Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 487/7295/21

провадження № 51-222км23

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 червня 2022 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021152030001197, за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та зареєстрованого у АДРЕСА_1 , фактично проживаючого у АДРЕСА_2 , раніше судимого:

- вироком Генічеського районного суду Херсонської області від 20 лютого 2013 року за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 297, ч. 1 ст. 310, ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 189, ч. 4 ст. 70, ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців;

- вироком Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 червня 2021 року за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, на підставі статей 75 76 КК України звільненого від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки;

- вироком Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 листопада 2021 року за ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді арешту на строк 6 місяців;

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 червня 2022 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків до покарання, призначеного за цим вироком, ОСОБА_7 частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 червня 2021 року та остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 5 місяців.

Строк відбуття покарання ОСОБА_7 визначено обчислювати з моменту набрання вироком законної сили і зараховано у строк відбуття покарання строк попереднього ув`язнення з 08 вересня 2021 року до набрання вироком законної сили.

Міру запобіжного заходу ОСОБА_7 до набрання вироком законної сили залишено у вигляді тримання під вартою.

Вирішено питання про долю речових доказів.

Згідно з вироком суду, ОСОБА_7 визнано винуватим в умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого за обставин, детально описаних у судових рішеннях.

Так, 04 вересня 2021 року близько 20:40, ОСОБА_7 перебуваючи біля ринку «Івушка» на вул. Крилова в м. Миколаєві, в ході раптово виниклого конфлікту, діючи умисно, заподіяв ОСОБА_8 не менше 5 ударів руками та ногами в обличчя, що призвели до падіння потерпілого на землю.

В результаті таких протиправних дій ОСОБА_7 у ОСОБА_8 утворилися тяжкі тілесні ушкодження (закрита черепно-мозкова травма у вигляді перелому кісток склепіння та основи черепа, крововилив під тверду мозкову оболонку зліва, крововилив під павутинну оболонку півкуль і мозочку справа та зліва, забій речовини головного мозку з подальшим розвитком набряку й набухання речовини головного мозку) від яких він помер у лікарні о 19:20 05 вересня 2021 року.

Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року вирок місцевого суду залишено без зміни.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , зазначаючи про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, просить змінити вирок і ухвалу та перекваліфікувати дії ОСОБА_7 за ст. 124 КК України.

Аргументуючи свою позицію, зазначає, що за встановлених фактичних обставин кримінального провадження кваліфікація дій ОСОБА_7 як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, є помилковою через відсутність такої ознаки суб`єктивної сторони злочину, як умисел.

Вказує, що поза увагою судів залишилося недоведення причинно-наслідкового зв`язку між смертю потерпілого та протиправними діями засудженого, а також кількість ударів, заподіяння яких інкримінувалося стороною обвинувачення.

Крім цього, захисник стверджує, що оскільки ОСОБА_7 захищав себе від нападу незнайомого йому чоловіка, який був фізично сильнішим за нього і першим намагався завдати шкоди його здоров`ю, то вчинене слід кваліфікувати як перевищення меж необхідної оборони.

Позиції інших учасників судового провадження

Прокурор ОСОБА_5 просила залишити судові рішення щодо засудженого ОСОБА_7 без зміни як законні, а касаційну скаргу захисника - без задоволення як необґрунтовану.

Мотиви Суду

За змістом ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, при цьому він перевіряє правильність застосування цими судами норм матеріального і процесуального права та правової оцінки, з огляду на ті фактичні обставини справи, які встановлені й визнані доведеними судами першої та апеляційної інстанцій (судами факту).

Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК України є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412 - 414 цього Кодексу.

Висновок суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, був предметом перевірки апеляційного суду, який не знайшов підстав для перекваліфікації дій засудженого на умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час перевищення меж необхідної оборони.

При цьому, оцінюючи досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд обґрунтовано відхилив версію обвинуваченого де він стверджував, що завдав потерпілому тільки два удари, які не мали причинно-наслідкового зв`язку зі смертю ОСОБА_8 і останній помер через лікарську помилку.

Зокрема, зазначене спростовано даними протоколу огляду трупа від 07 вересня 2021 року, з яких вбачається, що у ОСОБА_8 наявні численні тілесні ушкодження в ділянці голови, та даними висновку експерта від 30 вересня 2021 року № 2963, відповідно до яких ці ушкодження утворилися від не менш ніж п`ятикратної дії тупого твердого предмету з обмеженою контактуючою поверхнею, причому один із них міг передувати послідуючому падінню та удару потиличною областю голови о тупий твердий предмет з переважаючою контактуючою поверхнею, вірогідно о тверде покриття землі (підлога, асфальт) з утворенням вогнищевого крововиливу в м`яких тканинах голови в потиличній ділянці по центру, перелому кісток склепіння та основи черепа, поширеного крововиливу під тверду мозкову оболонку зліва, поширеного крововиливу під павутинну оболонку в області обох півкуль та мозочку, забою речовини головного мозку. Ці ушкодження в комплексі мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень, перебувають у прямому причинному зв`язку зі смертю і збереження життя потерпілого було малоймовірним, навіть у разі надання негайної кваліфікованої медичної допомоги.

Погоджуючись із такими висновками суду, колегія суддів касаційного кримінального суду вважає безпідставними доводи касаційної скарги захисника про те, що ОСОБА_7 заподіяв тілесні ушкодження потерпілому ОСОБА_8 з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів, а не на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин.

Згідно із ч. 1 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях вказував на те, що право на необхідну оборону виникає лише тоді, коли суспільно небезпечне посягання викликає у того, хто захищається, невідкладну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільно небезпечного посягання.

Із фактичних обставин, встановлених під час судового розгляду судом першої інстанції, не прослідковується передбаченої ст. 36 КК України наявності такого суспільно небезпечного посягання, яке вимагало у ОСОБА_7 заподіяти потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, тому доводи сторони захисту про перебування обвинуваченого в момент вчинення інкримінованих дій у стані необхідної оборони, не знайшли свого підтвердження.

Так, як убачається з матеріалів кримінального провадження, 04 вересня 2021 року, о 20:40 між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 виник словесний конфлікт через те, що останній у громадському місці сварився та штовхався зі своєю дружиною. У ході суперечки ОСОБА_8 намагався завдати удару обвинуваченому, однак той відвернувся, завдав йому удару у відповідь. ОСОБА_8 наздогнав обвинуваченого, знову спробував вдарити, і між ними почалася обопільна бійка, в ході якої ОСОБА_7 на ґрунті неприязних відносин завдав потерпілому не менше 5 ударів в ділянку голови від яких той впав на землю. Одразу після цих подій ОСОБА_7 відійшов від потерпілого, не надав останньому допомоги і залишив лежати на землі, доки його не знайшла дружина і не було викликано карету швидкої медичної допомоги.

Незважаючи на те, що ОСОБА_8 під час словесного конфлікту із ОСОБА_7 намагався його вдарити, ознак реального суспільно небезпечного посягання із встановлених фактичних даних не вбачається. Посилання захисту на різницю у антропометричних даних не може безумовно свідчити про перевагу потерпілого над обвинуваченим. Даних, що ОСОБА_8 застосував фізичну силу або вчинив інші агресивні дії, які могли б становити реальну загрозу життю або здоров`ю засудженого, матеріали кримінального провадження не містять.

У той же час сукупність відомостей про характер, локалізацію та кількість завданих тілесних ушкоджень потерпілому в ділянку голови, а також сила, з якою вони були спричинені, переконливо свідчать про те, що ОСОБА_7 усвідомлював можливість настання негативних наслідків своїх дій, у тому числі тих, що фактично настали, тобто його умисел був спрямований на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому.

Зважаючи на такі обставини, висновки суду, що визначальним у поведінці обвинуваченого було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому, і такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, мають протиправний характер і повинні розцінюватись на загальних підставах, є виправданими.

Разом з тим колегія суддів звертає увагу й на те, що як установлено з вироку суду ОСОБА_8 внаслідок отриманих тілесних ушкоджень помер, що виключає можливість кваліфікації дій ОСОБА_7 за ст. 124 КК України, оскільки диспозиція вказаної норми кримінального закону не передбачає такої кваліфікуючої ознаки, як смерть потерпілого. Зазначене узгоджується із позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 05 травня 2022 року (справа № 565/1495/19, провадження № 51-5932км21).

Таким чином, доводи захисника в касаційній скарзі про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_7 як необхідна оборона не можна визнати прийнятними.

Всупереч твердженням захисника, суд апеляційної інстанції, перевіривши правильність установлення місцевим судом фактичних обставин справи, правової кваліфікації, а також відсутність підстав для застосування положень ст. 36 КК України, надав відповіді на всі доводи, наведені в апеляційній скарзі сторони захисту, та обґрунтовано залишив їх без задоволення, достатньо мотивувавши своє рішення.

Зокрема, колегія суддів апеляційного суду погодилася із тим, що висновки про кількість заподіяних ОСОБА_7 ударів, причинно-наслідковий зв`язок між отриманими потерпілим тілесними ушкодженнями та його смертю обґрунтовано зроблені на основі показань свідків і письмових доказів, а версія сторони захисту свого підтвердження не знайшла.

При цьому, апеляційний суд вважав виправданим відхилення показань свідка ОСОБА_9 , який стверджував, що обвинувачений наніс тільки два удари в голову потерпілого, оскільки такі спростовуються вищенаведеними даними протоколу огляду трупа на висновку експерта.

Також, апеляційний суд погодився із спростуванням доводів сторони захисту про спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_8 іншими особами та несвоєчасне надання лікарями кваліфікованої медичної допомоги потерпілому.

Таким чином, ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність чи істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування судових рішень, судом касаційної інстанції також не встановлено.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні.

Керуючись статтями 433 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

у х в а л и в :

Вирок Заводського районного суду м. Миколаєва від 06 червня 2022 року та ухвалу Миколаївського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3