Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.12.2023 року у справі №337/42/22
Постанова КЦС ВП від 01.12.2023 року у справі №337/42/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 337/42/22

провадження № 61-6938св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року в складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Гончар М. С., Дашковської А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначала, що 01 березня 2011 року вона прийнята на роботу до відповідача помічником оператора станційного технологічного центру обслуговування поїзної інформації та перевізних документів, а 02 квітня 2011 року їй присвоєна кваліфікація оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів.

Наказом Начальника станції Запоріжжя-Ліве регіональної філії «Придніпровська залізниця» структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» АТ «Українська залізниця» від 10 грудня 2021 року № 82/ОС її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19.

Підставою для видачі наказу, зокрема, зазначена постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 1236).

Вважаючи наказ незаконним, та таким, що обмежує її права на працю, позивачка просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ начальника станції Запоріжжя-Ліве Структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» про відсторонення її від роботи від 10 грудня 2021 року № 82/ОС;

- поновити її на посаді оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів станції Запоріжжя-Ліве у Структурному підрозділі «Запорізька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця»;

- стягнути з АТ «Українська залізниця» на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 червня 2022 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щовідсторонення позивачки від роботи було здійснено відповідно до норм чинного законодавства, оскільки нею не надано доказів наявності у неї протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 22 червня 2022 року скасовано та ухвалено нове.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ начальника станції Запоріжжя-Ліве Структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» про відсторонення від роботи № 82/ОС від 10 грудня 2021 року ОСОБА_1 .

Закрито провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі.

Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 не виплачену

заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 10 грудня 2021 року по 25 лютого 2022 року в сумі 18 652,70 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при розгляді подібних справ суд повинен враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Суд першої інстанції не врахував, що застосування до позивачки такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, відповідач не обґрунтував необхідність відсторонення позивача від роботи тим, що вона, працюючи на посаді оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів станції Запоріжжя-Ліве у Структурному підрозділі «Запорізька дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивача заробітку, неможливість встановлення позивачу такої організації праці де б перебувало найменшої кількості людей тощо.

Суд першої інстанції не встановив фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

В суді апеляційної інстанції представник позивачки - адвокат Харьков В. О., пояснив, що на своєму робочому місці ОСОБА_1 немає прямих контактів з великою кількістю людей, тому її умови праці, у яких вона перебуває, не збільшують вірогідність зараження COVID-19. Зазначені обставини не були спростовані відповідачем.

За таких обставин, місцевий зробив помилковий висновок, що порушення права позивачки на працю відсутнє, а правомірність і законність відсторонення ОСОБА_1 від роботи не викликає сумнівів, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення її на роботі, то апеляційний суд вважав, що провадження у справі саме в частині цих заявлених позовних вимог підлягає закриттю відповідно до пункту 2 частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції встановлено, що 01 березня 2022 року ОСОБА_1 поновлено на роботі.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд виходив із наданого позивачкою розрахунку, який відповідачем не спростований.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів

05 травня 2023 року АТ «Українська залізниця», засобами поштового зв`язку, звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року у вищевказаній справі, у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справах № 130/3531/21 і № 472/5/22, від 12 квітня 2023 року у справах № 206/26/22, № 130/3573/21, № 716/76/22 та від 26 квітня 2023 року у справі № 203/268/22.

Заявник зазначає, що характер виконуваної позивачкою роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивачки проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих. Відповідач не мав можливості організувати для позивачки надомну/дистанційну роботу, оскільки робота позивачки безпосередньо пов`язана зі стаціонарними механізмами, які не можуть переміщуватися в просторі та повинні знаходитися у чітко визначеному місці. Позивачкою не надано медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, що свідчить про її ухилення від проведення щеплення.

Доводи відзиву на касаційну скарги

У липні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Харьков В. О., подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила її залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції змінити шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції відзиву, не змінюючи при цьому резолютивну частину рішення.

Також ОСОБА_1 просила стягнути на її користь з АТ «Українська залізниця» витрати на правову допомогу, понесені нею в суді касаційної інстанції в розмірі 8 000,00 грн.

Крім того, у відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила Верховний Суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням про визнання постановим Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 «Про внесення змін до постанови № 1236» такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), визнання другого та третього речень частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ (далі - Закон № 1645-ІІІ) такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з АТ «Українська залізниця», де працює на посаді оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів

Наказом начальника станції Запоріжжя-Ліве регіональної філії «Придніпровська залізниця» Структурний підрозділ «Запорізька дирекція залізничних перевезень» АТ «Українська залізниця» від 10 грудня 2021 року № 82/ОС ОСОБА_1 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк до здійснення щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19.

Підставою відсторонення від роботи зазначено: стаття 46 КЗпП України, частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ, наказ Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягає обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року № 2153 із змінами і доповненнями (далі - Перелік № 2153), постанова Кабінету Міністрів України № 1236, лист-ознайомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 29 листопада 2021 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України). За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті).

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1 3 6 8 19 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ України визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ України), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік № 2153, до якого у первинній редакції ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».

Наказом МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.

Наказом МОЗ України від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 7-9, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій.

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Наведене вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентується Законом № 4004-XII та Інструкцією про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

За пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Верховний Суд зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XIIта Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника

Такі висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Частиною другою статті 2 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами. З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.

Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивача від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду у постанові 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначила, що відсторонення особи від роботи, яке може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав.

У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

У кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням».

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

При розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України).

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

З огляду на наведені вище вимоги законодавства апеляційний суд встановив, що робота ОСОБА_1 , як оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів АТ «Укрзалізниця», не передбачала службової необхідності у контактуванні з великою кількістю людей, а тому її відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVID-19 є непропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Заперечуючи проти заявлених вимог відповідач не довів, що позивачка, обіймаючи посаду оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів АТ «Укрзалізниця», могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників товариства, її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку лише тому, що вона працювала на підприємстві, працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним).

Враховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення позивачки від роботи.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивачки середнього заробітку за період відсторонення від роботи, то рішення суду апеляційної інстанцій в цій частині є правильним, оскільки суд встановив фактичні обставини, необхідні для її задоволення, зокрема, період відсторонення від роботи та розмір середньої заробітної плати позивачки.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справах № 130/3531/21 і № 472/5/22, від 12 квітня 2023 року у справах № 206/26/22, № 130/3573/21, № 716/76/22 та від 26 квітня 2023 року у справі № 203/268/22 не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 130/3531/21 Верховний Суд погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач, як монтер колії, виконує роботи з поточного утримання та ремонту залізних колій, що обумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками цього підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, тому АТ «Укрзалізниця» правомірно ухвалило рішення про відсторонення позивача від роботи.

У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22 Верховний Суд, враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), погодився, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

У постанові від 12 квітня 2023 року у справах № 206/26/22 Верховний Суд зазначив, що позивач, як машиніст електровоза структурного підрозділу «Локомотивне депо Нижньодніпровськ-Вузол» регіональної філії Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», з достатньою вірогідністю мав службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками цього підприємства, а отже існував ризик інфікування позивача і інших осіб коронавірусом COVID-19 та/або створення умов для його подальшого поширення, а в іншій формі (дистанційно або надомно) позивач за характером його роботи трудову функцію здійснювати не міг, отже відповідним підрозділом АТ «Укрзалізниця» правомірно прийнято рішення про тимчасове відсторонення позивача від роботи.

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 130/3573/21 вказано, що позивач, як стрілець 4-го розряду, виконує обов`язки щодо охорони вантажів і об`єктів на залізничному транспорті, що обумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими працівника цього підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, а тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушено ухвалити рішення про відсторонення позивача від роботи на підставі

статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ, наказу МОЗ України № 2153 (зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393), пункту 41-6 Постанови № 1236.

У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі № 716/76/22 вказано, що позивач як начальник станції залізничної Кострижівка в ВСП «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» виконує свої обов`язки, що обумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими працівника цього підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, тому АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушено ухвалити рішення про відсторонення позивача від роботи.

У постанові від 26 квітня 2023 року у справі № 203/268/22 в оцінці правомірності відсторонення позивача від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд врахував, що держава зобов`язана здійснити ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності. Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя. У цій справі Верховний Суд, врахувавши особливість роботи позивача, як оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів, яка зумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, форму організації роботи позивача та неможливість відповідача організувати іншу, дійшов висновку, що АТ «Українська залізниця» правомірно було відсторонено позивача від роботи.

Тобто висновки суду з урахуванням конкретних фактичних обставин цієї справи не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у зазначених у касаційній скарзі постановах, а доводи в цій частині зводяться до незгоди заявника зі встановленими судом фактичними обставини та стосуються переоцінки доказів, щов силу вимог статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Ураховуючи викладене, доводи заявника про наявність передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження

є необґрунтованими, а наявність такої підстави для касаційного перегляду судового рішення є не доведеною.

Щодо вирішення питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу

У липні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Харьков В. О., подала відзив на касаційну скаргу АТ «Українська залізниця», в якому, зокрема, просила вирішити питання про стягнення на її користь витрат на професійну правничу допомогу, понесених нею у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі 8 000,00 грн.

Згідно з вимогами підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції, зокрема, складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно з вимогами частин першої-п`ятої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції ОСОБА_1 надала відповідні документи, зокрема: договір про надання юридичної (правової) допомоги від 04 серпня 2022 року; акт приймання-передачі наданих послуг від 15 липня 2023 року; довідку про оплату гонорару (винагороди) в розмірі 8 000,00 грн; ордер на надання правничої (правової) допомоги; докази направлення копії відзиву та доданих до нього додатків відповідачу.

Так, згідно з накладною № 6906304300168 та описом вкладення до конверта, 17 липня 2023 року представник ОСОБА_1 - Харьков В. О. направив на адресу АТ «Українська залізниця» відзив на касаційну скаргу, в якому містилося клопотання про вирішення питання витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Відповідно до відомостей, отриманих з офіційного сайту АТ «Укрпошта», відправлення № 6906304300168 отримано АТ «Українська залізниця» 20 липня 2023 року.

Клопотань про зменшення понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції від АТ «Українська залізниця» не надходило.

Ураховуючи обсяг наданих адвокатом послуг, зокрема з підготовки та подання відзиву на касаційну скаргу, беручи до уваги відсутність клопотання відповідача про зменшення розміру відповідних витрат, Верховний Суд дійшов висновку, що заявлений позивачкою розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає стягненню на її користь з відповідача.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо визнання постановим Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 «Про внесення змін до постанови № 1236» такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), визнання другого та третього речень частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Переглядаючи справу в касаційному порядку та дійшовши висновку про залишення касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін, колегією суддів не встановлено наявності підстав для вирішення питання про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо визнання неконституційними вищезазначених правових актів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 8 000,00 грн.

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про вирішення питання щодо звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

С. О. Карпенко

І. М. Фаловська