Історія справи

Постанова КЦС ВП від 07.05.2025 року у справі №295/2520/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2025 року

м. Київ

справа № 295/2520/23

провадження № 61-15715св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Ситнік О. М.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Любарської селищної ради Житомирської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 07 березня 2024 року у складі судді Помогаєва А. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року у складі суддів Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом, в якому просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позову посилався на те, що із 15 травня 2018 року вона із відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Андрушівського районного суду Житомирської області від 22 травня 2020 року. В період спільного проживання у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З дня народження сина і по даний час, він постійно проживає з нею і знаходиться на її утриманні, особисто вона займається його вихованням. Відповідач не бере участі у житті, вихованні та духовному розвитку дитини. Ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків, не піклується про стан здоров`я дитини, фізичний, духовний та моральний розвиток дитини, не проявляє батьківської турботи, матеріально не допомагає та не спілкується з сином, фактично самоусунувся від виконання батьківських обов`язків.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 07 березня 2024 року, яке залишено без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 14 жовтня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керувався тим, щопозивачем не доведено, та не надано суду доказів ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

16 листопада 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат

Мороз О. С., засобами поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 07 березня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мороз О. С., на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 07 березня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

02 січня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме суди застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених

у постановах від 15 травня 2024 року у справі № 661/2532/17, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18, від 21 липня 2021 року у справі

№ 202/7712/18, від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23, від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19, від 18 березня 2020 року у справі

№ 129/1033/13-ц.

Також заявник вважає, що суд першої інстанції, порушивши норми процесуального права, безпідставно не розглянув клопотання позивача про виклик свідків, а суд апеляційної інстанції не взяв до уваги письмове клопотання про виклик свідків та не розглянув клопотання про приєднання копій доказів: розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, копій адвокатських запитів, роздруківок із сайту «Судова влада» щодо притягнення відповідача до адміністративної та кримінальної відповідальності (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Крім цього, заявник зазначає, що відмовляючи у задоволенні позову, суди не попередили відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини та не поклали на орган опіки та піклування контроль за виконанням ОСОБА_2 його батьківських обов`язків.

Заявник вказує, що її адвокат, який готував позовну заяву, не зібрав максимальну кількість доказів, не написав жодного клопотання в даній справі та не був присутній в судових засіданнях. Крім цього, адвокат не заявив клопотання про порушення правил підсудності під час звернення до Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області із вказаним позовом, враховуючи, що відповідач проживає на території Бердичівського району Житомирської області і відповідно спір відноситься до територіальної підсудності Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області.

Судами не взято до уваги, що відповідач не заперечував, що не бере участі у вихованні сина з його народження. Крім цього, матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_1 перешкоджала у спілкуванні ОСОБА_2 з дитиною.

Позиція інших учасників справи

Інші особи, які беруть участь у справі не скористались своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 22 лютого 2019 року.

З 15 травня 2018 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний заочним рішенням Андрушівського районного суду Житомирської області від 22 травня 2020 року у справі №272/208/20.

ОСОБА_5 змінила прізвище на « ОСОБА_6 » у зв`язку із реєстрацію шлюбу, що вбачається із свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 від 03 серпня 2022 року.

Заочним рішення Андрушівського районного суду Житомирської області

від 08 жовтня 2019 року у справі №272/820/19 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 аліменти на сина ОСОБА_3 в розмірі 1/4 частини заробітку (доходів) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з часу звернення до суду - 15 липня 2019 року і закінчуючи повноліттям дитини та аліменти на дружину ОСОБА_5 в розмірі 1/5 частини доходів відповідача щомісячно, починаючи стягнення з часу звернення до суду - 15 липня

2019 року і до досягнення сином ОСОБА_7 , трирічного віку.

Відповідно до довідки Мотовилівського старостинського округу Любарської селищної ради № 145 від 28 лютого 2023 року малолітній ОСОБА_3 , фактично проживає без реєстрації разом із матір`ю ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Зі змісту характеристики № 448 від 01 грудня 2022 року, яка видана Мотовилівським старостинським округом Любарської селищної ради, вбачається, що ОСОБА_1 проживає в селі Мотовилівка без реєстрації з травня 2020 року і за період його фактичного проживання за вказаною адресою, сусіди не бачили, щоб він відвідував сина ОСОБА_3 .

Відповідно до характеристики Мотовилівського дошкільного закладу освіти «Дзвіночок» від 02 грудня 2022 року ОСОБА_3 відвідує заклад з 01 вересня 2021 року. З початку зарахування дитини до закладу дошкільної освіти педагоги з батьком дитини особисто не знайомі.

Згідно довідки Богунського відділу державної виконавчої служби у

м. Житомирі від 06 січня 2023 №838, ОСОБА_1 не отримувала кошти в рахунок аліментів від ОСОБА_2 у період з 01 липня по 31 грудня

2022 року згідно з виконавчим листом №272/820/19, який виданий 08 жовтня 2019 року Андрушівським районним судом Житомирської області.

Відповідно до акту обстеження матеріально-побутових умов проживання сім`ї ОСОБА_1 , який виданий представниками Мотовилівського старостинського округу Любарської селищної ради від 29 листопада

2022 року, в результаті обстеження виявлено, що ОСОБА_1 проживає без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 з травня 2020 року разом із своїм сином ОСОБА_3 в будинку чоловіка - ОСОБА_8 , який він придбав без оформлення права власності. ОСОБА_1 в даний час не працює. Чоловік мобілізований з лютого 2022 року до лав Збройних Сил України. Основним джерелом для життя сім`ї є заробітна плата чоловіка. Зі слів ОСОБА_1 батько ОСОБА_3 - ОСОБА_2 у вихованні дитини участі не приймає, аліментів не сплачує і матеріально не допомагає.

Із довідки Державної установи «Житомирська установа виконання покарань №8» №8/9746 від 05 жовтня 2023 року вбачається, що ОСОБА_2 із

07 вересня 2023 року вибув до ДУ «Райківська ВК (№73)» для подальшого відбуття покарання.

21 липня 2023 року органом опіки та піклування Любарської селищної ради наданий висновок про доцільність позбавлення батьківських прав

ОСОБА_2 відносно малолітнього сина - ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

У статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно із частиною другою статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини

від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України

27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).

ЄСПЛ також зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (пункт 100 рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року в справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09; рішення ЄСПЛ від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13).

У рішенні від 30 червня 2020 року у справі «Іlya Lyapin vs russia» (заява № 70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини під час розгляду справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) та Верховним Судом у постановах від 22 листопада 2023 року в справі № 320/4384/18, провадження № 61-1682св22; від 19 лютого 2024 року в справі № 159/2012/23, провадження № 61-15840св23; від 21 лютого 2024 року в справі № 404/9387/21, провадження № 61-13425св23.

Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 320/5094/19, провадження № 61-7357св21; від 07 березня 2024 року в справі № 947/7448/22, провадження № 61-18610св23; від 01 серпня 2024 року в справі № 366/52/21, провадження № 61-8861св24).

Згідно із частиною четвертою статті 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У статті 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.

Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Такий захід застосовується за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Зокрема, такі висновки викладено в постановах Верховного Суду

від 13 березня 2019 року у справі № 631/2406/15-ц, від 24 квітня 2019 року у справі № 331/5427/17, від 25 листопада 2019 року у справі № 640/15049/17, від 17 січня 2020 року у справі № 712/14772/17, від 29 січня 2020 року у справі № 127/31288/18, від 08 квітня 2020 року у справі № 645/731/18, від 26 квітня 2023 року у справі № 931/709/21, від 26 грудня 2024 року у справі

№ 561/474/24.

Розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, позбавлення батька спорідненості з дитиною, а це буде вважатись виправданим лише за виняткових обставин (рішення ЄСПЛ від 18 грудня

2008 року у справі «Савіни проти України»).

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача (постанова Верховного Суду

від 29 травня 2020 року у справі № 739/2159/18).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, дійшов висновку, з яким погодився апеляційний суд, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів винної поведінки та свідомого ухилення

ОСОБА_2 від виконання батьківських обов`язків відносно сина, позивачем не доведено обставин, які б свідчили про наявність виключних підстав для позбавлення відповідача батьківських прав.

ОСОБА_2 протягом розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій заперечував проти позбавлення його батьківських прав відносно сина, зазначивши про намір та бажання спілкуватися із сином. Вказане свідчить про те, що відповідач не втратив інтересу до дитини і має намір на відновлення відносин із ним.

Факт взяття відповідача під варту 20 серпня 2021 року є об`єктивною причиною, що унеможливлює виконання відповідачем його батьківських обов`язків з вказаного часу (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 362/4847/20).

Суди, першої та апеляційної інстанції, надаючи оцінку висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього сина ОСОБА_3 , дійшли правильного висновку про те, що він не містить достатнього обґрунтування ухилення ОСОБА_2 від виконання своїх батьківських обов`язків відносно сина.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, провадження № 61-13690св20; від 07 лютого 2022 року у справі

№ 759/3554/20, провадження № 61-1544св21; від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, провадження № 61-10115св23; від 15 листопада

2023 року у справі № 932/2483/21, провадження № 61-5203св23).

За частиною шостою статі 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення

ОСОБА_2 батьківських прав не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам усунення відповідача від утримання та виховання дитини, ставлення дитини до батька та матері на час складання висновку.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 203/3505/19, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18, , від 21 липня 2021 року у справі № 202/7712/18, , , від 15 травня 2024 року у справі № 661/2532/17, від 17 липня 2024 року у справі № 755/8647/23 є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та

фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Посилання заявника в касаційній скарзі щодо неналежної участі її адвоката під час підготовки позовної заяви, збору доказів, написання клопотання та участі у судових засіданнях не є підставою для скасування судових рішень, оскільки вибір адвоката, який надаватиме професійну правничу допомогу, зокрема у формі представництва інтересів в суді, є правом особи (позивача), але правом, яке передбачає також настання відповідних юридичних наслідків (як процесуального характеру, так і в матеріально-правовому спорі, переданого на розгляд суду), передовсім для позивача. Незнання цього не звільняє від настання цих наслідків. Крім цього, слід зазначити, що для суду наявність представника позивача у судовому процесі має ті самі процесуальні наслідки, що й участь безпосередньо позивача.

Щодо доводів касаційної скарги, що суди не попередили відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини, Верховний Суд виходить з того, що попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дитини суд надає тоді, коли він встановив винну поведінку одного із батьків (постанова Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі

№ 300/908/17).

У справі, що переглядається, суди не встановили винної поведінки відповідача, тому немає підстав у цій справі для попередження відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини та покладення на орган опіки та піклування контролю за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків.

Інші обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права..

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області

від 07 березня 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 16 жовтня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

О. С. Ситнік