Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.05.2021 року у справі №953/19016/19

Постанова

Іменем України

29 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 953/19016/19

провадження № 61-6861св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Пакіна Артема Васильовича на постанову Харківського апеляційного суду від 25 березня 2021 року у складі колегії суддів:

Котелевець А. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору в частині, посилаючись на те, що з 11 квітня 2015 року він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 17 червня 2017 року. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано автомобіль "Porsche Panamera" 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, про що свідчить укладений 03 серпня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір купівлі-продажу. В пункті 3.1 вказаного договору зазначено, що ціна транспортного засобу складає 149 000 грн. 31 серпня 2017 року між ним та відповідачем було укладено договір про поділ спільного майна подружжя, згідно з пунктами 4 та 6 якого вартість автомобіля "Porsche Panamera" становить 3 581 136 грн, що еквівалентно 140 000 доларам США; в якості компенсації ОСОБА_2 переходять грошові кошти в розмірі 1 790 568 грн, що еквівалентно 70 000 доларам США. Однак в подальшому йому стало відомо, що відповідач приховала від нього справжню ціну спірного автомобіля, у зв'язку з чим під час укладення договору про поділ майна подружжя, будучи фактично введеним в оману, він взяв на себе зобов'язання сплатити колишній дружині половину вартості транспортного засобу, яка є значно завищеною. Вважає, що оспорюваний правочин було вчинено під впливом помилки щодо обставин, що мають істотне значення, оскільки його справжня воля була спотворена через ненадання відповідачем правдивих відомостей про вартість спірного майна. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсними пункти 4 та 6 договору про поділ спільного майна подружжя від 31 серпня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Грішаковою О. В., на підставі статей 229, 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 05 серпня 2020 року у складі судді Якуші Н. В. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюючи дійсність договору про поділ майна колишнього подружжя, ОСОБА_1 посилався на те, що вказаний правочин було вчинено ним під впливом помилки в частині вартості майна - автомобіля "Porsche Panamera". Разом з тим незнання вартості майна, що є об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя не може бути визнано помилкою в розумінні статті 229 ЦК України, оскільки помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. При укладенні спірного правочину не було порушено принципу рівності часток подружжя, так як сторони за взаємною згодою та спільною домовленістю визначили розмір частки кожного з них у спільному сумісному майні та підписали відповідний договір, що не суперечить приписам частини 1 статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Отже, укладаючи оспорюваний договір, сторони мали повну уяву про предмет договору та досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Крім того, при бажанні ОСОБА_1 мав об'єктивну можливість перевірити вартість автомобіля, який було придбано за договором купівлі-продажу від 03 серпня 2016 року. Сторонами не заперечувався той факт, що грошові кошти на придбання транспортного засобу були взяті з особистого банківського рахунку, відкритого на ім'я позивача. Таким чином, ОСОБА_1 не доведено й наявності підстав, з якими закон пов'язує визнання недійсним договору відповідно до статті 230 ЦК України.

Постановою Харківського апеляційного суду від 25 березня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено. Рішення Київського районного суду міста Харкова від 05 серпня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсними пункти 4 та 6 договору про поділ спільного майна подружжя, укладеного 31 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Грішаковою О. В. за реєстровим № 2019. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 посилався як на правові підстави позовних вимог на положення статей 229, 230 ЦК України.

Обставини, які б свідчили про те, що оспорюваний позивачем договір про поділ спільного майна подружжя було укладено внаслідок помилки, не доведені належними та допустимими доказами, адже незнання вартості майна, що є об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, не може бути визнано помилкою в розумінні статті 229 ЦК України. Разом з тим, виходячи зі змісту статті 230 ЦК України, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції не мав правових підстав для залишення позову без задоволення з огляду на те, що ОСОБА_2 приховала і замовчала ціну (2 250 000 грн), за якою 03 серпня 2016 року вона придбала у ОСОБА_3 автомобіль "Porsche Panamera" (в договорі купівлі-продажу ціна транспортного засобу вказана в сумі 149 000 грн), та на істотність значення цих обставин для позивача, оскільки між подружжям виник спір про поділ майна, що є спільною сумісною власністю, зокрема щодо частки спірного транспортного засобу, вартість якого в договорі про поділ спільного майна подружжя зазначена в розмірі 3 581 136 грн, що еквівалентно 140 000 доларам США.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Пакін А. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 25 березня 2021 року, а рішення Київського районного суду міста Харкова від 05 серпня 2020 року залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника зазначив, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14, в постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц та від 31 березня 2021 року у справі № 910/18600/19. Позивачем не доведено ні факту введення його в оману з боку відповідача, ні неправильного сприйняття ним фактичних обставин при укладанні спірного договору, який був вчинений за добровільної згоди сторін, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору про поділ майна подружжя частково недійсним як за статтею 229, так і за статтею 230 ЦК України.

У червні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Харкова.

14 червня 2021 року справа № 953/19016/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 367, частини 1 статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що з 01 квітня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 17 червня 2017 року.

За довіреністю від 20 січня 2016 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 розпоряджатися своїми грошовими коштами, які знаходилися на рахунку № НОМЕР_2, відкритому на ім'я позивача в Публічному акціонерному товаристві "Укрсоцбанк", з правом вчиняти всі дії, спрямовані на виконання цієї довіреності.

03 серпня 2016 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі, ОСОБА_2, від імені та в інтересах якої на підставі доручення діяв ОСОБА_5, уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу транспортного засобу № 8044/2016/000355, за умовами якого відповідач придбала у власність автомобіль "Porsche Panamera" 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_3, реєстраційний номер НОМЕР_1.

За домовленістю сторін ціна транспортного засобу була визначена в сумі 149 000
грн (пункт 3.1 договору купівлі-продажу).

За змістом розписки від 03 серпня 2016 року продавець ОСОБА_3 отримала від повіреного ОСОБА_5 грошові кошти в розмірі 2 250 000 грн як оплату за відчужений на підставі договору купівлі-продажу № 8044/2016/000355 автомобіль "Porsche Panamera" 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1. Розрахунок проведено в готівковій формі у присутності двох свідків.

31 серпня 2017 року між ОСОБА_1 (Сторона-1) та ОСОБА_2 (Сторона-2) було укладено нотаріально посвідчений договір про поділ спільного майна подружжя, предметом якого є автомобіль "Porsche Panamera" 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_3, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Згідно з пунктом 4 вказаного Договору сторони дійшли згоди, що для цілей поділу майна за цим Договором вартість майна, що підлягає поділу, становить 3 581 136
грн, що на дату підписання договору за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) є еквівалентом 140 000 доларам США.

За взаємною домовленістю, досягнутою сторонами, в особисту приватну власність ОСОБА_6 переходить автомобіль "Porsche Panamera" 2012 року випуску, номер кузова НОМЕР_3, реєстраційний номер НОМЕР_1 (пункт 5 договору про поділ спільного майна подружжя).

За змістом пункту 6 договору про поділ спільного майна подружжя за взаємною домовленістю сторін, враховуючи неподільність транспортного засобу як об'єкта поділу, ОСОБА_2 отримує компенсацію половини вартості автомобіля "Porsche Panamera", реєстраційний номер НОМЕР_1, в розмірі 1 790 568 грн, що на дату підписання договору за офіційним курсом НБУ є еквівалентом 70 000 доларам США.

Вказані грошові кошти будуть передані Стороні-2 протягом 2-х років після визначення Стороною-2 способу отримання таких коштів. Спосіб отримання грошових коштів визначається Стороною-2 на власний розсуд та доводиться до Сторони-1 шляхом направлення відповідного письмового повідомлення. Сторона-1 буде передавати Стороні-2 грошові кошти у сумі, еквівалентній 2 000 доларам США за курсом НБУ на день такої передачі. Строна-1 має право провести дострокове виконання своїх грошових зобов'язань.

Згідно з пунктами 10,11,12 договору про поділ спільного майна подружжя сторони підтвердили, що встановлений цим договором поділ майна є справедливим, при поділі майна в рівній мірі враховані інтереси сторін, жодна з них не поставлена у невигідне матеріальне становище. Цей договір відповідає дійсним намірам сторін і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається у відповідності до їх справжньої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску і не є результатом впливу тяжких обставин. Договір укладається без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови, природу і правові наслідки договору.

Сторони не мають жодних зауважень, доповнень або суперечностей щодо умов договору.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Згідно з частиною 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частин 2 , 4 статті 71 СК України неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частина 1 статті 202 ЦК України).

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частин 1 -5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частин 1 -5 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 19 та 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

В постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14, в постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 489/3570/16-ц (провадження № 61-37839св18) та від 31 березня 2021 року у справі № 910/18600/19, на які посилався представник заявника на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 3-11гс14: за змістом статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені статей 203, 215 ЦК України. Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину. Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю;

- у справі № 753/10863/16-ц: за змістом статті 230 ЦК України правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України;

- у справі № 489/3570/16-ц: аналіз статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин.

Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо);

- у справі № 910/18600/19: при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статті 230 ЦК України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що позивачем не доведено ні факту введення його в оману з боку відповідача, ні неправильного сприйняття ним фактичних обставин при укладанні спірного договору, який був вчинений за добровільної згоди сторін, і що позивач добре розумів та усвідомлював умови, зміст та правову природу цього правочину, його волевиявлення було вільним і відповідало його внутрішній волі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору про поділ майна подружжя частково недійсним як за статтею 229, так і за статтею 230 ЦК України.

Наведені позивачем аргументи в обґрунтування заявлених вимог про те, що відповідач приховала від нього справжню вартість придбаного автомобіля, обґрунтовано не взяті до уваги місцевим судом, оскільки вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час проведення поділу. Зі змісту спірного договору вбачається, що під час досягнення домовленості про поділ майна сторони не здійснювали прив'язку узгодженої ними вартості транспортного засобу до ціни, за якою цей автомобіль було придбано відповідачем у попереднього власника.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки, викладені у вищезгаданих постановах Верховного Суду, на які представник заявника послалася в касаційній скарзі, апеляційний суд залишив поза увагою те, що для визнання правочину недійсним за статтею 230 ЦК України особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести як сам факт обману, так і наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Договір про поділ майна подружжя укладається за добровільною згодою сторін. Цей договір є способом вирішення питання щодо поділу майна з можливістю колишнім подружжям самостійно встановити обсяг і перелік майна для кожного з них та визначити його вартість. Для визнання договору про поділ майна подружжя недійсним за статтею 230 ЦК України необхідно мати вагомі підстави, які підтверджуються достатніми та допустимими доказами. Проте в цій справі позивачем не надано таких доказів, про що правильно зазначив місцевий суд.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статті 413 ЦПК України межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Таким чином, оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, неправильно застосував до спірних правовідносин вищенаведені норми матеріального права, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною 1 статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_2 сплатила 1 816 грн, які підлягають стягненню з позивача на її користь.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Пакіна Артема Васильовича задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 25 березня 2021 року скасувати, а рішення Київського районного суду міста Харкова від 05 серпня 2020 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 816 (одну тисячу вісімсот шістнадцять)
грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук