Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.04.2019 року у справі №804/94/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 804/94/17

адміністративне провадження № К/9901/17743/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Бучик А. Ю.,

суддів: Мороз Л. Л., Рибачука А. І.

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року (суддя Кононенко О. В. ) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року (колегія суддів: Сафронова С. В., Мельник В. В., Чепурнов Д. В. ) у справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області про скасування припису та постанови,

УСТАНОВИЛ:

В січні 2017 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою, в якій просить скасувати постанову Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області від 22.12.2016 року № 131/4.3-5/469 та припис від 09.12.2016 року № 131/4.3-5-121.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року, позов задоволено.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що за наслідками здійсненого позапланового заходу на предмет дотримання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Головним управлінням Держпраці у Дніпропетровській області виявлені порушення вимог частин 1, 2, 4 статті 95 Кодексу законів про працю України та частини 1, 2 статті 3 Закону України "Про оплату праці", що полягало у нарахуванні заробітної плати працівникам ОСОБА_2 і ОСОБА_3 по 350 грн., хоча виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у жовтні 1450 грн. повинна була бути нарахована заробітна плата за 40 годин у розмірі 364,78 грн. Також посилається на відсутність підстав стягнення з відповідача судових витрат, оскільки Законом України "Про судовий збір" органи Держпраці звільнені від його сплати.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22.11.2017 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Справу передано до Верховного Суду.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи та вимоги касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судами встановлено, що в період з 08.12.2016 по 09.12.2016 посадовими особами Держпраці було проведено позапланову перевірку додержання законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

За результатами проведення зазначеної перевірки позивачем 09.12.2016 складено акт № 131/4.3-5, у якому зазначено, що виявлено порушення частин 1, 2, 4 статті 95 Кодексу законів про працю України та частини 1, 2 статті 3 Закону України "Про оплату праці".

В обгрунтування такого висновку перевіряючою особою зазначено, що за жовтень 2016 року за 40 годин відпрацьованого часу була нарахована заробітна плата працівникам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 350 грн., однак виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у жовтні - 1450 грн. повинна була бути нарахована заробітна плата за 40 годин у розмірі 364,78 грн.

На підставі виявлення зазначеного порушення 09.12.2016 Головним управлінням Держпраці у Дніпропетровській області було складено припис № 131/4.3-5-121, яким зобов'язано позивача забезпечити виплату заробітної плати не нижче мінімальної місячної заробітної плати.

22.12.2016 прийнято постанову, якою накладено на позивача штраф в сумі 32000
грн. на підставі абзацу 4 частини 2 статті 265 Кодексу законів про працю України.

Не погоджуючись з приписом та постановою про накладення штрафу, позивач звернулася до суду з вказаним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що правові підстави для прийняття спірної постанови відсутні, оскільки судами не встановлено допущення порушень, вказаних в акті перевірки щодо порушення оплати праці.

Дослідивши спірні правовідносини, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно статті 95 Кодексу законів про працю України мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України "Про оплату праці" та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

У відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про оплату праці" розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням потреб працівників та їх сімей, вартісної величини достатнього для забезпечення нормального функціонування організму працездатної людини, збереження її здоров'я набору продуктів харчування, мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, а також загального рівня середньої заробітної плати, продуктивності праці та рівня зайнятості.

Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Положеннями статті 10 Закону України "Про оплату праці" розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік у законі про Державний бюджет України з урахуванням вироблених шляхом переговорів пропозицій спільного представницького органу об'єднань профспілок і спільного представницького органу об'єднань організацій роботодавців на національному рівні.

З аналізу зазначених норм вбачається, що мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України та встановлюється Верховною Радою України у законі про Державний бюджет України та встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Погодинний розмір мінімальної заробітної плати є соціальною гарантією, яка встановлена у законі про Державний бюджет України, є незмінною величиною та не залежить від кількості робочих днів у місяці.

Згідно статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" установити у 2016 році мінімальну заробітну плату:

у місячному розмірі: з 1 січня - 1378 гривень, з 1 травня - 1450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень;

у погодинному розмірі: з 1 січня - 8,29 гривні, з 1 травня - 8,69 гривні, з 1 грудня - 9,59 гривні.

Таким чином, у жовтні 2016 року погодинний розмір мінімальної заробітної плати становив 8,69 грн. за годину.

Тобто за 40 робочих годин позивач повинен був нарахувати мінімальну заробітну плату у жовтні 2016 року в розмірі 347,60 грн. (40 год. х 8,69 грн. ).

Колегія суддів не приймає доводів касаційної скарги відповідача щодо обрахунку погодинної оплати праці, який останній наводить 1450 грн. (мінімальна заробітна плата)/159 год*40 год = 364,78 грн., оскільки судами вірно встановлено, що позивачем обраховано заробітну плату з розрахунку погодинної ставки, встановленої у Законі України "Про Державний бюджет України на 2016 рік", а тому висновок про порушення частин 1, 2, 4 статті 95 Кодексу законів про працю України та частини 1, 2 статті 3 Закону України "Про оплату праці" не відповідає обставинам справи.

Щодо посилань в касаційній скарзі на помилкове стягнення з відповідача судового збору, оскільки він звільнений від його сплати, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України (у редакції, чинній до 15.12.2017) якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до пункту 20 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" від 8 липня 2011 року № 3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, структурні підрозділи виконавчих органів міських рад міст обласного значення та об'єднаних територіальних громад, на які покладені функції із здійснення контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення.

Проте звільнення від сплати судового збору органів Держпраці не звільняє його від обов'язку відшкодувати судові витрати у разі, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі №750/108/17, від 13.06.2018 у справі №520/1841/17 та від 19.12.2018 у справі №748/2378/16-а.

Оцінюючи наведені сторонами аргументи, Суд виходить з такого, що всі аргументи скаржника, наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанцій, та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не зазначено.

Відповідно до статті 350 КАС України (в редакції до набрання чинності змінами, внесеними Законом України від 15.01.2020 № 460-IX) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 03 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді Л. Л. Мороз

А. І. Рибачук