Історія справи

Постанова КЦС ВП від 05.03.2025 року у справі №463/3981/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2025 року

м. Київ

справа № 463/3981/22

провадження № 61-17259св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2023 року у складі судді Грицка Р. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2023 року у складі колегії суддів Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом

до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення пені

за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання та відшкодування моральної шкоди.

Позов мотивовано тим, що на підставі договору про відступлення прав вимоги, укладеного між ОСОБА_1 та Кредитною спілкою «Либідь» в особі Львівської філії від 29 березня 2013 року, до позивача перейшло право вимоги за кредитним

договором від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ, боржником за яким є ОСОБА_2 , а також договором поруки, укладеним на забезпечення виконання умов кредитного договору між Кредитною спілкою «Либідь» (далі - КС «Либідь») в особі Львівської філії, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області

від 12 лютого 2015 року, стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року

№ 22/2008ЛФ 12 500,00 грн - тіла кредиту, 20 972,25 грн - процентів за користування кредитом та 12 500,00 грн - пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього стягнуто 45 972,25 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ 12 500,00 грн - тіла кредиту, 20 972,25 грн - процентів за користування кредитом та 12 500,00 грн - пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього стягнуто 45 972,25 грн.

Стверджував, що Личаківським відділом державної виконавчої служби м. Львова Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - Личаківський ВДВС) відкрито виконавчі провадження № 49896567, № 47277859 та № 47553746 з виконання зазначеного вище рішення суду, однак відповідачі ухиляються від виконання судового рішення і кошти йому не повертають.

Зазначав, що зобов`язання повинно виконуватися належним чином, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав,

не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника

та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання

і не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами кредитного договору та цивільного законодавства.

Звертав увагу, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Вказував, що умовами кредитного договору передбачено, що в разі виникнення заборгованості зі сплати кредиту чи процентів за користування кредитом через чотирнадцять днів з дня обумовленої дати сплати позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом, що за своєю правовою природою є неустойкою.

Наголошував, що пеня може нараховуватися на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання протягом усього періоду прострочення, починаючи з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане.

Вважав, що на його користь підлягає стягненню пеня за користування кредитними коштами за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року

№ 22/2008ЛФ за червень 2021 року в розмірі 11 250,00 грн.

Крім того, неможливість домогтися виконання судового рішення, ухваленого

на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, яким він не може вільно розпоряджатися, чим йому завдано моральну шкоду, яку він

оцінює в розмірі 775 319,10 грн, що полягає у фізичному болі та стражданнях, які він відчуває у зв`язку з погіршенням стану здоров`я через неможливість використати на оперативне лікування свої власні кошти, які він заощаджував для проведення операції, внаслідок неправомірних дій відповідачів, а під дією переживань у нього з`являється головний біль, стійке безсоння, пригнічений психічний стан, відчуття страху та розгубленість.

Виходячи з наведеного, позивач просив суд:

? стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за червень 2021 року за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ у розмірі 11 250,00 грн;

? стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 моральну шкоду за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ у розмірі 775 319,10 грн;

? стягнути солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 2 500,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2023 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2023 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за червень 2021 року за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ у розмірі 11 250,00 грн, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновком якого у цій частині погодився апеляційний суд, керувався тим, що позивач не довів факт завдання йому моральної шкоди у зв`язку з невиконання рішення суду, оскільки відшкодування моральної шкоди у разі порушення зобов`язання може здійснюватися виключно у випадках, що прямо передбачені законом, а також якщо умови про відшкодування передбачені укладеним договором, що враховуючи предмет і підстави позову та спірні правовідносини, що виникли між сторонами, відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

30 листопада 2023 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернувся

до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2023 року в цій справі, в якій, посилаючись

на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2023 року і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.

Також підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме те, що суди встановили обставини,

що мають значення на підставі недопустимих доказів, яке полягає в тому, що рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/15-ц не містить належних та допустимих доказів про дострокове розірвання договору кредиту.

Касаційна скарга мотивована також тим, що:

- подана заявником у 2013 році позовна заява про стягнення заборгованості

не містила вимог про дострокове повернення частини кредиту, а відповідно

до пункту 9.1 кредитного договору строк його дії продовжується до моменту остаточного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань, при цьому

сам кредитний договір достроково не розірвано;

- пеня, яку заявник просить стягнути у цій справі, є мірою відповідальності

за порушення зобов`язання, і її розмір (3 %) погоджений сторонами в договорі. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржники

не виконали, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору,

не звільняє боржників від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання і не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України;

- неповернення відповідачами коштів є протиправним та спричинило заявнику моральну шкоду, а тому безпідставною є відмова в задоволенні позову щодо відшкодування моральної шкоди, яка може бути відшкодована навіть у тих випадках, коли умовами договору право на її компенсацію не передбачено.

? суди встановили обставини, що мають значення для справи, на підставі недопустимих доказів, а саме те, що звернення до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості незалежно від способу стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору;

? суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме договір кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ, відповідно до пункту 4.3 якого сторони визначили, що поза межами строку дії цього договору позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом.

Провадження у суді касаційної інстанції

14 червня 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Інші учасники справи не скористалася правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

04 грудня 2008 року між КС «Либідь» в особі Львівської філії

та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 22/2008 ЛФ, згідно з яким відповідачу надано кредит на суму 20 000,00 грн на строк до 04 квітня 2010 року зі сплатою за користування кредитними коштами 0,13699% від суми залишку кредиту за кожен день користування.

Відповідно до п. 4.3 кредитного договору в разі виникнення заборгованості

в погашенні кредиту та/або процентів за користування кредитом, через 14 днів

з дня обумовленої дати сплати наведеної в п. 5.1 даного договору, позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом.

Згідно з договором про відступлення права вимоги внаслідок прощення боргу

від 29 березня 2013 року до ОСОБА_1 перейшло право вимоги за кредитним договором від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ, укладеним між ОСОБА_2 і КС «Либідь». У пункті 1.2 договору про відступлення права вимоги від 29 березня 2013 року внаслідок прощення боргу зазначено, що до нового кредитора переходять всі права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, які існували на момент переходу цих прав (12 500,00 грн тіла кредиту та 11 453,53 грн процентів), а також ті, які в подальшому будуть виникати на підставі основного договору.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а також солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ, що складалася з 12 500,00 грн тіла кредиту, 20 972,25 грн процентів за користування кредитом та 12 500,00 пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього в сумі 45 972,25 грн.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц встановлено, що на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 04 квітня 2008 року між КС «Либідь» в особі Львівської філії та ОСОБА_4 і ОСОБА_3 укладено договори поруки № 22/2008ЛФ/1 та № 22/2008ЛФ/2, за умовами яких поручителі зобов`язалися відповідати перед кредитором у повному обсязі за виконання позичальником зобов`язань, що випливають із кредитного договору.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття

599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі

№ 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), на яку посилається заявник

в касаційній скарзі, зазначено, що: «здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставного майна під час виконання судового рішення. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів». До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28 жовтня 2020 року у справі № 362/3054/14-ц (провадження № 61-17992св19), від 05 листопада 2020 року у справі № 711/5482/18 (провадження № 61-22738св19).

Таким чином, у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій установили, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, які набрали законної сили, частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а також солідарно

з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ, що складалася

з 12 500,00 грн тіла кредиту, 20972,25 грн процентів за користування кредитом

та 12 500,00 грн пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього

в сумі 45 972,25 грн

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 у частині стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за червень 2021 року за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року у розмірі 11 625,00 грн, правильно виснував, що позивач використав право вимоги дострокового повернення заборгованості за кредитним договором, звернувшись до суду з відповідним позовом, чим змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, неустойки та інших платежів за договором, тому його вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі

№ 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) викладено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі

№ 912/1120/16 (провадження № 12-141гс19) викладено правовий висновок про те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів

за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит),

а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто

як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами

як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. І такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17, ухвала Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 5017/1987/2012).

Можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за користування кредитом).

З аналізу наведених постанов Верховного Суду вбачається, що сторони кредитного договору можуть встановити проценти за неправомірне користування грошовими коштами, іншими словами у випадку неповернення грошових коштів, у визначений кредитним договором строк, та такі проценти можуть нараховуватись й після спливу визначеного кредитним договору строку згідно статті 625 ЦК України.

У справі, що переглядається, сторони кредитного договору у пункті 4.3 кредитного договору від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ визначили, що в разі виникненні заборгованості в погашенні кредиту та/або процентів за користування кредитом, через 14 днів з дня обумовленої дати сплати наведеної в пункті 5.1 цього договору, позичальник сплачує проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту, за кожен день користування кредитом.

Пунктом 5.1 кредитного договору сторони погодили графік погашення кредиту, згідно з яким кредит погашається кожного місяця ануїтетними платежами у розмірі 833,33 грн, починаючи 04 травня 2008 року до 04 квітня 2020 року.

Отже, пунктом 4.3 кредитного договору передбачена відповідальність боржника, яка застосовується через 14 днів після несплати позичальником чергового платежу, в межах строку дії кредитного договору, та є ні що іншим як пенею.

Разом із тим, суди правильно вказали, що ОСОБА_1 позовних вимог до відповідачів про стягнення коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, не заявляв. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 463/4501/18 (провадження № 61-14778св19), від 08 січня 2025 року у справі № 463/7183/22 (провадження № 61-17598св23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі

№ 463/2517/22 (провадження № 61-5646св24) за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення пені

за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання колегія суддів погодилася

із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позову, та вказала, що позивач по суті тлумачить норми матеріального права на власний розсуд, а наведені ним у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів про відмову в позові.

Отже, практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є незмінною.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржених судових рішень не врахували правових позицій, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 10 квітня

2019 року у справі № 464/3789/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), ураховуючи висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) вважала за потрібне конкретизувати висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі

№ 463/2517/22 (провадження № 61-5646св24) суд касаційної інстанції переглядав справу з тотожним суб`єктним складом правовідносин, об`єктом та предметом правового регулювання, а також за аналогічних умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

У постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження

№ 14-10цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що «право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання». У цій постанові Велика Палата Верховного Суду відхилила аргументи позивача про те, що на підставі статті 599 та частини четвертої статті 631 ЦК України він мав право нараховувати передбачені договором проценти до повного погашення заборгованості за кредитом.

У справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що «наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв`язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі. У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору. Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду,

що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення».

Щодо нарахування пені у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що необхідно зважати на вимоги статей 549 550 551 ЦК України, згідно з якими пенею є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання і яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Проценти на неустойку не нараховуються та, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Тобто неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі. Разом з тим, відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Таким чином, стягнути неустойку (зокрема, пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише в межах спеціальної позовної давності, яка згідно із частиною першою статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, установленими статтями 253-255 цього Кодексу, від дня порушення грошового зобов`язання».

У постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження

№ 14-67цс20) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що «закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника

або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою». Тому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким, наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважала, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.

У цій справі Велика Палата Верховного Суду також вказала, що «рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати».

У постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження

№ 12-16гс22) Велика Палата Верховного Суду досліджувала виключну правову проблему щодо визначення періоду нарахування кредиторських вимог, що виникли у зв`язку з невиконанням договору банківського кредиту, які за своєю сутністю є процентами за користування кредитом. У пункті 78 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «поняття «користування кредитом», яким послуговуються скаржники, є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом».

У справі № 761/16124/15 (провадження№ 14-184цс20) Велика Палата Верховного Суду розглядала спір, у якому споживач, посилаючись на порушення прав споживача внаслідок неналежного виконання банком зобов`язань за депозитним договором, просив суд стягнути з банку відсотки за користування грошовими коштами, три проценти річних на суму основного боргу та пеню за прострочення виконання зобов`язання відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». У наведеній заявником у касаційній скарзі постанові Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок про те, що «набрання законної сили рішенням про присудження не змінює і не припиняє того зобов`язання, до примусового виконання обов`язку з якого присуджений боржник. Тому немає жодних підстав вважати, що у разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов`язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника».

У справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскільки суди встановили та це підтверджено матеріалами справи відсутність винних дій банку під час виконання зобов`язань за договором та недоведеність позивачем наявності моральної шкоди, тому підстави для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди відсутні.

Отже, у наведених заявником постановах у справах № 444/9519/12,

№ 310/11534/13-ц, № 216/3521/16-ц, № 522/1528/15-ц, № 761/16124/15-ц, № 910/4518/16 Верховний Суд не викладав висновків щодо можливості нарахування пені за кредитним договором, строк дії якого закінчився, за наявним судовим рішенням про задоволення вимог кредитора.

Таким чином, враховуючи те, що у зазначених у касаційній скарзі заявника справах № 444/9519/12, № 310/11534/13-ц, № 216/3521/16-ц, № 522/1528/15-ц, № 761/16124/15-ц, № 910/4518/16 суди викладали висновки по суті вирішення справ за фактичних обставин, які є відмінними від фактичних обставин у справі, в якій подано касаційну скаргу, колегія суддів відхиляє цей аргумент касаційної скарги, оскільки висновки судів у цій справі наведеним правовим висновкам Верховного Суду не суперечать.

Щодо доводів касаційної скарги про відшкодування моральної шкоди

Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19, провадження № 14-24цс21).

Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат.

Суди першої та апеляційної інстанцій у своїх рішеннях зазначили, що позивач не надав належних та достатніх доказів, які б підтверджували, що діями відповідача йому завдано моральної шкоди.

Статтями 13, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права та змінюють практику застосування національного закону відповідно до рішення цього Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі 750/1591/18-ц (провадження 14-261цс19) зазначено про те, що: «ЄСПЛ також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії», заява № 36813/97, пункти 203-204, та рішення у справі «Вассерман проти росії», заява № 21071/05, пункт 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення від 07 травня 2002 року в справі «Бурдов проти росії», пункт 100).

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованими та справедливими висновки судів попередніх інстанцій про часткове задоволення вимоги позивача про стягнення на його користь моральної шкоди, оскільки судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено, що відповідачем протиправно не сплачувалась пенсія, на яку позивач має право на підставі судового рішення. Підставно суд стягнув і 3000,00 грн на правову допомогу.»

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули належної уваги на те,

що судовим рішенням від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, встановлено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 не виконали свої зобов`язання щодо повернення позивачу грошових коштів за договорами кредиту. Тобто, починаючи з 12 лютого 2015 року, відповідачі ухиляються від виконання судового рішення, що в свою чергу означає тривале порушення права позивача на отримання належних йому грошових коштів.

Водночас відповідачі, будучи повідомленими належним чином під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій, не спростували доводи заявника про те, що рішення Личаківського районного суду міста Львова від 07 жовтня

2014 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, не виконано належним чином.

З огляду на те, що неповернення кредитних коштів триває з лютого 2015 року,

це створило для позивача значні моральні та психологічні страждання, пов`язані з відчуттям несправедливості, порушенням його фінансових інтересів і прав. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 461/5375/23 (провадження № 61-8883св24) та від 11 грудня 2024 року у справі № 461/5877/22 (провадження № 61-10304св24).

Проте ОСОБА_1 використав додаткові засоби відновлення порушених прав

та у жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ (справа № 463/7183/22).

У справі № 463/7183/22 ОСОБА_1 реалізував своє право на відшкодування моральної шкоди внаслідок невиконання рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року. Чинним законодавством не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за одним і тим самим фактом порушення прав (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 05 березня 2024 року в справі № 686/23937/23 (провадження № 61-466св24), від 18 грудня 2024 рокуу справі № 461/3309/22 (провадження № 61-14680св23).

Отже, у відшкодуванні моральної шкоди в цій справі позивачу необхідно відмовити саме з наведених вище підстав, тому мотивувальна частина оскаржуваних судових рішень підлягає зміні щодо підстав відмови у позові в частині відшкодування моральної шкоди.

Щодо доводів заявника за пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України

Заявник у касаційній скарзі посилається на те, що суд не дослідив зібрані у справі докази, а саме, не дослідив пункт 4.3 договору кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ.

Водночас колегія суддів зазначає, що суди попередніх інстанцій правильно встановили, що строк дії кредитного договору закінчився 04 жовтня 2010 року, а тому відповідальність за неналежне виконання умов договору покладається на боржника в межах строку дії кредитного договору.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03 та інші) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Наведені вище норми закону та стала практика Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення

в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, § 2).

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Diya 97 v. Ukraine», заява № 19164/04, пункт 47).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Згідно із частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду виснує, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, мотивувальні частини рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди підлягає зміні шляхом їх викладення у редакції цієї постанови, а в іншій частині оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки суди попередніх інстанцій правильно розглянули справу по суті, однак помилились у викладені мотивів у частині відмови в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2023 року в частині відмови в задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

В іншій частині заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 вересня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Пророк

В. В. Сердюк