Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 914/444/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р. К.,

та представників:

прокурора -Круш Т.О.,

позивача - не з`явився,

відповідача - не з`явився,

третьої особи - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2024

та рішення Господарського суду Львівської області від 04.09.2024

у справі № 914/444/19

за позовом заступника керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області в інтересах держави в особі Дрогобицької міської ради

до Комунального підприємства "Комбінат міського господарства"

третя особа - Департамент міського господарства Дрогобицької міської ради

про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

Заступник керівника Дрогобицької місцевої прокуратури Львівської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Дрогобицької міської ради (далі - Міськрада; відповідач) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом про звільнення Комунальним підприємством "Комбінат міського господарства" (далі - КП "Комбінат міського господарства"; відповідач) самовільно зайняту земельну ділянку загальною площе 1,82 га, привівши її у попередній стан, шляхом звільнення від твердих побутових відходів (ТПВ).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач використовує земельну ділянку орієнтовною площею 5,3 га для експлуатації сміттєзвалища, частина з якої, площею 1,82 га, зайнята самовільно і ним використовується незаконно.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 04.09.2024 (суддя - Рим Т. Я.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2024 (головуючий суддя - О. В. Зварич, судді - О. І. Матущак, І. Ю. Панова), відмовлено у задоволенні позову.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 1981 році Дрогобицькому відділу комунального господарства видано Державний акт серії Б № 039729 на право користування 3,48 га землі в межах згідно з планом користування для будівництва міського сміттєзвалища.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку Департамент міського господарства Міськради має право постійного користування земельною ділянкою 3,48 га із кадастровим номером 4621280600:02:000:1720 на території Броницької сільської ради для будівництва сміттєзвалища; цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель закладів комунального обслуговування; категорія - землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення; форма власності земельної ділянки відсутня у Державному земельному кадастрі.

Згідно зі Статутом КП "Комбінат міського господарства" останнє засноване на власності територіальної громади Дрогобича в особі Міськради. Підприємство підпорядковане виконавчому комітету Міськради та Департаменту міського господарства Дрогобицької міської ради. Предметом діяльності підприємства є, серед іншого, поводження із відходам (збирання, перевезення, сортування, зберігання, оброблення, перероблення, утилізація, видалення, знешкодження і захоронення).

02.01.2018 між Департаментом міського господарства Дрогобицької міської ради (замовник) та КП "Комбінат міського господарства" (виконавець) було укладено договір про утримання міського сміттєзвалища (полігону) у районі с. Брониця, предметом якого є передання замовником виконавцю функцій із утримання та експлуатації території міського сміттєзвалища (полігону) біля с. Брониця площею за фактом використання земельної ділянки, яке перебуває у замовника на підставі акта постійного користування землею, під міське сміттєзвалище із інженерними спорудами та приміщеннями для обслуговування персоналу. Метою договору є забезпечення кваліфікованого, якісного, гарантованого обслуговування та експлуатації, дотримання санітарного стану території міського сміттєзвалища.

Пунктом 5.8 договору встановлено, що він діє до 31.12.2018.

12.06.2018 виконавчий комітет Дрогобицької міської ради звернувся до Дрогобицької РДА і Броницької сільської ради із проханням надати згоду на виділення земельної ділянки площею 3,62 га, яка прилягає до земельної ділянки, яка належить Міськраді згідно з Державного акта на право користування серії Б № 039729 від 1981 року. Прохання обґрунтоване тим, що земельна ділянка необхідна для проїзду спецтехніки, яка здійснюватиме рекультивацію міського сміттєзвалища та підготовки до його повного закриття.

Суди встановили, що доказів виділення такої земельної ділянки матеріали справи не містять.

16.07.2018 Головне управління Держгеокадастру у Львівській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Львівській області) здійснено перевірку дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом земельної ділянки за місцем знаходженням сміттєзвалища на території Броницької сільської ради, за результатами чого склало акт № 567-ДК/488/АП/09/01/-18. У результаті перевірки встановлено, що загальна площа земельної ділянки, яка використовується для експлуатації сміттєзвалища твердих побутових відходів (на момент перевірки) становить 5,3 га; згідно з Державного акта на право постійного користування землею серії Б № 039729 від 1981 року площа земельної ділянки становить 3,48 га; у ході експлуатації сміттєзвалища ТПВ КП "Комбінат міського господарства" самовільно зайнято земельну ділянку площею 1,82 га, чим порушило вимоги земельного законодавства.

16.07.2018 ГУ Держгеокадастру у Львівській області також проведено обстеження земельної ділянки через необхідність нарахування шкоди за самовільне зайняття земельної ділянки, за результатами чого склало акт № 567-ДК/193/АО/10/01/-18. У акті зафіксовано, що самовільно зайнята земельна ділянка площею 1,82 га знаходиться на території Броницької сільської ради Дрогобицького району та використовується КП "Комбінат міського господарства" для експлуатації сміттєзвалища ТПВ. Документи, що підтверджують державну реєстрацію права на земельну ділянку відсутні.

09.10.2018, 17.12.2018 ГУ Держгеокадастру у Львівській області повторно обстежило земельну ділянку та склало акти № 894-ДК/861/АП/09/01/-18, № 1259-ДК/1227/АП/09/01/-18. У цих актах зафіксовано, що відповідач продовжує використовувати самовільно зайняту земельну ділянку площею 1,82 га у с. Брониця (за межами населеного пункту) для експлуатації сміттєзвалища.

За результатами перевірок щодо заступника директора КП "Комбінат міського господарства" складено протоколи про адміністративне правопорушення від 16.07.2018, від 09.10.2018, а також прийнято постанови про накладення адміністративного стягнення від 18.07.2018, від 09.10.2018.

Крім того, ГУ Держгеокадастру у Львівській області вручило заступнику директора КП "Комбінат міського господарства" приписи про усунення порушення вимог земельного законодавства від 15.07.2018, від 09.10.2018 та скерувало на адресу КП "Комбінат міського господарства" лист із вимогою відшкодувати шкоду в сумі 1 341,05 грн, завдану внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки. Відповідач оплатив цю суму, про що свідчить наявна у матеріалах справи копія платіжного доручення від 26.07.2018.

ГУ Держгеокадастру у Львівській області листом від 16.05.2019 повідомило прокурора про те, що площа території під сміттєзвалищем становить орієнтовно 5,3 га, у тому числі площа самовільно зайнятої ділянки - 1,82 га. Самовільно зайнята земельна ділянка розташована за периметром земельної ділянки із кадастровим номером 4621280600:02:000:1720 та частково межує із земельними ділянками із кадастровими номерами 4621280600:02:000:0054, 4621280600:02:000:0001, 4621280600:02:000:0057, 4621280600:02:000:0044, 462128600:02:000:0045. А Броницька сільська рада повідомила прокурора листом про те, що відповідач не звертався до неї щодо надання погодження на виготовлення технічної документації, проєкту відведення земельної ділянки площею 1,82 га, розташованої за адресою: Львівська область, Дрогобицький район; Броницька сільська рада.

Суди попередніх інстанцій також встановили таке:

- у справі міститься копія доручення від 22.03.2018 № 15, в якому голова Дрогобицької РДА рекомендував Дрогобицькому міському голові здійснити заходи щодо вирішення проблеми, яка виникла навколо сміттєзвалища на території Броницької сільської ради;

- КП "Комбінат міського господарства" звертався до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області з позовом до фізичних осіб про стягнення з них збитків (солідарно), завданих блокуванням полігону ТПВ. Ухвалою місцевого загального суду від 20.07.2018 у справі № 442/4647/18 заборонено відповідачам блокувати під`їзну дорогу до Дрогобицького міського сміттєзвалища та чинити будь-які перешкоди у проїзді транспортних засобів та у вивозі сміття на територію Дрогобицького міського сміттєзвалища в районі с. Брониця, Дрогобицького району, а також чинити перешкоди в експлуатації цього сміттєзвалища;

- у матеріалах справи № 914/444/19 наявні копії договорів на вивезення твердих побутових відходів, укладених впродовж 2018 - 2019 років, за умовами яких КП "Комбінат міського господарства" замовив своїм контрагентам надання послуг з приймання, вивезення, а також захоронення ТПВ;

- навколо земельної ділянки площею 3,48 га, яка перебуває в постійному користуванні Департаменту міського господарства Дрогобицької міської ради, розташовані землі таких осіб: ОСОБА_1 : кадастровий номер 46212806000:02:000:1732 (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.06.2024 № 383910211); ОСОБА_2 : кадастровий номер 46212806000:02:000:0054 (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.06.2024 № 383910368); ОСОБА_3 : кадастровий номер 46212806000:02:000:0053 (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.06.2024 № 383912046); ОСОБА_4 : кадастровий номер 46212806000:02:000:0057 (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.06.2024 № 383910884); ОСОБА_5 : кадастровий номер 46212806000:02:000:0044 (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.06.2024 № 383911104). Та ще одна земельна ділянка із кадастровим номером 4621280600:02:000:1727, яка належить територіальній громаді в особі Міськради (інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.06.2024 № 383912357);

- станом на час вирішення цього спору, на підставі рішення Міськради від 26.01.2023 № 1438, земельна ділянка із кадастровим номером 4621280600:02:000:1720 передана в господарське відання КП "Снятинський господар" Дрогобицької міської ради, а згідно з рішенням Міськради від 28.03.2024 № 228 затверджено КП "Снятинський господар" Дрогобицької міської ради матеріали технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) зі зміною конфігурації земельних ділянок: кадастровий номер 4621280600:02:000:1727 - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; кадастровий номер 4621280600:02:000:1720 - для будівництва та обслуговування будівель закладів комунального обслуговування.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходили із недоведеності обставини самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки орієнтовною площею 1,82 га. Встановили, що упродовж 2018 року відповідач не мав доступу до сміттєзвалища, організував вивіз твердих побутових відходів на інші полігони. Крім того, зазначили, що матеріали справи не містять доказів точної площі та конфігурації зайнятої земельної ділянки, що має суттєве значення з огляду на те, що довкола полігону ТПВ площею 3,48 га розташовані земельні ділянки, належні іншим власникам (як приватним особам, так і територіальній громаді). Дійшли висновку про підставність звернення прокурора із цим позовом до суду.

Не погоджуючись із ухваленими у справі рішеннями, прокурор звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), а саме тим, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2 7 13 15 73-74 76-79 86 237 ГПК України, викладених у постановах від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 19.01.2022 у справі № 902/418/20, від 27.01.2022 у справі № 917/996/20, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14, від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20, від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 15.07.2021 у справі № 904/1604/19, від 07.02.2024 у справі № 311/2297/21, від 03.04.2024 у справі № 907/383/20; щодо застосування ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", ст. ст. 152 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), викладених у постановах Верховного Суду від 20.02.2020 у справі № 1940/1655/18, від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17.

Посилається у касаційній скарзі на не дослідження судами доказів у справі, зокрема: актів перевірок ГУ Держгеокадастру у Львівській області, актів обстеження земельної ділянки, якими установлено, що відповідач використовує самовільно зайняту земельну ділянку площею 1,82 га у с. Брониця (за межами населеного пункту) для експлуатації сміттєзвалища; протоколи про адміністративне правопорушення, за результатами розгляду яких винесено постанови про накладення адміністративного стягнення; приписи про усунення виявлених порушень; розрахунок розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки площею 1,82 га в сумі 1 341,05 грн; лист ГУ Держгеокадастру у Львівській області щодо відшкодування шкоди; платіжні документи про відшкодування шкоди та адміністративних штрафів; лист ГУ Держгеокадастру у Львівській області від 16.05.2019 та долучена до нього план-схема місця розташування самовільної земельної ділянки, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (п. 4 ч. 2 ст. 287, п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.02.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на вказані судові рішення з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 10.03.2025.

25.02.2025 до Верховного Суду від Міськради надійшли додаткові пояснення.

У справі оголошувалася перерва з 01.04.2025 до 08.04.2025.

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення (п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про закриття касаційного провадження, порушеного на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на п. 4 ч. 1 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у п. п. 1, 4 ч. 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Здійснюючи аналіз вказаної вище норми ГПК України, Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала таке: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема, у такому: у різному тлумаченні судами змісту відповідних норм, що зумовлює відмінність у висновках про наявність чи відсутність суб`єктивних прав та обов`язків учасників певних правовідносин; у різному застосуванні правил вирішення колізій між нормами права з урахуванням їх юридичної сили, а також дії у часі, просторі та за колом осіб; у застосуванні різних норм права для регулювання аналогічних правовідносин або у поширенні дії норми на певні відносини в одних випадках і незастосуванні цієї норми до аналогічних відносин в інших випадках; у різному застосуванні аналогії права чи закону у подібних правовідносинах (див., зокрема, постанову від 29.05.2020 у справі № 367/2022/15-ц); зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (див. п. 60 постанови від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Верховний Суд звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження - п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. Цитування скаржником окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України (див., зокрема, ухвалу Верховного Суду від 08.10.2024 у справі № 274/1477/20). Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення (див., зокрема, підхід в частині оцінювання спірних правовідносин на предмет подібності, який застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19).

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. Самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження - п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, прокурор посилається на те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі. Проаналізувавши ці висновки, Верховний Суд зазначає таке:

- так, у справі № 129/1033/13-ц предметом спору було визнання недійсним рішення загальних зборів співвласників підприємства; зобов`язання Гайсинське РУЮ внести до державного реєстру зміни про керівника підприємства шляхом виключення відомостей про ОСОБА_6 як директора підприємства та включення відомостей про позивача як директора; зобов`язання Тростянецьке МУЮ скасувати записи про зміну керівника юридичної особи та зміну складу підписантів; запису про зміну місцезнаходження, зміну складу та інформації про засновників. У цій справі Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, дійшла висновку про те, що не встановивши згідно з вимогами Статуту наявність у позивача, ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 статусу працюючих співвласників, необхідного для участі у загальних зборах працюючих співвласників, не виявивши, що у таких зборах, рішення яких оскаржив позивач, брали участь конкретні особи, які не мали на це права, зазначила, що відсутні підстави для висновку про порушення порядку скликання та проведення тих зборів, визначення необхідного кворуму для ухвалення відповідних рішень;

- у справі № 477/2330/18 - предметом спору було примусове припинення права власності на земельну ділянку, скасування свідоцтва про право власності та зобов`язання вчинити дії. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням може бути підставою для припинення в судовому порядку як права власності, так і права користування нею. Набуття безоплатно у власність земельної ділянки під виглядом мети ведення особистого селянського господарства особою, яка насправді переслідує мету користування надрами на цій ділянці та неправомірно здійснює таке користування, можна вважати проявом недобросовісної поведінки цієї особи. На думку Великої Палати Верховного Суду, за обставин справи скаржник не міг не знати про наявність у межах спірної земельної ділянки покладів корисної копалини місцевого значення. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного законодавства та законодавства про надра, і за необхідності отримавши правову допомогу, скаржник міг і повинен був знати про те, що використання земель сільськогосподарського призначення для видобутку надр без належного оформлення права на це є недопустимим і тягне припинення права власності на відповідну земельну ділянку;

- у справі № 910/18036/17 Товариство з обмеженою відповідальністю "Газ інвест" звернулось до господарського суду міста Києва із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про зобов`язання відповідача звільнити з під арешту та закрити рахунки; визнати договір припиненим; позовні вимоги були обґрунтовані тим, що в межах зведеного виконавчого провадження № 48466787 з примусового виконання наказів Господарського суду Запорізької області № 908/2716/13 від 23.09.2014 та № 908/2718/13 від 07.02.2014 державним виконавцем винесено постанову про арешт коштів боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "Газ інвест", в подальшому державним виконавцем винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 45897906, яка входила до зведеного виконавчого провадження № 48466787, якою постановлено звільнити з-під арешту кошти Товариства з обмеженою відповідальністю "Газ інвест", що містяться на рахунках у Публічному акціонерному товаристві "Комерційний банк "Приватбанк", проте відповідачем на час подання позову арешт із рахунків не знято, чим порушено вимоги Закону України "Про банки і банківську діяльність";

- у справі № 917/1307/18 предметом спору було зобов`язання здійснити поставку товару і стягнення неустойки у сумі 1 000 000 грн. Спір стосувався різного тлумачення сторонами дати укладення договору поставки сої № 903 КЗ, з яким безпосередньо пов`язаний момент виникнення зобов`язання щодо поставки товару;

- у справі № 902/761/18 предметом спору було стягнення 614 833,73 грн збитків, з яких 589 210,33 грн упущеної вигоди, 20 755,09 грн орендної плати за землю, 4 865,31 грн зобов`язання зі сплати земельного податку. Позовна заява мотивована тим, що в період з грудня 2017 року по 20.07.2018 орендовані позивачем земельні ділянки без достатніх правових підстав оброблялися відповідачем, у зв`язку із чим позивач був позбавлений можливості посіяти та реалізувати врожай соняшника, що завдало йому збитків у виді неодержаного доходу у розмірі експертної вартості врожаю соняшника, а також у спірний період позивач поніс витрати зі сплати орендної плати власникам земельних ділянок та земельного податку. В якості доказу понесених збитків у формі упущеної вигоди позивач послався на висновок від 20.11.2018 № 6008/18-21, проведеної на його замовлення судової товарознавчої експертизи, за якою ринкова вартість соняшника, яку було б зібрано в вересні 2018 року з поля площею 19,4357 га станом на 07.09.2018, могла складати 589 213,33 грн;

- у справі № 917/2101/17, на яку також посилається скаржник у касаційній скарзі, предметом спору було визнання недійсним правочину щодо переходу права власності. Звертаючись із позовом позивач посилався на порушення відповідачем встановленого ч. 1 ст. 35, ч. 3 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" порядку набуття права власності на іпотечне майно. Таке порушення позивач вбачав у: (1) не надсиланні відповідачем вимоги про усунення порушення; (2) порушенні порядку оцінки іпотечного майна внаслідок невідповідності наданого відповідачем експертного звіту про оцінку від 17.02.2017 вимогам Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 № 1440, що виявилось в не проведенні експертом огляду об`єкту оцінки;

- у справі № 924/233/18 предметом спору було стягнення з Дочірнього підприємства "Старокостянтинівський молочний завод" заборгованості за договором поставки молока від 12.08.2016 № 49 у розмірі 3 935 558,00 грн; позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем як покупцем взятих на себе зобов`язань за договором поставки молока від 12.08.2016 № 49 відповідно до якого позивачем у період лютого-листопада 2017 року поставлено йому товар на суму 141 916 738,00 грн за який ДП "Старокостянтинівський молочний завод" розрахувалось лише частково, в сумі 138 603 879,00 грн;

- у справі № 902/418/20 предметом спору було стягнення 1 903 360,94 грн за фактично невиконані роботи; позовні вимоги у справі обґрунтовані тим, що відповідач неналежним чином виконав взяті на себе договірні зобов`язання, що виразилося у значному завищенні ним вартості робіт, які фактично не були виконані; відповідач визнав та підтвердив наявність невідповідності обсягів робіт, представлених ним як виконані, фактичним, з гарантією повернення зайво отриманих за фактично невиконані роботи кошти впродовж року. Верховний Суд зазначив, що висновки судів попередніх інстанцій у справі не ґрунтуються на фактичних обставинах справи;

- у справі № 917/996/20 ТОВ "КАІС АГРО" звернулося до суду із позовною заявою до ДП "Полтавський комбінат хлібопродуктів" про стягнення збитків у розмірі 183 750 доларів США. Позов мотивовано тим, що відповідач не виконав умови договору складського зберігання зерна від 23.10.2018 № 78/18-хб у частині повернення зерна зі зберігання на першу вимогу поклажодавця, внаслідок чого позивач поніс витрати у вигляді штрафу за порушення строків поставки товару контрагенту - OPTIMONT INVESTMENTS LTD. Разом з тим, ДП "Полтавський комбінат хлібопродуктів" звернулося до суду із зустрічною позовною заявою про визнання недійсною угоди про визнання боргу від 26.12.2019. Зустрічну позовну заяву вмотивовував тим, що ДП "Полтавський комбінат хлібопродуктів" і філія "Хлібна база № 88" ДП "Полтавський комбінат хлібопродуктів" на порушення положень ст. 73-2 ГК України уклали з ТОВ "КАІС АГРО" угоду про визнання боргу від 26.12.2019 без згоди уповноваженого органу;

- у справі № 925/2301/14 предметом спору було стягнення з Черкаської обласної організації Українського товариства охорони природи 569 610,06 грн, з яких 536 272,17 грн сума заборгованості за виконані роботи із врахуванням індексу інфляції, 30 799,67 грн 20% річних та 33 307,10 грн пені на підставі договору на виконання робіт від 17.05.2013. Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов договору в частині належної оплати за виконану Підприємством роботу; Верховний Суд дійшов висновку про те, що судами вирішено спір за недопустимими доказами у справі, наданими Підприємством на обґрунтування позовних вимог, а не встановлення судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи на підставі допустимих доказів унеможливлює перевірку судом касаційної інстанції правильності застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального права;

- у справі № 910/12764/20 предметом спору було визнання недійсним договору поставки від 29.05.2020 № 32 у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість та стягнення 96 708,17 грн; за результатами перегляду справи в касаційному порядку об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.04.2021 у справі № 922/2439/20 (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору);

- у справі № 904/2104/19 у касаційному порядку переглядалися постанова Центрального апеляційного господарського суду та ухвала Господарського суду Дніпропетровської області за заявою Північного інвестиційного банку (Nordic Investment Bank) до боржника - Публічного акціонерного товариства "Дніпровський металургійний комбінат" про визнання грошових вимог у загальному розмірі 1 660 417 042,99 грн. У цій справі перед судом касаційної інстанції постало питання про те, чи є дійсними кредиторські вимоги, що виникли з договору поруки, стороною якого є нерезидент України, з визначенням права іноземної держави (права Англії) таким, що застосовується до правовідносин за договором поруки; чи підлягають застосуванню положення ст. 14 Закону України "Про міжнародне приватне право" за наявності імперативних приписів ч. 4 ст. 559 ЦК України про припинення поруки зі спливом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання та чи поширюються на спірні правовідносини положення ст. 8 цього Закону щодо вибору норми права іноземної держави при розгляді грошових вимог банку - нерезидента України, заявлених у справі про банкрутство поручителя-резидента;

- у справі № 904/1604/19 предметом спору було визнання недійсними рішення тендерного комітету та договору про закупівлю товарів; у справі № 311/2297/21 - визнання права власності у порядку спадкування за законом та заповітом; а у справі № 907/383/20 - визнання недійсним і скасування рішень селищної ради та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.

Отже, з аналізу вказаних вище постанов Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду вбачається, що у жодній із них не досліджувалося питання яке є спірним у справі, яка переглядається - самовільне зайняття/не зайняття відповідачем земельної ділянки з метою розміщення відходів і не встановлювалися такі обставини як: відсутність доступу відповідача до сміттєзвалища і наявність документів, якими підтверджується організація вивозу ТПВ на інші полігони; розташування довкола полігону земельних ділянок, які належать іншим власникам (як приватним особам, так і територіальній громаді). Тобто у жодній із наведених вище скаржником справі не вирішувалося питання щодо звільнення земельної ділянки від ТПВ за встановлених судами попередніх інстанцій обставин. Вказані справи Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду не є релевантними справі № 914/444/19.

Щодо посилання скаржника на справу № 1940/1655/18, то у ній позивач звернувся до суду першої інстанції із адміністративним позовом до ГУ Держгеокадастру у Тернопільській області, Державного інспектора у сфері державного контролю за використання та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель ГУ Держгеокадастру у Тернопільській області ОСОБА_12 про визнання протиправним та скасування припису. У цій справі Верховний Суд погодився із судами попередніх інстанцій, які дійшли висновку, що ТОВ "Руна-Інкам" користувалося земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, а тому припис винесений відповідно до чинного законодавства України.

За змістом справи № 910/22093/17, то у ній позов був обґрунтовано тим, що: згідно з чинним законодавством єдиною підставою набуття права власності чи права користування земельною ділянкою комунальної власності для громадян і юридичних осіб є рішення Київської міської ради і відповідне право виникає з моменту державної реєстрації цих прав; під час перевірки (обстеження) земельної ділянки на вул. Автотранспортній (біля будинку № 6) у Дарницькому районі міста Києва, за результатами якої складено акт від 10.10.2017 № 17-1588-02, установлено, що частину земельної ділянки орієнтовною площею 0,1650 га огороджено і на ній розташовано будівлі СТО (літери К і Л), право власності на які згідно з рішенням Господарського суду м. Києва від 08.11.2010 у справі № 35/521 зареєстровано за ОСОБА_13 ; проте рішення про передачу зазначеної земельної ділянки у власність чи користування не приймалося; при цьому, оскільки Київська міська рада не була стороною у справі № 35/521, про реєстрацію за ОСОБА_13 права власності на нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, позивач не знав. Верховний Суд зазначив, що, ураховуючи положення законодавства, з огляду на предмет спору, визначений позивачем у позовній заяві та докази, надані ним на підтвердження його вимог про зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,2388 га на вул. Автотранспортній (біля будинку № 6) у Дарницькому районі міста Києва та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель і споруд, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.

Верховний Суд у постанові від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18 зазначив, що у цьому випадку зобов`язання відповідачів в примусовому порядку звільнити всю земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного відповідачу-1 на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого ст. 41 Конституції України, ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. При цьому, зазначив, що відсутність у особи правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у разі правомірності набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. Верховний Суд зазначив, що судом апеляційної інстанції досліджено та встановлено, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту обізнаності відповідачів про здійснення перевірки, за результатами якої складено акт обстеження земельної ділянки та про результати цієї перевірки, як і не доведено здійснення порушення, внаслідок чого складено вказаний акт. Колегія суддів погодилася із висновком апеляційного господарського суду, що позивач обґрунтував позовні вимоги належними, проте недопустимими (належним чином не засвідченими) письмовими доказами.

Отже, проаналізувавши висновки, викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду (справи № 1940/1655/18, № 910/22093/17, № 910/4055/18), суд касаційної інстанції дійшов висновку, що правовідносини у наведених скаржником справах та у справі, в якій подано касаційну скаргу, не можуть вважатися у цьому випадку подібними. Так, вказані скаржником постанови було прийнято судом касаційної інстанції з огляду на іншу фактично-доказову базу, за інших обставин, встановлених у справах, і за інших поданих сторонами й оцінених судами доказів, у залежності від яких (обставин і доказів) прийнято відповідні судові рішення. Крім того, в окремих справах суб`єктний склад, предмет, підстави позовів, нормативно-правове регулювання не є подібними як у справі № 914/444/19. Тобто наведені скаржником справи також не є релевантними справі, яка переглядається. Посилаючись на відповідні постанови Верховного Суду, скаржник фактично тлумачить викладені в них висновки на свою користь.

З огляду на зазначене, підстава касаційного оскарження, передбачена у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла підтвердження.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПУ України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що усі постанови суду касаційної інстанції, на які посилається скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, для касаційного оскарження судового рішення, прийняті касаційним судом у неподібних справі № 914/444/19 правовідносинах, колегія суддів Верховного Суду на підставі наведеного вище п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 04.09.2024 у справі № 914/444/19 (див. також ухвалу Верховного Суду від 14.05.2024 у справі № 904/4033/22).

Колегія суддів також відхиляє посилання скаржника на положення п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України щодо не дослідження судами зібраних у справі доказі.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права щодо недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Натомість зміст касаційної скарги свідчить про те, що доводи скаржника у наведеній частині зводяться до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів, але, як уже зазначалося, скаржник при цьому належним чином не обґрунтував у своїй касаційній скарзі наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України (на яку посилається у касаційній скарзі).

За таких обставин колегія суддів не бере до уваги доводи скаржника про не дослідження судами попередніх інстанцій доказів за умови відсутності підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України (див. постанову Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 902/51/21). Верховний Суд вважає, що зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, також не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Отже, Верховний Суд, переглядаючи відповідно до вимог ст. 300 ГПК України судові рішення в межах доводів касаційної скарги, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, порушеного на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на п. 4 ч. 1 ст. 287 ГПК України, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Згідно з ст. 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 296 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Закрити касаційне провадження у справі № 914/444/19 порушене за касаційною скаргою заступника керівника Львівської обласної прокуратури на постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 04.09.2024 в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 09.12.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 04.09.2024 у справі № 914/444/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О.В.