Історія справи

Ухвала КАС ВП від 17.10.2018 року у справі №826/27795/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 листопада 2018 року

м. Київ

справа №826/27795/15

адміністративне провадження №К/9901/14409/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Стародуба О.П., Мороз Л.Л.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року (головуючий суддя Келеберда В.І.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2016 року (головуючий суддя Карпушова О.В., судді: Епель О.В., Аліменко В.О.) у справі №826/27795/15 за позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни, треті особи - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», Акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк», ОСОБА_3, ОСОБА_4, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2015 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернулась до суду з адміністративним позовом до приватного нотаріусу Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни про визнання протиправним та скасування рішення від 14.10.2015 № 25269924.

Позов обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення прийнято не уповноваженою особою, оскільки відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення щодо державної реєстрації приймаються державними реєстраторами. Крім того, позивач вказує, що не отримував від Іпотекодержателя письмового повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, як це передбачено п.5.2 і п.5.3 Договору іпотеки, тобто, реєстраційна дія вчинена за відсутності письмового документу підтверджуючого надіслання та отримання позивачем вимоги про застосування застережень, і як наслідок, сплив 30-денного строку. Також, на думку позивача, квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», проте відповідачем зареєстровано право власності на вказану квартиру за ТОВ «Кей-Колект» як звернення стягнення на предмет іпотеки. Тобто, рішення відповідача прийняте без рішення суду, призвело до примусового позбавлення позивача його житла.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2016 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення від14.10.2015 № 25269924 прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою Аллою Михайлівною.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що 23 липня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11187278000, відповідно до якого позивачу надано кредит у розмірі 100 000 доларів США на строк до 23 липня 2017 року.

Також, 23 липня 2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» укладено договір іпотеки №59521, яким позивачем передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру загальною площею 61,20 кв.м., житловою площею 33,40 кв.м., що належить позивачу на праві власності та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В подальшому, 12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу №1, яким передано право вимоги, зокрема, за договором про надання споживчого кредиту № 11187278000.

Рішенням від 14 жовтня 2015 року №25269924 відповідачем проведено державну реєстрацію права власності на квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект».

Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спірна квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», та в порушення п. 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 17.10.2013 року № 868 відсутній доказ наявності письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та документу, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем письмової вимоги іпотекодержателя, у зв'язку з чим у відповідача були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за ТОВ «Кей-Колект», тому рішення від 14.10.2015 № 25269924 про державну реєстрацію права власності на квартиру що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ «Кей-Колект» є протиправним та підлягає скасуванню..

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ «Кей-Колект» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і прийняти нове рішення про відмову в позові.

На думку скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили порядок і підстави реєстрації права власності за іпотекодержателем на підставі іпотечного договору, в якому міститься іпотечне застереження, проте дійшли хибного висновку щодо неможливості здійснення реєстрації за іпотекодержателем без окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Скаржник вказує, що приватний нотаріус діяв у відповідності до норм чинного законодавства, у зв'язку з чим підстави для задоволення позову відсутні.

У запереченнях на касаційну скаргу, поданих представником ОСОБА_1 та ОСОБА_4, позивач і третя особа, посилаючись на правильність висновків судів попередніх інстанцій, просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та заперечень на неї, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивача, спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного договору та іпотечного договору), стосуються оскарження правомірності набуття права власності ТОВ «Кей-Колект» на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, впливають на майнові права позивача як іпотекодавця, який правомірність такого набуття ставить під сумнів. Тому, Верховний Суд, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, дійшов висновку про те, що цей спір не є публічно-правовим, випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 28 серпня 2018 року у справі №820/8219/15 (провадження №11-582апп18) та від 11 вересня 2018 року у справі №817/2398/15 (провадження №11-354апп18), і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від такого висновку.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі й обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

За нормами частини третьої статті 3 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 5 частини першої стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.

Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1).

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Керуючись статтями 345, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 лютого 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 8 червня 2016 року у справі №826/27795/15 скасувати.

Провадження у справі №826/27795/15 закрити.

Роз'яснити позивачеві, що справу належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

О.П. Стародуб

Л.Л. Мороз ,

Судді Верховного Суду