявник зазначав визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, підписаної Високими Договірними Сторонами в Женеві 12 серпня 1949 року, ратифікованої Українською Радянською Соціалістичною Республікою 03 липня 1954 року і чинної для України;

суд першої інстанції виходив з того, що передбачено позасудовий порядок встановлення факту, про який просить заявник. Отже, заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства;

апеляційний суд вказав, що аналіз змісту заяви свідчить про те, що заявник просив встановити факт незаконності вироку, постановленого судом на окупаційній території. Суд виходив із відсутності підстав для відкриття провадження, оскільки юридичний факт про встановлення незаконності вироку не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні. Наведене виключає можливість розгляду заяви про встановлення факту незаконності вироку, в порядку цивільного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження. Крім того, відповідно до статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження, смерті, реєстрації (розірвання) шлюбу особи на тимчасово окупованій території, які додаються до заяви про державну реєстрацію відповідного акта цивільного стану;

проте суди не звернули уваги, що факт, який просить встановити заявник, не є юридичним фактом, а фактично є оцінкою певних обставин, від якої залежить виникнення, зміна або припинення правовідносин. Інакше кажучи, заявник фактично просить оцінити у цивільному провадженні законність його засудження «Алуштинським міським судом Республіки Крим», вважаючи, що вирок у кримінальній справі щодо заявника ухвалили суди, які не були встановленими законом;

колегія суддів зауважує, що згідно із завданням цивільного судочинства (частина перша статті 2 ЦПК України) останнє не призначене для вказаної оцінки та для захисту у кримінальному провадженні, зокрема перегляду ухвалених у ньому судових рішень. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина друга статті 2 ЦПК України), зокрема над міркуваннями заявника про невідповідність органів, створених окупаційною владою на території Автономної Республіки Крим, гарантіям пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

отже, вимогу заявника про встановлення юридичного факту незаконності його засудження «судами», які не були встановленими законом, не можна розглядати за правилами цивільного та будь-якого іншого судочинства в Україні;

Верховний Суд також зауважує, що у рішенні «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea), заяви № 20958/14 і 38334/18) від 25 червня 2024 року Велика Палата Європейського суду з прав людини констатувала, що «судова система, яка функціонувала в Криму після «Договору про приєднання», не може вважатися «встановленою законом» у значенні статті 6 Конвенції… З огляду на широкий зміст вимоги «суду, встановленого законом» - тобто наявність законної основи для існування суду, дотримання відповідних правил та складу суду… - недотримання цієї вимоги (зважаючи на загальне застосування російського права) має таку серйозність, що ставить під сумнів всю систему правосуддя, що функціонувала в такий спосіб. … було порушення статті 6 Конвенції через адміністративну практику, наслідком якої стало те, що щонайменше після набрання чинності «Договором про приєднання» суди в Криму не могли вважатися «встановленими законом» у значенні цієї статті» (§ 1019, 1022 вказаного рішення ЄСПЛ).

Таким чином, суди зробили правильний висновок про відмову у відкритті провадження у справі, проте помилилися щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржені судові рішення слід змінити в мотивувальних частинах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити, виклавши їх мотивувальні частині в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Згурівського районного суду Київської області від 19 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2024 року змінити, виклавши їх мотивувальні частині в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко