Історія справи

Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 132/1119/17

провадження № 61-32236св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н.О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа: служба у справах дітей Вінницької міської ради,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 18 серпня 2017 року у складі судді Павленко І. В. та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 28 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Медяного В. М., Луценка В. В., Сопруна В. В.,

ВСТАНОВИВ :

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - служба у справах дітей Вінницької міської ради, про надання дозволу на тимчасовий виїзд дітей за кордон без згоди та супроводу другого з батьків.

Позов мотивовано тим, з 24 листопада 2011 року по 01 грудня 2014 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.

Під час спільного проживання у них народилось двоє дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які після розірвання шлюбу проживають з нею та перебувають на повному її утриманні.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 04 лютого 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання неповнолітніх дітей. Крім того, судом встановлено, що між ними часто виникають конфлікти з приводу участі відповідача в утриманні дітей.

22 квітня 2016 року ОСОБА_1 звернулась із заявою до органу опіки та піклування виконавчого комітету Вінницької міської ради про вжиття заходів до ОСОБА_2, так як останній не виконує свого обов'язку щодо утримання дітей, не цікавиться їхніми захопленнями та здоров'ям, а також свідомо та навмисно перешкоджає виїзду дітей за кордон. Згідно з відповіддю на її заяву від заступника міського голови від 20 травня 2016 року № Б-01 -38364/10010, з даним питанням їй запропоновано звернутись до суду.

11 серпня 2016 року вона одружилася з ОСОБА_6 Зі своїм теперішнім чоловіком вони мають матеріальну можливість здійснювати разом з дітьми тимчасові поїздки з метою їх відпочинку, розвитку та оздоровлення за межі України, в тому числі в період канікул та свят. Також вона має право багаторазового в'їзду до країн «Шенгенської» зони.

Проте, на її неодноразові усні та письмові звернення, відповідач категорично та невмотивовано відмовляє у надані дозволу для виготовлення дітям паспортів для виїзду за кордон, оформлення візових документів та тимчасового їх виїзду за кордон, чим позбавляє дітей відпочинку, розвитку та оздоровлення.

Посилаючись на вищевикладене ОСОБА_1, просила суд ухвалити рішення, яким надати дозвіл на тимчасовий виїзд її малолітніх дітей за кордон без згоди та супроводу другого з батьків та на виготовлення у зв'язку із цим необхідних візових документів, в період протягом п'яти років з дня набрання рішенням законної сили.

Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 18 серпня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Надано дозвіл на тимчасові поїздки за межі державного кордону України та на виготовлення необхідних візових документів ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 в супроводі матері ОСОБА_1 без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_2, місце проживання якого зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 до Республіки Польща, Турецької Республіки, Арабської Республіки Єгипет, Російської Федерації в період протягом п'яти років з дня набрання рішенням суду законної сили.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 640,00 грн судового збору та 6 484,00 грн витрат на правову допомогу.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що виїзд за межі державного кордону України буде відповідати інтересам дітей та не порушує права відповідача щодо його прав та обов'язків відносно дітей, в судовому засіданні не встановлено обмежень чи заборон, які унеможливлюють виїзд малолітніх дітей за межі України для тимчасового перебування за кордоном.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 28 вересня 2017 року рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 18 серпня 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись з рішенням районного суду, суд апеляційної інстанції зазначив про законність та обґрунтованість рішення районного суду.

У жовтні 2017 року ОСОБА_2 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу в якій просив скасувати рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 18 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 28 вересня 2017 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на багаторазові тимчасові виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечать нормам матеріального права. Необмежена часом відсутність дитини на підставі оскаржуваного рішення фактично позбавляє батька можливості спілкування з дітьми та виконання своїх обов'язків щодо забезпечення їх гармонійного виховання і розвитку. Суд фактично позбавив відповідача права брати участь у вихованні та житті малолітніх дітей.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

31 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не відповідають.

Суди установили, що з 24 листопада 2011 року по 01 грудня 2014 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Сторони мають двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

11 серпня 2016 року ОСОБА_1 зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище з «ОСОБА_1» на «ОСОБА_1».

На обґрунтування позову вказувала про те, що вона разом зі своїм чоловіком мають матеріальну можливість здійснювати для дітей тимчасові поїздки для їх відпочинку, розвитку та оздоровлення за межі України, в тому числі в період канікул та свят. Також позивач має право багаторазового в'їзду до країн «Шенгенської» зони.

Проте, на неодноразові звернення позивача, відповідач категорично відмовляє у наданні дозволу для виготовлення дітям паспортів для виїзду за кордон, оформлення візових документів та тимчасового їх виїзду за кордон, чим позбавляє дітей відпочинку, розвитку та оздоровлення.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Відповідно до статей 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, установлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється:

за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску;

без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема, рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Вирішуючи спір суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, не врахував, що дозвіл на тимчасові виїзди за кордон з дати набрання рішення законної сила у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18) в якому Велика Палата відступила від правового висновку, згідно з яким пріоритетними в цій категорії справ є дотримання принципу рівності прав батьків щодо дитини.

Отже суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, надаючи дозвіл на тимчасові поїздки за межі державного кордону України та на виготовлення необхідних візових документів дітям в супроводі матері ОСОБА_1 без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_2, до Республіки Польща, Турецької Республіки, Арабської Республіки Єгипет, Російської Федерації в період протягом п'яти років, без визначення початку та кінця таких тимчасових поїздок, ухвалив судове рішення без додержання вказаних норм матеріального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 18 серпня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 28 вересня 2017 рокускасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - служба у справах дітей Вінницької міської ради, про надання дозволу (згоди) на тимчасові поїздки ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, до Республіки Польща, Турецької Республіки, Арабської Республіки Єгипет, Російської Федерації без супроводу батька протягом п'яти років з дня набрання рішенням суду законної сили відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило