Історія справи

Постанова КЦС ВП від 12.06.2023 року у справі №565/404/21
Постанова КЦС ВП від 12.06.2023 року у справі №565/404/21

Постанова

Іменем України

12 червня 2023 року

місто Київ

справа № 565/404/21

провадження № 61-11982св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі за первісним позовом (позивачі за зустрічним позовом): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 березня 2022 року у складі судді Бренчук Г. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке.

18 квітня 2014 року між ним та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого він надав відповідачам у борг 50 697,00 грн, строком до 25 листопада 2014 року.

Відповідачі зобов`язань за договором позики не виконували, а тому він звернувся до суду з позовом.

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 26 жовтня 2015 року (справа № 565/53/15-ц) у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання договору позики удаваним задоволено.

Визнано удаваним договір позики від 18 квітня 2014 року, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Встановлено, що 18 квітня 2014 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу автомобіля, за умовами якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 купили автомобіль марки BMW 520I, державний номерний знак НОМЕР_1 , за ціною 4 300,00 дол. США, що на день укладення договору в еквіваленті становило 50 697,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 135 465,34 грн, з яких: 95 675,00 грн - основний борг; 11 08784 грн - 30 відсотків річних за період з 26 травня 2014 року до 06 січня 2016 року; 28 702,50 грн - штраф. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 26 жовтня 2017 року (справа № 565/699/16-ц) стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 30 відсотків річних за договором позики за період з 07 січня 2015 року до 31 грудня 2015 року у розмірі 38 503,98 грн.

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 25 вересня 2018 року (справа № 565/637/18) стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 51 771,28 грн - 30 відсотків річних за період з 11 травня 2016 року до 28 лютого 2018 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 29 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 25 вересня 2018 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та судових витрат скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 79 447,56 грн - інфляційні втрати за період 01 січня 2015 року до 31 грудня 2017 року. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Посилаючись на те, що відповідачі не виконують зобов`язань щодо повернення грошових коштів, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарно 30 відсотків річних за період з 01 березня 2018 року до 28 лютого 2021 року у розмірі 56107,50 грн та інфляційні втрати за період з січня 2018 року до лютого 2021 року у розмірі 21 019,80 грн.

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду із зустрічним позовом, у якому просили визнати укладеним договір купівлі продажу автомобіля марки BMW, модель 520І, рік випуску 1999, колір синій, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_2 , тип ТЗ легковий седан В, реєстраційний номер НОМЕР_3 , за ціною 4 300,00 дол. США, що на день укладення договору в еквіваленті становило 50 697,00 грн, визнати недійсним договір позики від 18 квітня 2014 року; визнати недійсною довіреність від 18 квітня 2014 року.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що 18 квітня 2014 року у м. Львові ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 належний йому на праві власності автомобіль марки BMW, модель 520І. Того ж дня ОСОБА_1 видав довіреність якою уповноважив їх представляти його інтереси з питань експлуатації, а також на період дії цієї довіреності (до 25 листопада 2014 року) керувати цим автомобілем на території України та за її межами.

Також 18 квітня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладений договір позики, за умовами якого він надав відповідачам у борг 50 697,00 грн, що в еквіваленті становило 4 300,00дол. США, який вони зобов`язалися повернути до 25 листопада 2014 року, відповідно до встановленого у договорі графіка.

Зазначене вказує на те, що насправді 18 квітня 2014 року сторони уклали договір-купівлі продажу автомобіля марки BMW, модель 520І.

На виконання зазначеного договору-купівлі-продажу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 сплатили ОСОБА_1 понад 2 400,00 дол. США та надалі повернули автомобіль марки BMW, модель 520І у рахунок погашення решти заборгованості, якій він прийняв.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 30 відсотків річних за період з 01 березня 2018 року до 28 лютого 2021 року у розмірі 86 107,50 грн та інфляційні втрати за період з січня 2018 року до лютого 2021 року у розмірі 21 019,80 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивоване тим, на час розгляду цієї справи судове рішення про стягнення заборгованості за договором позики ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не виконали, а тому відповідно до частини другої статті 625 ЦК України на користь позивача підлягають стягненню 30 відсотків річних та інфляційні втрати.

Вирішуючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, виходив з того, що видача довіреності на право володіння, користування та розпорядження транспортним, без належного укладення договору купівлі-продажу, не вважається укладеним відповідно до вимог закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала. Заявники не надали доказів на підтвердження факту укладення договору купівлі-продажу транспортного засобу, а також сплати за нього грошових коштів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2022 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити та задовольнити зустрічні позовні вимоги.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, помилково вважав встановленою обставину наявності у відповідачів заборгованості за договором позики у період з 01 березня 2018 року до 28 лютого 2021 року у розмірі 95 675,00грн, не звернув уваги на те, що рішення Апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року, яким встановлено зазначений розмір заборгованості, станом на 17 березня 2015 року перебуває на примусовому виконанні, а отже, розмір заборгованості за договором позики змінився.

Суди безпідставно задовольнили вимогу ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат, не звернувши увагу на те, що умовами договору позики встановлено повернення боргу в еквіваленті до іноземної валюти. Зобов`язальні правовідносини виникають з актів цивільного законодавства, як це зазначено у статті 11 ЦК України, а рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить в них ясність та визначеність, не змінюючи зміст самих зобов`язань та зміст договору, яким такі зобов`язання визначені.

Ураховуючи, що предметом грошового зобов`язання відповідачів є грошові кошти, виражені у гривнях з визначенням еквіваленту іноземної валюти, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Вирішуючи зустрічні позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не врахували, що фактично між сторонами укладений усний договір купівлі-продажу автомобіля. У ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не виникло позикових зобов`язань, оскільки саме зобов`язання щодо здійснення оплати за придбаний автомобіль із розстроченням платежу, які відображені у договорі позики, є результатом усної домовленості сторін.

Суди не надали належної правової оцінки обставинам, на які посилалися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , зокрема щодо одночасного укладення договору позики та видачі довіреності на безоплатне право користування транспортних засобом, не встановили обставини за яких автомобіль повернуто ОСОБА_1 .

З огляду на наявність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу укладеним, договір позики від 18 квітня 2014 року та довіреність від 18 квітня 2014 року повинні бути визнані недійсними.

Суди зазначеного не врахували, а тому дійшли помилкового висновку про залишення зустрічної позовної заяви без задоволення.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц, постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі

№ 6-284цс17, постановах Верховного Суду від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 369/661/15-ц, від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 638/10417/15-ц, від 11 жовтня 2018 року у справі № 905/192/18, від 03 березня 2021 року у справі № 130/2604/18, від 24 жовтня 2018 року у справі № 308/8645/15, від 05 грудня 2018 року у справі № 589/2800/15-ц, від 14 вересня 2021 року у справі № 902/1023/19;

відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 215, частини другої статті 218 Цивільного кодексу України до вимог про визнання укладеним договору купівлі-продажу автомобіля.

У березні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Рісна Ю. Б., у якому заявник просив, касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на те, що зазначений відзив на касаційну скаргу надіслано після настання терміну, який визначив Верховний Суд в ухвалі про відкриття касаційного провадження від 12 грудня 2022 року, з клопотанням про поновлення пропущеного процесуального строку не звертався, Верховний Суд залишає відзив без розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2022 року відкрито касаційнепровадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на підставі пунктів 1,3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що 18 квітня 2014 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (позичальники) укладений договір позики, за умовами якого позикодавець передав позичальникам у власність грошову суму у розмірі 50 697,00 грн, що еквівалентно 4 300 дол. США, яку позичальники зобов`язались повертати щомісяця рівними частинами у сумі 7 242,43 грн, що в еквіваленті становить 614,29 дол. США, у період з 25 травня 2014 року до 25 жовтня 2014 року, та у розмірі 7 242,42 грн, що еквівалентно 614,26 дол. США - до 25 листопада 2014 року.

Згідно з підпунктом 2.1.4 договору позики від 18 квітня 2014 року позичальники зобов`язалися, у випадку несвоєчасного повернення суми позики, додатково сплачувати позикодавцю 30 відсотків річних від суми неповернутої позики.

Згідно з розпискою, складеною ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , 18 квітня 2014 року вони отримали від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 50 697,00 грн, що в еквіваленті становить 4 300,00 дол. США на день укладення договору.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року у справі № 565/53/15-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 12 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 135 465,00 грн. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про оспорювання договору позики та визнання його удаваним відмовлено.

Зазначеним рішенням суду апеляційної інстанції встановлено такі обставини: укладення ОСОБА_1 з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 18 квітня 2014 року договору позики; невиконання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики; наявність у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 станом на 17 березня 2015 року заборгованості за цим договором позики в сумі 135 465,00 грн, з яких: основний борг - 95 675,00 грн, відсотки - 11 087,00 грн., штраф - 28 702,50 грн.

Рішенням Кузнецовського міського суду Рівненської області від 26 жовтня 2017 року у справі № 565/699/16-ц, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Рівненської області від 15 лютого 2018 року та постановою Верховного Суду від 10 січня 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 30 відсотків річних за період з 07 січня 2015 року до 10 травня 2016 року у розмірі 38 503,98 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики фіктивним відмовлено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Факт укладення 18 квітня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 договору позики встановлений рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року у справі № 565/53/15-ц, яке набрало законної сили, а тому відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України зазначені обставини доказуванню не підлягають.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або негрошовим.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц.

У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, зроблених Верховним Судом України у постановах від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, який полягав у тому, що правовідносини, що виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України); та від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, який полягав у тому, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

Правовий аналіз положень статей 526 599 611 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, в тому числі і за договором страхування, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18.

У постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 520/16692/16-ц зазначено, що: «відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.

Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях.

Водночас у випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти».

Такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15 та постановах Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №130/2604/18, від 25 листопада 2019 року у справі № 130/1058/16; від 23 жовтня 2019 року у справі № 369/661/15-ц; від 23 вересня 2019 року у справі № 638/4106/16-ц; від 20 лютого 2019 року у справі № 638/10417/15-ц, від 11 жовтня 2018 року у справі № 905/192/18, на які заявниця посилається у касаційній скарзі.

Аналізуючи наведені норми матеріального права та правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, необхідно дійти висновку про те, що грошове зобов`язання це - цивільне правовідношення, в якому праву вимоги кредитора кореспондує юридичний обов`язок боржника здійснити відповідний платіж, тобто вчинити дію, що полягає у передачі грошей.

Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать згаданим висновкам Верховного Суду щодо стягнення інфляційних втрат на підставі частини другої статті 625 ЦК України.

Зокрема, у справі, що переглядається, у ОСОБА_2 , ОСОБА_3 виник юридичний обов`язок здійснити відповідний платіж на виконання рішення суду, яким з них стягнуто заборгованість на користь позикодавця у національній валюті - гривні, без зазначення її еквіваленту в іноземній валюті, тобто втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції за час невиконання рішення суду, не будуть відновлені еквівалентом іноземної валюти.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, установивши що рішення Апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не виконали, дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача, відповідно до статті 625 ЦК України, права на стягнення 30 відсотків річних та інфляційних втрат внаслідок прострочення виконання грошового зобов`язання, що виникло на підставі рішення суду.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 жовтня 2021 року у справі № 310/7482/17 від 19 травня 2022 року у справі № 127/17882/15-ц.

Верховний Суд відхиляє як безпідставні доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 308/8645/15-ц, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 (який враховано Верховним Судом у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі № 308/8645/15-ц) про те, що дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень статті 625 цього Кодексу у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин.

У постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 589/2800/15-ц, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, Верховний Суд скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції зазначив: «Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в разі якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання».

Оскаржувані судові рішення відповідають таким висновкам Верховного Суду.

Постанова Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 902/1023/19, на яку посилається ОСОБА_3 у касаційній скарзі, ухвалена за заявою про визнання юридичної особи банкрутом, а тому висловлені у ній висновки не підлягали врахуванню судами попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи.

Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані посилання заявниці на те, що суди не врахували, що рішення Апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року перебуває на примусовому виконанні, а тому розмір основного бору змінився, оскільки матеріали справи не містять доказів виконання відповідачами зазначеного судового рішення і судами таких обставин не встановлено.

Безпідставними є посилання у касаційній скарзі на те, що суди не надали належної правової оцінки доводам заявниці про те, що одночасне укладення договору позики та видача довіреності на безоплатне право користування транспортним засобом, вказує, що фактично сторони уклали договір купівлі-продажу транспортного засобу.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, перевірив такі доводи заявниці та обґрунтовано їх спростував. Зокрема, факт укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 саме договору позики встановлено рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 08 квітня 2016 року (справа 656/53/15-ц), яке за наслідками касаційного перегляду було залишене без змін.

Ураховуючи наведене, необґрунтованим є посилання заявниці на наявність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу укладеним та, як наслідок, визнання недійсними договору позики від 18 квітня 2014 року та довіреності від 18 квітня 2014 року.

У контексті наведеного Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про відсутність висновкущодо застосування частини першої статті 215, частини другої статті 218 ЦК України до вимог про визнання укладеним договору купівлі-продажу автомобіля, оскільки за фактично встановлених у цій справі обставин необхідності у формуванні відповідного правового висновку немає.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з оскаржуваним судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами до компетенції суду касаційної інстанції не належить.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Кузнецовського міського суду Рівненської області від 17 березня 2022 оку та постанову Рівненського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

О. В. Ступак