БОРОТЬБА ІЗ КОРУПЦІЄЮ ЧИ ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ?

Останнім часом НАБУ досить часто «звітує» про відкриття щодо тих чи інших посадовців кримінальних проваджень за ст..368-2 КК України – «незаконне збагачення». Це подається як успіхи у боротьбі із корупцією.

Насправді, досить часто, коли аналізуєш повідомлення ЗМВ про появу таких кримінальних проваджень, ловиш себе на думці: це виглядає, як деякі піар-акції. При цьому спрямовані на конкретну категорію «споживачів», які сам факт, що хтось «збагатився», сприймають вкрай негативно. Їхня мотивація – аж ніяк не обурення самим фактом корупції (дійсної чи уявної), як такої, у більшості випадків. Вони керуються зовсім іншими мотивами, про що я писав тут: https://protocol.ua/ru/grustnie_razmishleniya_ob_ukrainskoy_korruptsii/

Але звернемося до самої норми – ст..368-2 КК України. Діяння, яке тягне відповідальність, описане у ній так: «Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі».

Ніби-то, усе зрозуміло. Але тут виникає істотне питання щодо «доказів» та їх збирання.

Взагалі-то, сама конструкція статті виписана таким чином, що «доказами» повинна бути підтверджена не вина, а невинуватість особи. Не правопорушення повинно доказуватися, а законність дій. Це вже саме по собі – постановка юридичної логіки догори дригом.

Між тим, ст..62 Конституції України чітко говорить: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.»

Те, що у нас часто із метою піару створюють «громадську думку» щодо винуватості тієї чи іншої особи, - окреме питання. Але ми зараз про суто правові питання. Як ми бачимо, дана конституційна норма чітко та недвозначно говорить, що доведена має бути саме вина, а не невинуватість. Це принципове питання.

Таке ж положення міститься й у ч.1 ст.17 КПК України.

Тобто, сама конструкція зазначеної статті КК, по-перше, входить у суперечність із конституційною нормою, а по-друге, фактично несумісна із тим, що є предметом доказування у кримінальному провадженні за процесуальними нормами.

Окрім того, згідно ст..91 КПК, підлягають доказуванню, серед іншого:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення…

Щодо першого пункту, незрозуміло, як його пов’язати із характером діяння, яке передбачено ст..368-2 КК. А п.2 – пов’язує доказування, знов-таки, саме із винуватістю обвинуваченого, а не із правомірністю його дій.

Нарешті, сама конструкція зазначеної норми КК така, що, по суті, оголосити підозру можна будь-якій особі, яка є суб’єктом цього кримінального правопорушення. І потім у слідства «не буде доказів правомірності» придбання майна. Звичайно, якщо такі докази не хочеться шукати, їх можна й не знайти. І, навіть, якщо такі докази подає підозрюваний, їх можна не приймати, з різноманітних формальних підстав.

Фактично така ситуація покладає на особу необхідність доведення своєї невинуватості, що прямо заборонено ч.2 ст.62 Конституції, ч.2 ст.17 КПК.

Нарешті, «правомірність придбання майна, не підтверджена доказами», - це, по суті, припущення щодо неправомірності. Грунтування обвинувачення на припущеннях – прямо суперечить ч.3 ст.62 Конституції.

Таким чином, по суті, оголошення підозри та «доведення» справи до суду за цією статтею без істотного порушення ряду основних конституційних прав та правових гарантій, є неможливим. (До цього додамо нашу «якість», у багатьох випадках, досудового слідства, дотримання процесуальних норм, тощо.)

Але й це ще не усе.

Що таке «законність підстав набуття»? Норма КК цього не розкриває. Мова йде про підтверджені доходи відповідної особи? Про справжність документів на придбане майно? Про відсутність порушень цивільного законодавства при його придбанні? З самої норми зрозуміти неможливо. Мало того: не виключається, що «відсутність доказів законності» буде пов’язана із діями абсолютно інших осіб. Наприклад, продавця майна. Ми усі знаємо, що зараз є багато випадків шахрайства із нерухомістю, автомобілями, тощо. Якщо суб’єкт відповідальності за ст..368-2 КК, придбаваючи якесь майно, став жертвою таких шахраїв, тобто сама угода є, з тих чи інших причин незаконною, «не підтвердженою доказами законності», то він автоматично стає підозрюваним… І це ще одна проблема: він не тільки фактично змушений доводити законність своїх дій, але й стає суб’єктом відповідальності за незаконні дії інших осіб.

Усе це є грубим порушенням принципу правової визначеності, на дотриманні якого неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, і щодо якого Конституційний Суд України визначав: «Принцип правової визначеності означає, що "обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки" (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010)» (абз.2 п.4.1 мотивувальної частини Рішення від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010).

Усе це дозволяє очікувати, що у разі появи реально засуджених за цією статтею КК, захист буде звертатися до Конституційного Суду України із конституційними скаргами. Після цього (у разі, якщо Конституційний Суд буде розглядати це питання без політичного тиску, за суто правовими аспектами справи), ми можемо прогнозувати, яким буде рішення, враховуючи вищенаведене…

А поки що за таких умов якось не виникає бажання йти на державну службу. Таке відношення, що проявилося у самому прийнятті такої норми, до людей, що погоджуються виконувати державні функції, є просто образливим.

Але питання полягає навіть не у цьому.

Головне тут інше: під приводом ніби-то «благородним» та «на запит суспільства», на законодавчому рівні створено небезпечний прецедент скасування, як явища, презумпції невинуватості та ряду конституційних прав і гарантій не просто щодо конкретної категорії справ. А щодо цілої категорії осіб. При цьому з політичної точки зору це зроблено «грамотно», оскільки ця категорія осіб є досить «непопулярною» серед населення, до неї упереджене ставлення як до «завідомих корупціонерів».

Якщо юридична спільнота (включаючи суди), та суспільство у цілому, «проковтнуть» це, то підхід, характерний для цього прецеденту, може бути розповсюджений на будь-яку категорію справ чи осіб. І прогнозувати, на кого вкаже у той чи інший момент «політична доцільність» чи «запит суспільства», неможливо (особливо у нашій непередбачуваній країні). Ніхто не може бути впевнений, що завтра це не торкнеться саме його… Саме у цьому небезпека, яка потенційно переважає будь-яку шкоду, яку спричинює корупція (при тому, що проблема останньої в Україні, безумовно, є).

Але для усвідомлення цього суспільство має бути не тільки зрілим у політичному відношенні, але й мати досить високий рівень правосвідомості. А от з останнім у нас – очевидні та величезні проблеми. Як свідчить практика, більшості наших громадян проблематично пояснити елементарні речі щодо їхніх власних прав та того, як ті чи інші їх порушення щодо когось можуть відбитися у подальшому на їх власному становищі…

Автор статьи: Володарский Вадим Леонидович