Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.11.2018 року у справі №552/1577/17

Постанова

Іменем України

12 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 552/1577/17

провадження № 61-31874св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.

учасники справи:

позивач - Полтавське обласне комунальне виробниче підприємство теплового господарства «Полтаватеплоенерго»,

представник позивача - Сотник Ірина Леонідівна, Пихтіна Юлія Анатоліївна,

відповідач-1 - ОСОБА_6,

відповідач-2 - ОСОБА_7,

представник відповідачів - ОСОБА_8

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 на рішення Київського районного суду м. Полтави у складі судді Миронець О. К. від 30 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області у складі колегії суддів: Бондаревської С. М., Кривчун Т. О., Пилипчук Л. І. від 14 вересня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Підпунктом 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У березні 2017 року Полтавське обласне комунальне виробниче підприємство теплового господарства «Полтаватеплоенерго» (далі - ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, який уточнило в ході розгляду справи, та остаточно просило стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за послуги теплопостачання у загальному розмірі 25 419 грн. 62 коп.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачі є споживачами послуг з централізованого теплопостачання, які надаються ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» в квартиру відповідачів АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що останні своєчасно не вносять плату за надані послуги, у зв'язку із чим за період з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року утворилася заборгованість у сумі 19 948 грн 81 коп., на яку позивачем також було нараховано інфляційні втрати в сумі 4 670 грн 85 коп. та 3% річних у розмірі 799 грн 96 коп., ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» просило стягнути вказану заборгованість з відповідачів у солідарному порядку.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2017 року позов задоволено повністю. Стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_7 на користь ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» суму заборгованості за послуги теплопостачання за період з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року в сумі 19 948 грн 81 коп., індекс інфляції в сумі 4 670 грн 85 коп., 3% річних - 799 грн 96 коп., а всього - 25 419 грн 62 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що відповідачі належним чином не виконували зобов'язання щодо оплати комунальних послуг, унаслідок чого виникла заборгованість, яка відповідно до вимог статей 526, 625 ЦК України та статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» підлягає стягненню на користь позивача у межах строку позовної давності з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року, оскільки відбулось його переривання у зв'язку з скасуванням судового наказу про стягнення зазначеної заборгованості.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 14 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відхилено, рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2017 року залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що районний суд правильно визначив строк, з якого підлягає стягненню заборгованість, а саме з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року, тобто в межах позовної давності, у зв'язку із чим заборгованість за вказаний період підлягає стягненню з відповідачів з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних.

У жовтні 2017 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в порушення вимог статей 257, 261, 264, 266 ЦК України не застосували строк позовної давності, оскільки видачею судового наказу строк поновлюється тільки на шість місяців. Крім того суди належним чином не перевірили доводи позивача щодо належного надання послуг з теплопостачання та не врахували, що ОСОБА_9 у період з 16 серпня 2008 року по 17 квітня 2015 року проживала в с. Чернещина Диканьського районуПолтавської області, а її син перебував у колонії з 18 жовтня 2012 року по 01 липня 2014 року, у зв'язку із чим у період з 01 червня 2013 року по 01 липня 2014 року у квартирі проживала одна особа, а не дві, як зазначено у розрахунку позивача.

Відзив до суду не надходив.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Суд установив, що ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» у період з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року надавало послуги з теплопостачання у неприватизовану квартиру АДРЕСА_1, у якій мешкають відповідачі.

Обґрунтовуючи позов, ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» посилалося на те, що відповідачі належним чином не оплачують отримані послуги, у зв'язку із чим за період з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року утворилася заборгованість усумі 19 948 грн 81 коп., внаслідок чого позивачем також було нараховано інфляційні втрати в сумі 4 670 грн 85 коп. та3% річних у розмірі 799 грн 96 коп.

Статтями 525, 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк згідно з вказівками закону та договору.

Нормами статей 64, 68 ЖК Української РСР передбачено обов'язок відповідачів своєчасно вносити плату за комунальні послуги, яка згідно статті 67 ЖК Української РСР, береться за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідачі подали заяву про застосування строку позовної давності.

Судом установлено, що в липні 2016 року ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» зверталося до суду із заявою про видачу судового наказу, за результатами розгляду якої 30 вересня 2016 року Київським районним судом м. Полтави було видано судовий наказ про стягнення солідарно з відповідачів на користь ПОКВПТГ «Полтаватеплоенерго» заборгованості за надання послуг з теплопостачання в розмірі 17 813 грн 65 коп.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 13 грудня 2016 року зазначений судовий наказ скасовано, роз'яснено стягувачу право на звернення до суду з зазначеними вимогами в порядку позовного провадження.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Частинами першою, п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Частиною другою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу, як особливої форми судового рішення. Тому подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом II ЦПК України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, свідчить про переривання перебігу позовної давності. Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року № 6-931цс15.

З огляду на вказане суди попередніх інстанцій встановивши, що строк позовної давності у 2016 році було перервано, дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідачів заборгованості за період з 01 червня 2013 року по 01 травня 2017 року в сумі 19 948 грн 81 коп., відповідно до наданого позивачем розрахунку.

Також є правильними висновки суду першої інстанції щодо стягнення суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, оскількиправовідносини, які склалися між сторонами, є грошовим зобов'язанням, у якому серед інших прав і обов'язків сторін на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) вимагати від боржника сплатити гроші за надані послуги.

Отже, з огляду на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.

Крім того, заперечуючи проти задоволення позову, відповідачі посилалися на неналежне надання позивачем послуг з теплопостачання.

Відповідно до частин першої та п'ятої статті 18 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», у разі порушення виконавцем умов договору споживач має право викликати його представника для складення та підписання акта-претензії споживача, у якому зазначаються строки, види, показники порушень тощо. Спори щодо задоволення претензій споживачів вирішуються у суді. Споживач має право на досудове врегулювання спору шляхом задоволення пред'явленої претензії.

Разом з тим матеріали справи не містять доказів звернення відповідачів із претензіями до позивача та складання між сторонами акта - претензії, у зв'язку із чим доводи касаційної скарги про те, що житлово-комунальні послуги, надані позивачем за якісними та кількісними показниками не відповідають вимогам законодавства, не підтверджено відповідачем належним чином. Статтею 18 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено процедуру оформлення претензій споживачів до виконавців послуг, яка не була дотримана відповідачами.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 30 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 14 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:В. М. Коротун В. П. Курило