Історія справи

Постанова КГС ВП від 08.02.2018 року у справі №926/263/17

Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 926/263/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, Баранець О.М., Вронська Г.О.

розглянувши матеріали касаційної скарги Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради

на рішення Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017

(суддя - Ніколаєв М.І.),

на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017

(головуючий - Якімець Г.Г., судді: Бойко С.М., Бонк Т.Б.),

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" в особі Чернівецької філії Публічного акціонерного товариства "Укртелеком",

до Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент соціального захисту населення Чернівецької обласної державної адміністрації,

про стягнення 211 925, 41 грн.,

ВСТАНОВИВ:

В січні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" звернулось до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради про стягнення 211 925, 41 грн., з яких: 185 658,10 грн. - компенсація середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам, 20 682,31 грн. - інфляційні втрати та 5 585 грн. - 3 % річних.

Позов мотивовано тим, що відповідачем не компенсовано середній заробіток, який був виплачений позивачем мобілізованим працівникам за період з червня по грудень 2015 року.

Матеріально-правовою підставою позову позивачем визначені статті 115, 119 Кодексу законів про працю України, стаття 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", пункти 1, 6 Порядку виплати компенсації за 2014 - 2015 роки підприємствам, установам, організаціям, фермерським господарствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам незалежно від підпорядкування і форми власності та фізичним особам - підприємцям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 105 від 04.03.2015, статті 11, 509, 525, 526, 530, 599, 610, 617 Цивільного кодексу України, а також статті 174, 193, 218 Господарського кодексу України.

Обґрунтовуючи свої заперечення проти позову Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради послався на відсутність відповідних бюджетних асигнувань для здійснення компенсації середнього заробітку, виплаченого позивачем мобілізованим працівникам за вказаний період. Законом України "Про державний бюджет України на 2016 рік" бюджетну програму на виплату компенсації підприємствам, установам, організаціям, фермерським господарствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам незалежно від підпорядкування та форми власності та фізичним особам - підприємцям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, не встановлено. Відповідач вважає, що він не може нести відповідальність за зобов'язаннями, взятими державою, за відсутності коштів, необхідних для здійснення ним своїх повноважень.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 24.01.2017 позовну заяву прийнято до розгляду та порушено провадження у справі.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області від 21.03.2017 на підставі клопотання Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача залучено Департамент соціального захисту населення Чернівецької обласної державної адміністрації.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017 позов задоволено частково. Суд стягнув з Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради на користь Публічного акціонерного товариства "Укртелеком" 184 930,63 грн. компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам та 197,10 грн. - 3 % річних. В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

При розгляді справи місцевим господарським судом встановлені такі обставини:

- на виконання статті 115 Кодексу законів про працю України позивач за період з червня по грудень 2015 року виплатив мобілізованим працівникам (ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, та ОСОБА_29) 200 036, 38 грн. компенсації, що підтверджується відповідними витягами з відомостей на поповнення картрахунків та розрахунковими листами;

- у зв'язку з відсутністю відповідних бюджетних асигнувань відповідач в повному обсязі виплачені позивачем кошти не компенсував;

- позивачу відшкодовано лише 15 105, 75 грн. компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам у 2015 році, у зв'язку з чим, у відповідача виник борг в сумі 184 930,63 грн.;

- претензія позивача про відшкодування компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам, на загальну суму 185 658, 10 грн., яка отримана відповідачем 12 грудня 2016 року, залишена останнім без задоволення, у зв'язку з відсутністю коштів для проведення відповідної компенсації, про що повідомлено позивача листом від 27.12.2016;

- у зв'язку з тим, що відповідач прострочив компенсацію середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам, позивач нарахував 20 682,31 грн. інфляційних втрат та 5 585 грн. 3 % річних за період з 01.01.2016 по 01.01.2017.

Задовольняючи частково позов, суд виходив з такого.

Позивач належним чином виконав обов'язки щодо збереження місця роботи, посади, середнього заробітку і виплати його у строки, визначені статтею 115 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971, мобілізованим працівникам та у встановлені строки інформував про розмір таких виплат відповідача шляхом подання звітів за встановленою формою, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями звітів позивача про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 1 та копіями зведених звітів відповідача (згідно додатку 2) за 2015 рік.

Позивач здійснив відповідні виплати своїм працівникам в сумі 200 036, 38 грн. компенсації, що підтверджується витягами з відомостей на поповнення картрахунків та розрахунковими листами. При цьому, відповідачем компенсовано лише 15 105, 75 грн. Відмовляючи у стягненні 727,47 грн. компенсації суд виходив з того, що вказана сума хоч і визначена Державною фінансовою інспекцією в Чернівецькій області у Довідці від 27.04.2016 № 04-41/181-3, проте позивачем до компенсації не заявлена, адже до відповідних звітів про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету не включена.

Суд відхилив посилання відповідача на відсутність бюджетних коштів для виплати такої компенсації позивачу, зазначивши, що така обставина не виправдовує бездіяльність відповідача і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. При цьому, зобов'язання щодо виплати компенсацій громадянам з бюджету, на що відповідно до законодавства вони мають право, обліковуються органами Державного казначейства України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.

Щодо вимоги позивача про стягнення нарахованих 3 % річних та інфляційних втрат, місцевий господарський суд, здійснивши відповідний перерахунок, встановив, що відповідачем порушено зобов'язання з виплати компенсації середнього заробітку, виплаченого мобілізованим працівникам на суму 184 930, 63 грн., починаючи з 20.12.2016 (по спливу семи днів з моменту отримання претензії), відтак, суд стягнув з відповідача на користь позивача 197,10 грн. 3 % річних за період з 20.12.2016 по 01.01.2017, а в частині стягнення решти відсотків річних та 20 682,31 грн. інфляційних втрат відмовив, у зв'язку з неправильним визначенням позивачем строку виникнення у відповідача грошового зобов'язання.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 апеляційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017 - без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду щодо наявності правових підстав для стягнення компенсації в розмірі 184 930, 63 грн., що становить середній заробіток, виплачений мобілізованим працівникам за період з червня по грудень 2015 року. При цьому, заявлена до стягнення компенсація в сумі 727,47 грн. не включена позивачем до відповідних звітів про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету та не відповідає вимогам Порядку виплати компенсації за 2014 - 2015 роки, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 105 від 04.03.2015.

Судові рішення обґрунтовані нормами статей 115, 119 Кодексу законів про працю України, статті 39 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", статті 19 "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", статті 11, 509, 525, 526, 530, 599, 610, 617, 625 Цивільного кодексу України, а також статті 174, 193, 218 Господарського кодексу України, пунктами 4, 6 Порядку виплати компенсації за 2014 - 2015 роки, затверджених постановою КМУ № 105 від 04.03.2015.

Не погоджуючись із постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 та рішенням Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017, Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову у позові у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що Департамент праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради, як підрозділ органу місцевого самоврядування, не може нести відповідальність за зобов'язаннями взятими державою, з огляду на положення ст. 143 Конституції України, ст. 67 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якими передбачено обов'язок держави фінансувати здійснення органами місцевого самоврядування, наданих законом повноважень органів виконавчої влади. У зв'язку з відсутністю відповідних бюджетних асигнувань відповідач в повному обсязі виплачені позивачем кошти не компенсував. Крім того, скаржник послався на відсутність предмета спору на час розгляду апеляційної скарги, оскільки 10.05.2017 платіжним дорученням відповідна сума компенсації була перерахована позивачу.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 05.12.2018 касаційну скаргу прийнято до касаційного провадження та призначено її до розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у господарських справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного господарського суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

На розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенця В.І. (головуючий), Вронської Г.О. і Баранця О.М. 11.01.2018 передано касаційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 та рішення Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017 у справі № 926/263/17.

Згідно з частиною 5 статті 301 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII перегляд ухвал суду першої та апеляційної інстанції (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи) здійснюється судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до пункту 13 статті 8 Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Студенця В.І. - головуючого, Баранця О.М., Вронської Г.О. від 11.01.2018 касаційну скаргу прийнято до письмового провадження без повідомлення учасників справи.

У відзиві на касаційну скаргу Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" заперечує проти її доводів, посилаючись на неналежне виконання Департаментом праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради, як розпорядником бюджетних коштів, зобов'язань в частині компенсації середнього заробітку, виплаченого позивачем мобілізованим працівникам за період з червня по грудень 2015 року. Публічне акціонерне товариство "Укртелеком" просить суд залишити оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Департамент соціального захисту населення Чернівецької обласної державної адміністрації не скористався правом подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу, що в силу частини 3 статті 295 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду судових рішень.

Касаційний господарський суд, переглядаючи у касаційному порядку оскаржувані судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Відповідно до частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації (мобілізовані працівники), зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, де вони працювали на час призову. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 105 від 04 березня 2015 року затверджено Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом (далі по тексту - Порядок).

У відповідності до пункту 1 вказаного Порядку (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) компенсація у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період здійснюється за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті.

Головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є, зокрема, структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (крім міст Києва та Севастополя) рад (п.2 Порядку).

Згідно з пункту 3 Порядку бюджетні кошти спрямовуються підприємствам, установам, організаціям на компенсацію витрат на виплату середнього заробітку працівникам, які працювали на таких підприємствах, в установах, організаціях на час призову на військову службу.

Відповідно до пункту 4 Порядку для отримання компенсації з бюджету середнього заробітку підприємства, установи та організації подають щомісяця до 15 числа органові соціального захисту населення звіти про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 1, погоджені районним (міським) військовим комісаріатом або військовою частиною, що здійснювали призов працівників на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби для подання до 19 числа структурному підрозділу соціального захисту населення копій зазначених звітів, а також зведеного звіту про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 2. Структурні підрозділи соціального захисту населення щомісяця до 23 числа подають відомості про загальний обсяг фактичних витрат на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам згідно з додатком 3 Мінсоцполітики для спрямування їм бюджетних коштів, що спрямовуються органам соціального захисту населення для перерахування підприємствам, установам, організаціям.

Пунктом 6 Порядку передбачено, що виплата компенсації проводиться підприємствами, установами, організаціями у строки, визначені статтею 115 Кодексу законів про працю України.

Частиною 2 статті 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" № 2017-III від 05.10.2000 встановлено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

За змістом статей 524 та 533 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання зі сплати коштів. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 15.06.2016 у справі № 910/17078/15.

Стаття 625 Цивільного кодексу України розміщена в розділі «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.

Таким чином, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки із договірних відносин, а й з інших підстав, зокрема і факту наявності боргу, встановленого рішенням суду.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 Цвіильного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, зважаючи на юридичну природу цих правовідносин між сторонами як грошових зобов'язань, на них поширюється дія положень частини другої статі 625 Цивільного кодексу України за якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановивши на підставі сукупності поданих до матеріалів справи доказів факт невиконання відповідачем зобов'язання з компенсації середнього заробітку, виплаченого позивачем мобілізованим працівникам за період з червня по грудень 2015 року, суди попередніх інстанцій правомірно застосували до відповідача відповідальність за порушення грошового зобов'язання передбачену статтею 625 Цивільного кодексу України.

Суди обґрунтовано відхилили заперечення відповідача щодо відсутності у нього обов'язку компенсувати відповідні виплати без наявності відповідного бюджетного асигнування, оскільки отримання відповідачем бюджетних коштів не є подією, яка неминуче має настати, і відповідно до частини 2 статті 617 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 218 Господарського кодексу України та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005 відсутність необхідних бюджетних коштів або взяття зобов'язань без відповідних бюджетних асигнувань не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Аналогічна правова позиція в подібних правовідносинах викладена й у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі № 11/446.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника у касаційній скарзі на відсутність предмета спору на час розгляду апеляційної скарги, у зв'язку з перерахуванням позивачу відповідної суми компенсації, оскільки ця обставина виникла вже після ухвалення місцевим господарським судом законного та обґрунтованого судового рішення і не може вважатися підставою для його скасування.

Відповідно до частини першої, другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи те, що рішення Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017 та постанова Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі прийняті з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів залишає їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Керуючись статтями 236, 238, 240, 300, 301, 308, 309, 314 - 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Чернівецької області від 12.04.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12.06.2017 у справі № 926/263/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді О. Баранець

Г. Вронська