Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.10.2020 року у справі №303/6802/19

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 303/6802/19

провадження № 61-15319св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Закарпатський обласний центр зайнятості,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2019 року у складі судді Довжанин В. М. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Джуги С. Д., Бисаги Т.

Ю., Куштана Б. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила в процесі розгляду справи, до Закарпатського обласного центру зайнятості про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що наказом відповідача від 05 листопада 2018 року № 256-К її було звільнено з посади директора Мукачівського міського центру зайнятості у зв'язку із змінами в організації праці, реорганізацією Мукачівського міського центру зайнятості шляхом його злиття з Мукачівським районним центром зайнятості, що супроводжувалося скороченням чисельності та штату працівників, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2019 року у справі № 303/7556/18, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року, скасовано вищевказаний наказ про звільнення та стягнуто з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 листопада 2018 року по 15 квітня 2019 року. 09 жовтня 2019 року вона звернулася до відповідача із заявою про виконання судового рішення, однак отримала відмову. Наслідком скасування наказу про її звільнення є продовження дії трудового договору, укладеного з нею безстроково, та виконання обов'язків директора Мукачівського міського центру занятості. Проте через невиконання відповідачем рішення суду вона продовжує перебувати у вимушеному прогулі. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: поновити її на роботі на рівнозначній посаді з рівноцінною заробітною платою; стягнути із Закарпатського обласного центру зайнятості на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 квітня 2019 року по день виконання судового рішення.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що питання щодо переведення ОСОБА_1 на посаду директора новоутвореного Мукачівського міськрайонного центру зайнятості ще не вирішувалося, а тому вона передчасно звернулася до суду з позовом про поновлення її на роботі. Оскільки позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про поновлення на роботі, то в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Мукачівський міський центр зайнятості як юридична особа є припиненим, а посада директора, яку обіймала ОСОБА_1, не збереглася, у зв'язку з чим відсутні підстави для поновлення її на роботі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 послалася на пункти 1, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17. Крім того, суди не дослідили зібраних у справі доказів щодо незаконності її звільнення з роботи та не взяли до уваги обставин, встановлених судами у справі № 303/7556/18, судові рішення в якій набрали законної сили та мають преюдиційне значення.

У грудні 2020 року Закарпатський обласний центр зайнятості подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області.

09 грудня 2020 року справа № 303/6802/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 23 березня 2006 року ОСОБА_1 працювала на посаді директора Мукачівського міського центру зайнятості.

На підставі наказу Державної служби зайнятості від 08 червня 2018 року № 89 "Про припинення діяльності Мукачівського районного та Мукачівського міського центру зайнятості" відбулася реорганізація (злиття) Мукачівського міського та Мукачівського районного центрів зайнятості, правонаступником майна, прав та обов'язків яких став створений Мукачівський міськрайонний центр занятості.

Наказом від 05 листопада 2018 року № 256-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Мукачівського міського центру зайнятості у зв'язку зі змінами в організації праці, реорганізацією Мукачівського міського центру зайнятості шляхом його злиття з Мукачівським районним центром зайнятості, що супроводжувалося скороченням чисельності та штату працівників, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Не погоджуючи з указаним наказом, у грудні 2018 року ОСОБА_1 оскаржила його в судовому порядку.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2019 року у справі № 303/7556/18, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Скасовано наказ від 05 листопада 2018 року № 256-К про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Мукачівського міського центру зайнятості з 05 листопада 2018 року у зв'язку зі змінами в організації праці, реорганізацією Мукачівського міського центру зайнятості, що супроводжувалося скороченням чисельності та штату працівників, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України. Стягнуто із Закарпатського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 05 листопада 2018 року до 15 квітня 2019 року в сумі 39 687,98 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення середньомісячного заробітку за один місяць. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

09 жовтня 2019 року ОСОБА_1 подала до Закарпатського обласного центру зайнятості заяву про виконання вищевказаного рішення суду, просила допустити її до роботи та у зв'язку із незаконним звільненням виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу. Однак відповідач не поновив позивача на роботі.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини 1 статті 40 КЗпП України).

Частиною 2 статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1,2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації (частини 1 , 3 статті 49-2 КЗпП України).

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини 2 статті 40, частини 3 статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника. Реалізація зазначеного обов'язку повинна відбуватися з урахуванням принципу рівності трудових прав громадян і не може бути обумовлена виключно розсудом роботодавця.

Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Згідно з частинами 1 , 2 , 7 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Системний аналіз статті 235 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що скасування наказу про звільнення працівника автоматично тягне за собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування йому середнього заробітку.

З набранням законної сили судовим рішенням про поновлення на роботі працівник вправі вимагати виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дня, коли він фактично приступить до роботи. Таку вимогу роботодавець може виконати добровільно, протабелювавши працівника як такого, що приступив до роботи або видавши відповідний наказ про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому має зазначити причини, через які поновлений працівник не міг фактично приступити до роботи, тривалість вимушеного прогулу та розмір належної йому виплати. Якщо роботодавець відмовиться добровільно виконати вимогу працівника, останній має право звернутися з відповідною заявою до комісії по трудових спорах (якщо така створена на підприємстві) або безпосередньо до суду.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де збереглося його попереднє місце роботи. При ліквідації підприємства (установи, організації) правила пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку. Судам слід мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 (провадження № К/9901/21219/18) зазначено, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що питання щодо переведення ОСОБА_1 на посаду директора новоутвореного Мукачівського міськрайонного центру зайнятості ще не вирішувалося, а тому вона передчасно звернулася до суду з позовом про поновлення її на роботі. Оскільки позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про поновлення на роботі, то в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд також зазначив, що Мукачівський міський центр зайнятості як юридична особа є припиненим, а посада директора, яку обіймала ОСОБА_1, не збереглася, у зв'язку з чим відсутні підстави для поновлення її на роботі.

Однак, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що у випадку реорганізації підприємства (установи, організації) дія трудового договору працівника продовжується. При реорганізації підприємства звільнення за пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Скасування наказу про звільнення працівника тягне за собою поновлення його на роботі та вирішення питання щодо відшкодування останньому середнього заробітку. В такому випадку роботодавець повинен поновити трудові відносини з незаконно звільненим працівником, а якщо підприємство, установа реорганізовано - рішення суду має бути виконано правонаступником.

Тобто оскаржувані судові рішення ґрунтуються на неправильному застосуванні судами норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Разом з тим у справі, яка переглядається, в обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначила, що рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2019 року у справі № 303/7556/18, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року, скасовано наказ від 05 листопада 2018 року № 256-К про її звільнення з посади директора Мукачівського міського центру зайнятості з 05 листопада 2018 року у зв'язку зі змінами в організації праці, реорганізацією Мукачівського міського центру зайнятості, що супроводжувалося скороченням чисельності та штату працівників, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 40 КЗпП України. Тобто у справі № 303/7556/18 судами встановлено неправомірність звільнення позивача із займаної посади. Наслідком скасування наказу про її звільнення є продовження дії укладеного з нею трудового договору. Проте через невиконання відповідачем рішення суду вона продовжує перебувати у вимушеному прогулі.

При перевірці доводів касаційної скарги ОСОБА_1 щодо наявності судових рішень у справі № 303/7556/18, які набрали законної сили та мають преюдиційне значення в цій справі, Верховним Судом з інформації, що міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень (https://reyestr. court. gov. ua/Review/94973948), встановлено, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 20 січня 2021 року у справі № 303/7556/18 (провадження № 61-20325св19) касаційну скаргу Закарпатського обласного центру зайнятості задоволено частково. Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 15 квітня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року, на які в цій справі позивач посилалася як на підставу звільнення від доказування обставин неправомірності припинення з нею трудових відносин, скасовано. Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Закарпатського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрито. Роз'яснено позивачу її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції.

Таким чином, у справі, яка переглядається, пред'явлені позивачем вимоги не можуть бути задоволені, оскільки судові рішення, якими встановлено факт її незаконного звільнення і які слугували підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, були скасовані.

При цьому ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 березня 2021 року (https://reyestr. court. gov. ua/Review/96074845) справу № 303/7556/18 за позовом ОСОБА_1 до Закарпатського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу передано для продовження розгляду до Закарпатського окружного адміністративного суду.

У зв'язку з наведеними вище обставинами ОСОБА_1 має можливість в передбаченому законом порядку довести обставини свого незаконного звільнення під час розгляду Закарпатським окружним адміністративним судом справи № 303/7556/18, в тому числі заявити вимогу про поновлення на роботі із збільшенням періоду, за який вона просила стягнутисередній заробіток за час вимушеного прогулу. Тобто порушені права та охоронювані законом інтереси ОСОБА_1 можуть бути повністю поновлені при вирішенні первісного спору з відповідачем.

З огляду на викладене в задоволенні позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно відмовити.

Тому оскаржувані судові рішення про відмову в задоволенні позову з наведених в них підстав не можуть бути залишені в силі, оскільки позов не підлягає задоволенню з інших правових підстав, викладених в цій постанові.

Відповідно до частин 1 , 4 статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частин 1 , 4 статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову з наведених у мотивувальній частині цієї постанови підстав.

Щодо клопотання Закарпатського обласного центру зайнятості про закриття провадження у справі.

У квітні 2021 року Закарпатський обласний центр зайнятості подав клопотання, в якому просив закрити провадження у справі, посилаючись, зокрема на те, що спір, який виник між сторонами, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, про що свідчить постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 303/7556/18 (провадження № 61-20325св19), якою провадження за позовом ОСОБА_1 до Закарпатського обласного центру зайнятості про скасування наказу про звільнення з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було закрито.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно з частиною 1 статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної частиною 1 статті 256 ЦПК України, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз'яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об'єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

Частинами 1 та 2 статті 414 ЦПК України передбачено, що судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених Частинами 1 та 2 статті 414 ЦПК України. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених Частинами 1 та 2 статті 414 ЦПК України, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

У постанові від 20 січня 2021 року у справі № 303/7556/18 (провадження № 61-20325св19), на яку посилається відповідач, Верховний Суд зазначив, що ОСОБА_1 обіймала посаду директора Мукачівського міського центру занятості, який є державною установою у централізованій системі державних установ державної служби зайнятості. Отже, позивач була уповноваженою особою на виконання функцій держави в державній установі централізованої системи державних установ державної служби зайнятості, що реалізовує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції і є юридичною особою публічного права. Оскільки позивач обіймала посаду в центральному органі виконавчої влади, то цей спір не є трудовим спором приватного характеру, а стосується проходження позивачкою публічної служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, спірні правовідносини, пов'язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, то спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Таким чином, зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв'язку з проходженням ОСОБА_1 публічної служби, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Подібний висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19).

Разом з тим, відступаючи від висновку, викладеного в постанові від 05 червня 2019 року у справі № 754/15544/17-ц (провадження № 14-202цс19), Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 320/2654/19 (провадження № 11-78апп21) навела такі правові висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах стосовно юрисдикції спору.

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправними і скасування наказів Київського обласного центру зайнятості про притягнення до дисциплінарної відповідальності та про звільнення з роботи, поновлення на посаді директора Білоцерківського міського центру зайнятості, а також зобов'язання відповідача виплатити на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

01 травня 2016 року набрав чинності Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу" (далі - ~law39~), згідно з преамбулою якого ~law40~ визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Відповідно до ~law41~ державною службою є публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.

Згідно з ~law42~ посадою державної служби є визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов'язками у межах повноважень, визначених ~law43~.

~law44~ установлено, що дія ~law45~ поширюється на державних службовців міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

На підставі пункту 1 розділу I Положення про державну службу зайнятості, затвердженогонаказом Міністерства соціальної політики України від 15 грудня 2016 року № 1543 (далі - Положення № 1543), чинного на момент виникнення спірних правовідносин, державна служба зайнятості (далі - Служба) є централізованою системою державних установ, діяльність якої спрямовується та координується Міністерством соціальної політики України.

За нормами пункту 2 вказаного розділу Положення № 1543 Служба складається, зокрема, з Державної служби зайнятості (Центрального апарату), Центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських центрів зайнятості (далі - регіональні центри зайнятості), міських, районних і міськрайонних центрів зайнятості (далі - базові центри зайнятості).

На підставі пункту 1 розділу V Положення № 1543 базові центри зайнятості є неприбутковими державними установами, підпорядкованими та підзвітними регіональному центру зайнятості, які створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби.

За нормами ~law46~ дія ~law47~ не поширюється на працівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб'єктів господарювання державної форми власності, а також навчальних закладів, заснованих державними органами.

Оскільки базові центри зайнятості створюються за рішенням голови Центрального апарату Служби, посада директора базового центру зайнятості є посадою, на яку не поширюється дія ~law48~.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що з матеріалів справи вбачається, що позивач 27 лютого 2015 року був ознайомлений під особистий підпис із попередженням про зміну істотних умов праці, у якому йшлося про те, що у зв'язку з втратою чинності розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04 червня 1994 року № 410-р про віднесення посад працівників державної служби зайнятості до відповідних категорій посад державних службовців, з набранням чинності наказом Міністерства соціальної політики України від 16 грудня 2014 року № 1043 "Про умови оплати праці працівників державної служби зайнятості", з уведенням у дію нових структури і штатного розпису міського центру зайнятості, які містять перелік посад, що не відносяться до категорії посад державних службовців, посаду директора базового центру зайнятості виключено з посад державних службовців.

Отже, позивач втратив статус державного службовця, а тому його посада директора міського центру зайнятості не відноситься до посад публічної служби.

За правилами частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, із трудових правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Таким чином, спір, що виник у зв'язку зі звільненням працівника з посади, трудова діяльність на якій не пов'язана з проходженням публічної служби, має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13,27 березня 2019 року, 01 квітня 2020 року у справах № 520/6612/17 (провадження № 11-1196апп18), № 814/2514/17 (провадження № 11-1472апп18) та № 804/2823/16 (провадження № 11-433апп19) відповідно.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Оскільки суди попередніх інстанцій розглянули справу, яка переглядається, з дотриманням правил юрисдикції загальних судів, то відсутні підстави для задоволення клопотання Закарпатського обласного центру зайнятості про скасування оскаржуваних судових рішень із закриттям провадження в цій справі.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотання Закарпатського обласного центру зайнятості про закриття провадження у справі відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Закарпатського обласного центру зайнятості про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук