Чи можливе оскарження повістки? Як Верховний Суд визначив пріоритет закону в умовах війни

Останнім часом мене часто запитують: "Чи можна оскаржити повістку, отриману з Територіального центру комплектування та соціальної підтримки?" На це питання тепер є офіційна відповідь від Верховного Суду, яка пролунала, як постріл, чітко та однозначно. І ця відповідь заслуговує на уважний аналітичний Повістка: обов’язок чи право? Як Верховний Суд визначив пріоритет закону в умовах війнирозгляд, бо йдеться про одне з найважливіших питань сьогодення – виконання військового обов'язку.

Верховний Суд: повістка – не предмет судового оскарження

У своїй постанові від 23 жовтня 2024 року у справі № 380/2838/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду дійшов висновку: повістка – це лише засіб оповіщення громадянина про необхідність виконати військовий обов'язок, закріплений законом. Вона не є дією чи рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні Кодексу адміністративного судочинства України. Тому її неможливо оскаржити в судовому порядку.

Це рішення базується на приписах закону. Наприклад, ч. 7 ст. 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначає, що виконання військового обов'язку забезпечують державні органи, у тому числі районні та міські ТЦК та СП. А ч. 3 ст. 22 Закону "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" прямо зобов'язує громадян з'являтися за викликом до військових частин або на збірні пункти у строки, зазначені в мобілізаційних документах.

Цей правовий висновок чітко вказує: незгода громадянина із врученням йому повістки не є підставою для адміністративного розгляду. Дії щодо виготовлення та вручення повісток є законними, якщо вони здійснюються в межах законодавства. А питання можливих порушень під час вручення чи обвинувачення за ст. 336 Кримінального кодексу України можуть бути предметом лише кримінального провадження.

Чому це рішення є критичним?

Я бачу дві основні причини важливості цього рішення. По-перше, воно чітко розмежовує компетенції різних судів і процесів. Якщо громадянин вважає, що порушена процедура вручення, наприклад, через неналежне оформлення документів, він повинен звертатися до органів, відповідальних за кримінальне провадження. Інакше кажучи, це питання не адміністративного, а кримінального чи дисциплінарного провадження.

По-друге, постанова підкреслює суспільну важливість виконання військового обов'язку в умовах мобілізації. Закон стоїть вище за суб'єктивне сприйняття: це не особистий вибір, а обов'язок, зафіксований у нормах права.

Чи є подібна практика в інших країнах?

Цікаво, що практика, схожа на нашу, є в багатьох країнах світу. У США, наприклад, отримання повістки від Selective Service System також не може бути предметом оскарження. Громадянин, який відмовляється виконувати обов'язок або ухиляється, стикається з кримінальною відповідальністю, але суди не розглядають скарги на саму повістку. Єдине, що перевіряється, – це законність процесу вручення.

У Південній Кореї, де військова служба є обов'язковою для всіх чоловіків, відмова від отримання повістки взагалі може призвести до багаторічного ув'язнення. Цікаво, що корейська система передбачає певні поступки для осіб, які через релігійні переконання не можуть виконувати військову службу. Проте й у цьому випадку питання вирішується не через оскарження повістки, а через розгляд альтернативних варіантів служби.

У Німеччині, де до 2011 року військова служба була обов'язковою, громадяни також не мали права оскаржити повістку. Якщо ж виникали підозри щодо незаконності дій органів, це розглядалося в рамках окремих дисциплінарних або кримінальних проваджень.

Реалії в Україні

В українській практиці часто трапляються ситуації, коли військовозобов'язані намагаються оскаржити повістки, мотивуючи це порушенням своїх прав. Наприклад, вони посилаються на те, що документ складено з помилками або вручено неналежним чином. Проте навіть у таких випадках Верховний Суд чітко вказує: сам факт виготовлення і вручення повістки не є порушенням прав, свобод чи інтересів. Слід розуміти, що обов'язок з'явитися за викликом не залежить від повістки. Він закріплений безпосередньо в законі.

Однак це не означає, що громадяни позбавлені можливості захищати свої права. Наприклад, якщо повістка була вручена з порушенням процедури, це може стати підставою для притягнення до відповідальності посадових осіб. Але така ситуація потребує окремого доказового провадження.

Ця постанова Верховного Суду, як і багато інших його рішень, нагадує нам про необхідність балансування між обов'язком і правом. Виконання військового обов'язку в умовах війни – це не просто юридична, а й моральна відповідальність. І кожен з нас має розуміти: закони, навіть якщо вони здаються жорсткими, є основою нашого спільного виживання.

Мені здається, що саме в таких справах Бог і Закон сходяться в одному: обов'язок захищати свою землю і своїх близьких є не лише вимогою держави, а й найвищою цінністю людського існування. І нехай це звучить різко, але війна – це час відповідей, а не питань. Відповідей, які визначають, хто ми є і якими будемо після перемоги.

І пам'ятайте: закон – це наш спільний щит. І якщо ми його дотримуємося, він захищає нас усіх.

Автор статті: Зенкін Дмитро Олександрович