Історія справи

Ухвала КАС ВП від 22.04.2018 року у справі №826/3375/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 червня 2019 року

Київ

справа №826/3375/16

адміністративне провадження №К/9901/48285/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року у справі № 826/3375/16 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив: визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 15 жовтня 2014 року №537-14 про відмову у визнанні позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати повторно розглянути заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовано незаконністю оскаржуваного рішення ДМС України з огляду на те, що позивач змушений був залишити територію Афганістану, оскільки були об`єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні погляди.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 січня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Скаргу мотивує тим, що відповідачем не було належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про його особу та причини звернення за захистом, не враховано інформацію по країні походження, і тому на підставі Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийнято неправомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У (запереченні) відзиві на касаційну скаргу представник відповідача просить залишити її без задоволення, а рішення судів - без змін, оскільки вважає доводи скаржника безпідставними, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що ухвалені з додержанням норм процесуального права.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У квітні 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Білоус О.В.(суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Суддя Верховного Суду ухвалою від 19 квітня 2018 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 06 червня 2019 року № 639/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О.В. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Як слідує з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Афганістану, народився у місті Кабул, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин-суніт, за сімейним станом - неодружений.

З країни походження вибув наприкінці жовтня 2013 року, кордон Афганістану перетинав поблизу міста Мазарі-Шаріф, подальший маршрут до України назвати не може. Шлях з Афганістану до України, за його словами, тривав близько місяця. Державний кордон України він перетнув нелегально, поза пунктом пропуску, місце та час перетину кордону йому не відоме.

Маючи побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через політичні погляди, позивач вказав, що не може повернутися до країни походження - Афганістану, а тому 24 березня 2014 року подав до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України № 537-14 від 15 жовтня 2014 року позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з відсутністю умов, визначених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового захисту». Вказане рішення позивачем отримано 14 листопада 2014 року.

Вважаючи таке рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з мотивами якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що рішення відповідача, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням інформації по країні походження та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця або визнання особи, що потребує додаткового захисту у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, регламентовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Стаття 1 вказаного Закону містить наступні визначення:

біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (пункт 1);

особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13).

Частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону № 3671-VI.

Так, за змістом частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Матеріали справи свідчать, що при зверненні у березні 2014 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач основною причиною необхідності надання йому захисту в Україні вказав, що був змушений залишити територію Афганістану, оскільки були об`єктивні обставини, які викликали у нього обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров`я через політичні погляди. Зазначив про побоювання зазнати переслідування з боку ісламського радикального угрупування «Талібан».

Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини справи, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволені позовних вимог.

Як правильно встановлено судами попередніх інстанцій, під час співбесід позивач не зазначає, що саме загрожує його життю у випадку повернення до Афганістану. Як зазначив сам ОСОБА_1 у 2013 році він влаштувався охоронцем у школу в районі Сайдабал, одного вечора до школи зайшли шестеро невідомих людей, які змусили його залишити на території школи металеву коробку з саморобним вибуховим пристроєм. Незнайомі люди були представниками радикального руху «Талібан». Після цього через добу приміщення школи було обстріляно з вулиці. Після вказаної події позивач без зволікань виїхав до батьків у місто Кабул, після чого одразу ж покинув Батьківщину, побоюючись подальшої розправи з боку талібів. Близькі родичі позивача залишились проживати на Батьківщині у місті Кабул.

При цьому, надані позивачем твердження мають значні відмінності та виглядають цілком вигаданими. Позивач не надав жодних документів, які могли б ідентифікувати його особу або хоча б підтвердити факт його працевлаштування охоронцем в школі. До того ж позивач не може назвати жодної дати будь-якої події та пояснити, чому було прийнято рішення виїжджати з країни, адже ніхто з його близьких родичів не зазнавав будь-яких переслідувань після його від`їзду з Батьківщини.

Проаналізувавши доводи позивача, матеріали справи, суд зазначає про відсутність доказів того, що ОСОБА_1 переслідувався в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Судами вірно зазначено, що в ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у політичних переслідуваннях та наявності загрози його життю чи здоров`ю з цих підстав.

Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.

Вказані обставин підтверджуються й тим, що позивач не відразу звернувся по прибутті до України до органу міграційної служби за визнанням його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, позивач потрапив до України в листопаді 2013 року, тоді як за захистом звернувся лише в березні 2014 року, пояснивши, що спочатку він звернувся до представництва управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Доводи представника позивача щодо порушення судами норм процесуального права в частині покладення обов`язку доказування протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень виключно на самого ж суб`єкта спростовуються вищезгаданими нормами міжнародних правових актів, які підтверджують обов`язок особи, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, доведення обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідування у країні її походження.

Представник позивача в касаційні скарзі посилається також на те, що суди проігнорували та взагалі не досліджували інформацію по країні громадянського походження, не зазначивши жодного загальновизнаного інформаційного ресурсу.

Аналізуючи актуалізовану інформацію по країні походження заявника (Афганістан), суди дійшли висновку, що така не підтверджує обґрунтованості поданої ним заяви та не створює нових умов для її повторного розгляду по суті, оскільки обставини, які були покладені в основу заяви позивача, - не змінилися, а відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку, дано оцінку та досліджено інформацію по країні його походження.

Отже, доводи касатора щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

Причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Звернення шукача притулку за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов`язано із ситуацією громадянської належності позивача.

Твердження скаржника про те, що суди не взяли до уваги інформацію про країну походження, як таку, що містить загальний характер з посиланням на пункт 43 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, яким закріплено, що побоювання не мають обов`язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника, спростовуються пунктом 37 вказаного Керівництва, яким визначено, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відомостей чи інформації про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками позивачем не надано, судами не встановлено.

За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни через політичні переконання особистого характеру, що свідчить, що така особа є мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що відповідач при прийнятті рішенням від 15 жовтня 2014 року № 537-14 діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Зважаючи на результат касаційного розгляду та відсутність документального підтвердження судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 січня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2018 року у справі № 826/3375/16 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду