Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 26.08.2019 року у справі №758/4511/18

Постанова

Іменем України

05 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 758/4511/18

провадження № 61-15623св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3, публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра",

треті особи: ОСОБА_4, Служба у справах дітей Подільської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пальора Ганна Юріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, на рішення Подільського районного суду м. Києва в складі судді Войтенко Т. В. від 16 квітня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду в складі суддів:

Андрієнко А. М., Соколової В. В., Поліщук Н. В., від 25 липня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року позивач ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3, ПАТ КБ "Надра", треті особи: ОСОБА_4, Служба у справах дітей Подільської РДА у м. Києві, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Пальора Г. Ю., про визнання недійсним договору іпотеки та застосування наслідків його недійсності.

На обґрунтування позовних вимог вказувала, що позивач ОСОБА_1 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4, починаючи з 2003 року, постійно проживає в квартирі АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син ОСОБА_2, який з моменту народження проживає разом з батьками в квартирі АДРЕСА_1. Дана квартира є їх єдиним житлом.

Вказувала, що 26 травня 2008 року між ВАТ КБ "Надра" та ОСОБА_3 без дозволу органу опіки та піклування, був укладений іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом, зареєстрований в реєстрі за № 1271, за яким ОСОБА_3 передав квартиру ВАТ КБ "Надра" в іпотеку в якості забезпечення виконання кредитного договору №153/П/14/2008/840, укладеного 26 травня 2008 року між ВАТ
КБ "Надра" та ОСОБА_4. У зв'язку з посвідченням договору в той же день була накладена заборона на відчуження квартири, зареєстрована в реєстрі за № 1272.

Позивач вказувала, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, однак, при укладенні договору іпотеки від 26 травня 2008 року, згода органу опіки та піклування не була отримана, а тому договір підлягає визнанню недійсним зі скасуванням заборони відчуження спірної квартири.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року у задоволені позову ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2, відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що власником спірної квартири та іпотекодавцем за оспореним договором іпотеки станом на момент його укладення був ОСОБА_3 - дідусь дитини. Зауважено на іпотекодавець ОСОБА_3 відповідно до статті 6 Закону України "Про іпотеку" в редакції, яка діяла на момент укладення оспорюваного договору, зобов'язаний був повідомити банк про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, однак відомості щодо малолітнього ОСОБА_2 банку не повідомив. Матеріали справи не містять доказів того, що на квартиру звернуто стягнення чи вирішується питання про виселення дитини.

Позивачкою не доведено порушень законних прав неповнолітньої дитини внаслідок укладення спірного договору іпотеки.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 25 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, на думку скаржника, не повно дослідили зібрані у справі докази та дійшли помилкових висновків про відмову в позові. Суди залишили поза увагою, що внаслідок укладення спірного договору іпотеки були порушені права малолітньої дитини - ОСОБА_2. На думку скаржниці, для укладення спірного договору іпотеки було необхідно отримання дозволу органу опіки та піклування, однак відповідний дозвіл отримано не було. Батьки дитини не повідомили про права малолітнього на користування квартирою, оскільки їх про це не запитували. В момент укладення договору іпотеки існували підстави згідно яких указаний договір підлягає визнанню його недійсним. Висновки судів попередніх інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України у справі № 6-384цс15 та у справі № 6-396цс15.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано справу із суду першої інстанції.

У вересні 2019 року справу передано судді-доповідачу.

Обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 20 червня 2003 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був зареєстрований шлюб.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народився син ОСОБА_2.

З 2003 року подружжя проживає в квартирі АДРЕСА_1, яка відповідно до Довідки ЖБК "Квазар-5" від 19 лютого 1992 року №46/1 належала на праві власності ОСОБА_3 - батьку ОСОБА_4.

Станом на 2008 рік у спірній квартирі були зареєстровані ОСОБА_3 (дідусь дитини), ОСОБА_6 (бабуся дитини), ОСОБА_7 (дядько дитини) та ОСОБА_4 (батько дитини), що підтверджується відповідною довідкою ЖБК "Квазар -5" від 07 травня 2008 року.

26 травня 2008 року між ВАТ КБ "Надра ", правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра", та ОСОБА_4 (батьком дитини) був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримав кредитні кошти у розмірі 144 620,00 доларів США. Цільове використання кредиту - придбання житлового будинку АДРЕСА_2.

Вказаний кредитний договір було забезпечено шляхом укладення договору поруки з ОСОБА_6 та шляхом укладення оспорюваного договору іпотеки.

26 травня 2008 року між ВАТ КБ "Надра ", правонаступником якого є ПАТ КБ "Надра", та ОСОБА_3 (дідусем дитини) був укладений договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав в іпотеку банку належну йому квартиру АДРЕСА_1, в рахунок забезпечення вимог банку за кредитним договором від 26 травня 2008 року, укладеним його сином ОСОБА_4.

Вказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пальорою Г. Ю., зареєстровано в реєстрі за № 1271.

Позивач ОСОБА_1, посилаючись на те, що у квартирі, яка стала предметом іпотеки, проживала неповнолітня дитина ОСОБА_2, та у зв'язку з укладенням договору іпотеки були порушені права дитини на житло, оскільки під час укладення договору не було отримано згоди Органу опіки та піклування Подільської РДА в м. Києві, звернулась до суду з даним позовом.

Судами також установлено, що боржник за кредитним договором - батько неповнолітньої дитини, та позивач у справі - мати неповнолітньої дитини, при укладанні договору кредиту, який було забезпечено іпотекою спірного майна, не повідомили банк про те, що в квартирі мешкає їх неповнолітня дитина.

Іпотекодавець за спірним договором - дідусь дитини, також допустив недобросовісну поведінку та не повідомив банк про те, що в квартирі, яка передається банку в іпотеку, мешкає неповнолітній онук.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі-Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до частин 1 -5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частин 1 -5 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно частин 1 та 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частин 1 та 2 статті 215 ЦК України.

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Отже, вирішуючи категорію справ за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" (або Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" залежно від моменту виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі статті 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з'ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів; 3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частин 4 та 5 статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантовано збереження права дитини на житло.

Аналіз наведених правових норм вказує на те, що батьки, а також державні органи, вирішуючи питання, що стосуються прав та обов'язків дітей, зокрема, і питань їх майна, зобов'язані першочергово приділяти увагу якнайкращому забезпеченню інтересів дитини і відповідно при вирішенні таких питань не допускати порушень (недотримання) цих інтересів.

Як встановлено судами, власником спірної квартири на момент укладення договору іпотеки був ОСОБА_3 (дідусь дитини). Батько дитини, який є боржником за забезпеченим відповідною іпотекою зобов'язанням, не заявляв про порушення прав малолітньої дитини на укладення оспореного договору.

Враховуючи те, що на момент укладення оспорюваного правочину відповідачі не були батьками або опікунами малолітньої ОСОБА_8, а також, те що квартира, передана в іпотеку, належить відповідачам на праві спільної часткової власності, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованих висновків, що укладення договору іпотеки не порушує прав та інтересів позивачки.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що іпотекодавець за спірним договором не був батьком чи опікуном малолітньої дитини, а передана в іпотеку квартира належала особисто останньому на праві власності, а також врахувавши, що позивачкою не доведено порушень законних прав неповнолітньої дитини внаслідок укладення спірного договору іпотеки, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові в даній справі.

Такі висновки узгоджуються із правовими висновками, викладеними, зокрема, в постанові Верховного Суду від 11 серпня 2020 року у справі № 127/12845/13-ц (провадження № 61-18721св19), постанові Верховного Суду від 20 березня 2020 року у справі 524/4159/17 (провадження № 61-38287св18) та інших постановах у подібних правовідносинах.

Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості оскаржених рішень спростовуються змістом іпотечного договору, матеріалами справи та обґрунтованими висновками судів першої та апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства".

Згідно зі статтею 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства".

При цьому, ЦК України, як і спеціальний Закон України "Про іпотеку", не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина 6 статті 203, частина 1 статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 641/7974/18 (провадження 61-15826св19) зроблено висновок, що законодавець чітко визначає, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти. Іншого порядку отримання такого дозволу чи надання дозволу на відчуження нерухомого майна без відповідного дозволу органу опіки та піклування чинним законодавством не передбачено.

А тому посилання позивачки, що на момент вчинення оспорюваного правочину був відсутній дозвіл органу опіки та піклування є безпідставними.

Крім того, необхідно зазначити, що Закон України "Про іпотеку" не містить норм, які обмежували право членів сім'ї власника предмету іпотеки на користування житлом у разі передання його в іпотеку.

При таких обставинах доводи позивачки про те, що наявність у її малолітньої дитини права користування спірним житлом є підставою для визнання договору іпотеки недійсним, є безпідставними.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України у справі № 6-384цс15 та у справі № 6-396цс15, є безпідставними, оскільки фактичні обставини, які встановлені в указаних скаржником справах та фактичні обставини, установлені судами в даній справі, є неоднаковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.

Доводи касаційної скарги є аналогічними аргументам апеляційної скарги, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги не узгоджуються із дослідженими судами попередніх інстанцій матеріалами справи, які не містять належних та допустимих доказів, які беззаперечно підтверджували б обставини, якими обґрунтовано вимоги позивачки.

Згідно вимог частини 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди із висновками судів, невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом першої інстанції, були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Згідно вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня

2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін.

Згідно із частиною 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 401, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 квітня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. А. Калараш

Є. В. Петров