Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.01.2019 року у справі №369/8323/17

Постанова

Іменем України

28 жовтня 2020 року

місто Київ

справа № 369/8323/17

провадження № 61-122св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Вишнева міська рада Києво-Святошинського району Київської області,

треті особи: ОСОБА_2, Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2018 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Шахової О. В., Вербової І. М., Саліхова В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - міськрада), треті особи: ОСОБА_2, Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області (далі - Держгеокадастр), ОСОБА_3, про припинення права власності на земельну ділянку та визнання права приватної власності.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що згідно з договором довічного утримання вона стала власником частини будинку АДРЕСА_1. Право власності на частину будинку зареєстроване у встановленому законом порядку, а 01 липня 2009 року у зв'язку із смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 знята заборона на відчуження належної їй частини будинку. ОСОБА_4 був також власником земельної ділянки, площею 0,0545 га, яка розташована біля належної на праві власності частини будинку з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, що підтверджено копією державного акта на право власності на землю на ім'я ОСОБА_4,

серії 1-КВ № 088783, виданого 26 листопада 1997 року та зареєстрованого у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 6434/170, та копією кадастрового плану на земельну ділянку.

Щодо належної ОСОБА_4 на праві власності земельної ділянки договір довічного утримання не було укладено, а тому на час смерті вона була його особистою власністю та стосовно неї відкрилася спадщина. Спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_4 є його дочка ОСОБА_3, якій за рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 липня 2013 року у справі №2-1298/12 у позові до ОСОБА_1 про визнання договору довічного утримання недійсним відмовлено.

Відповідно до інформаційної довідки зі спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 13 квітня 2017 року, виданої Першою Київською обласною державною нотаріальною конторою, ОСОБА_3 заяву про прийняття спадщини після смерті батька не подавала, а тому спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилася.

Позивач зазначила, що належна ОСОБА_4 на праві власності земельна ділянка, площею 0,0545 га, на якій знаходиться належна їй на праві власності частина будинку АДРЕСА_1, повинна бути визнана за нею на праві власності відповідно до вимог статті 120 ЗК України.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_3 надала відзив на позовну заяву, у якій просила відмовити у задоволенні позову.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, із висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовувалося тим, що суду не було надано доказу, який би підтверджував, що спірна земельна ділянка належала померлому на праві власності.

При цьому позивач не довела, що земельна ділянка була передана їй за договором довічного утримання від 05 серпня 2008 року. Крім того, у судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснила, що відсутність оригіналу акта про право власності на землю не порушує її прав та не наполягала на задоволенні клопотання про витребування оригіналу, з огляду на що доводи апеляційної скарги про ігнорування судом першої інстанції вимог процесуального закону щодо витребування оригіналу доказу підлягають відхиленню як безпідставні.

Суд апеляційної інстанції, відхиляючи клопотання ОСОБА_1 про витребування оригіналу акта про право власності ОСОБА_4 на землю, виходив з того, що позивач та її представник не наполягали на його задоволенні, а також з того, що земельна ділянка не була предметом договору довічного утримання, а в матеріалах справи достатньо інших доказів для вирішення питання по суті.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 21 грудня 2018 року із застосуванням засобів поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до Київського апеляційного суду.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Заявник зазначає, що вона надала належні та допустимі докази належності померлому на праві власності спірної земельної ділянки. Суди не врахували положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України про те, що право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на цій земельній ділянці об'єкти.

Узагальнені доводи інших учасників справи

У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 14 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law35~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law36~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law37~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2018 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law38~.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такий висновок.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до договору довічного утримання від 05 серпня 2008 року, зареєстрованого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Біккінєвою І. А., відчужувач ОСОБА_4 передав, а набувач ОСОБА_1 отримала у власність 95/125 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, та взамін чого зобов'язалася забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом на умовах цього договору.

На підставі договору довічного утримання 12 серпня 2008 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 95/125 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть, серія НОМЕР_1.

Щодо майна померлого ОСОБА_4 Вишневою міською державною нотаріальною конторою Київської області заведена спадкова

справа № 115-2013.

Спадщину після померлого прийняла його дочка ОСОБА_3 відповідно до заяви від 17 серпня 2013 року.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 ЦК України).

Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 ЦК України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (статті 13 14 Конституції України).

Посадові особи органів державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Враховуючи, що договір довічного утримання укладено 12 серпня 2008 року, за правилом частини 2 статті 331 ЦК України право власності на відчужену частину будинку виникло у позивача за цим позовом з моменту його державної реєстрації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина 2 статті 182 ЦК України у редакції Закону від 16 січня 2003 року № 435-IV).

В електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно права позивача на частину домоволодіння зареєстровано 12 серпня 2008 року, тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню правила статті 120 ЗК України у редакції Закону України від 27 квітня 2007 року №997-V (далі - ЗК України).

Так, згідно з частинами 1 та 2 статті 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Відповідно моментом набуття прав на спірну земельну ділянку є момент, пов'язаний з набуттям права власності на відчужену частину домоволодіння (житло) за договором довічного утримання.

За змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Зазначеними нормами права закріплено загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Застосовуючи положення статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України необхідно виходити з того, що у разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності (право користування) на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками (користувачами) відповідної земельної ділянки.

Подібний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18), підстави відступити від зазначених висновків судом не встановлено.

На обґрунтування позову позивач посилалася на те, що ОСОБА_4 був власником земельної ділянки, площею 0,0545 га, яка розташована біля належної на праві власності відчуженої частини будинку з цільовим призначенням для обслуговування житлового будинку і господарських споруд. Ці доводи судами належним чином перевірені не були. Втім, відповідно до наведених положень закону до позивача також перейшло право на спірну земельну ділянку або її частину. Таке набуте право позивача відповідало за своїм змістом праву, належному відчужувачу.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про недоведеність позивачем обставин належності ОСОБА_4 спірної земельної ділянки на праві власності.

Верховний Суд визнає зазначені висновки судів першої та апеляційної інстанції передчасними з огляду на таке.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов'язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини 1 та 2 статті 4 ЦПК України), тому суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Водночас, звернувшись до суду із позовом, ОСОБА_1 визначила особу, якою порушені її права, відповідача - Міськраду, проте не зазначила, яким чином ця особа порушила, не визнала, або оспорила права позивача на спірну земельну ділянку.

Відповідно до частини 2 статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118 122 ЗК України.

Водночас суди першої та апеляційної інстанцій не врахували та не надали оцінку тому, що у матеріалах справи наявна копія рішення міськради від 10 грудня 2015 року "Про відмову у внесенні змін до рішення від 12 березня 2015 року № 1-01/XLVII6-36 "Про надання дозволу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у спільну сумісну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1".

Наведене може свідчити про те, що позивач намагалася реалізувати свої права шляхом звернення до органів місцевого самоврядування щодо передачі земельної ділянки у власність у позасудовий спосіб, втім нею не доведено та не обґрунтовано, що відповідач не визнає або оспорив право позивача на спірну земельну ділянку.

Верховний Суд виходить з того, що у справі, що переглядається, суди зробили передчасний висновок про відмову у позові, оскільки у першу чергу необхідно з'ясувати, чи довів позивач право на позов у матеріально-правому сенсі.

Аналогічний висновок викладений у Верховним Судом у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 761/310/17 (провадження № 61-15840св18), підстави відступити від зазначеного висновку не встановлено.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ураховуючи, що суди першої та апеляційної інстанцій, розглядаючи справу та вирішуючи позов, не надали належної оцінки доказам, зокрема рішенню Міськради від 10 грудня 2015 року "Про відмову у внесенні змін до рішення від 12 березня 2015 року № 1-01/XLVII6-36 "Про надання дозволу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у спільну сумісну власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1", іншим наявним у матеріалах справи у сукупності, у зв'язку із чим не встановили фактичні обставини, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому в силу статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав нездійснення дослідження зібраних у справі доказів.

Під час нового розгляду цієї справи суду необхідно встановити, чи претендують на спірну земельну ділянку спадкоємці померлого відчужувача, з врахуванням чого необхідно визначити коло належних відповідачів за пред'явленими вимогами.

Під час нового розгляду справи суду належить урахувати зазначене, надати оцінку наведеним доказам і відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Оскільки недоліки, допущені судами першої й апеляційної інстанцій, не можуть бути усунуті під час касаційного перегляду справи, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення необхідно скасувати з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

За правилом пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За правилами частин 4 та 5 статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Керуючись статтями 400 401 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 13 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 листопада 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко