«Якушев проти України»: Суд під час розгляду справи про оспорювання батьківства керувався не доказами, а припущеннями, внаслідок чого не було забезпечено повагу до приватного життя Заявника (ст. 8 Конвенції, заява № 15978/09, від 04.12.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України І.В. Якушев, перебував у стосунках із М.; згодом М. народила дитину. Заявник визнав батьківство шляхом подання відповідної заяви, вони з М одружилися.

Через 6 років Заявник та М. розлучилися, а Заявник звернувся до суду із оспорюванням батьківства дитини. Заявник стверджував, що не сумнівався у своєму батьківстві на момент подання заяви, проте згодом у нього виникли сумніви. Під час судового розгляду було проведено генетичну експертизу, за висновками якої виключалася можливість Заявника бути батьком дитини, позов було задоволено.

М. оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляції, посилаючись на недостовірність висновків генетичної експертизи. Зокрема, М. зазначала, що вони із Заявником тривалий час проживали разом, і у неї ніколи не виникало сумнівів з приводу того, що він є батьком дитини.

Суд апеляційної інстанції відзначив, що Заявник не мав права оспорювати своє батьківство на підставі статті 56 Кодексу про шлюб та сім`ю, оскільки на час визнання батьківства Заявнику було відомо, що він не є біологічним батьком дитини. Такий висновок суд зробив зважаючи на те, що до народження дитини Заявник та М. не були одружені, не проживали разом, а Заявник був одружений з іншою жінкою.

Заявник звернувся до Верховного Суду України із заявою по скасування рішення суду апеляційної інстанції. На думку Заявника, суд апеляційної інстанції при ухваленні рішення перевищив свої повноваження, оскільки висновок суду щодо поінформованості Заявника на момент визнання батьківства про те, що він не є біологічним батьком дитини, не було підтверджено жодними доказами. Верховний Суд відхилив скаргу Заявника як необґрунтовану.

ЄСПЛ наголосив, що стаття 8 Конвенції зобов'язує державу не лише утримуватися від втручання в приватне життя особи, а і поважати її приватне життя. ЄСПЛ відзначив, що рішення суду апеляційної інстанції було засноване на законодавчих нормах, таким чином, було законним. Водночас, слід встановити чи рішення було прийняте без процесуальних порушень, та чи не було воно свавільним.

ЄСПЛ звернув увагу на те, що ані Заявник, ані М. не стверджували, що Заявнику на момент визнання батьківства було відомо, що він не є батьком дитини. Навпаки, Заявник протягом тривалого часу не висловлював жодних сумнівів щодо свого батьківства. Головною причиною звернення із апеляційною скаргою для М. був сумнів у достовірності висновків генетичної експертизи. Проте, суд апеляційної інстанції, не врахувавши пояснення сторін, прийняв рішення, керуючись не доказами, а припущеннями, і скасував рішення суду першої інстанції без належного обґрунтування. Дослідивши обставини справи, ЄСПЛ відзначив, що відхилення Верховним Судом скарги Заявника також було необґрунтованим.

ЄСПЛ констатував, що національні суди не забезпечили повагу до приватного життя Заявника, а судовий розгляд супроводжувався численними процесуальними недоліками. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: «А.Л. проти Польщі» (A.L. v. Poland), заява № 28609/08

«Сісоєва та інші проти Латвії» [ВП] (Sisojeva and Others v. Latvia [GC]), заява № 60654/00

«Тавли проти Туреччини» (Tavlı v. Turkey), заява № 11449/02

«Фон Ганновер проти Німеччини» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC]), заяви № 40660/08 та № 60641/08

«А.К. проти Латвії» (A.K. v. Latvia), заява № 33011/08

Справа «Якушев проти України»
(Заява № 15978/09)

СТРАСБУРГ
04 грудня 2018 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Якушев проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,
Карло Ранцоні (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Андреа Там’єтті (<…>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 листопада 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 15978/09), яку 07 березня 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Вікторович Якушев (далі - заявник).

2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв п. А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 09 грудня 2013 року про скаргу за статтею 8 Конвенції на відмову у задоволенні позову заявника про оспорювання його батьківства було повідомлено Уряд, а решта скарг у заяві були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1971 році та проживає у м. Малині Житомирської області.

5. 17 листопада 1993 року М. народила дівчинку, К. Оскільки на час подій заявник мав стосунки із М., 02 грудня 1993 року він визнав своє батьківство щодо К., подавши відповідну заяву до органів влади.

6. 23 березня 2000 року заявник одружився з М. У 2006 році вони розлучилися.

7. У липні 2006 року заявник ініціював провадження щодо М. у Малинському районному суді, оспорюючи батьківство щодо К. Заявник стверджував, що хоча на час подій він був одружений з іншою жінкою, він мав стосунки з М. та був упевнений, що був батьком дитини, а тому визнав своє батьківство. Однак у 2005 році у нього виникли підстави для сумніву у своєму батьківстві.

8. 24 березня 2008 року районний суд ухвалив рішення на користь заявника, посилаючись на висновок експерта-генетика, який виключив можливість того, що заявник був біологічним батьком К. Суд зазначив, що заявник мав право оспорити своє батьківство, оскільки у матеріалах справи були відсутні докази того, що він знав, що не був батьком дитини на момент визнання свого батьківства щодо К.

9. М. подала апеляційну скаргу, зазначивши, що з січня 1993 року вона та заявник проживали разом, не перебуваючи у шлюбі, та що в неї ніколи не було жодних сумнівів у батьківстві заявника щодо К. Вона стверджувала, inter alia, що висновок експерта-генетика був недостовірним.

10. 29 травня 2008 року Апеляційний суд Житомирської області скасував рішення суду першої інстанції та встановив, що відповідно до статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України заявник не мав права оспорювати своє батьківство, оскільки на момент визнання ним батьківства щодо К. йому було відомо, що він не був батьком К. В обґрунтування цього висновку апеляційний суд зазначив, що до народження К. заявник та М. одруженими не були, разом не проживали (зазначивши, зокрема, що у період з лютого по квітень 1993 року заявник проживав у іншому місті), а на час подій заявник був одружений з іншою жінкою.

11. Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд не мав підстав для висновку, що на момент подій заявнику було відомо, що він не був біологічним батьком дитини. У матеріалах справи таких доказів не було, а обласний апеляційний суд, дійшовши такого висновку, перевищив свої повноваження.

12. 09 вересня 2008 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги у зв’язку з необґрунтованістю.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

13. Частина друга статті 56 чинного на час подій Кодексу про шлюб та сім’ю України передбачала, що особа, записана батьком дитини за її заявою (або за спільною заявою з матір’ю дитини), не мала права оспорювати своє батьківство, якщо в момент подачі цієї заяви їй було відомо, що вона не була батьком дитини.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

14. Заявник скаржився за статтями 6 та 8 Конвенції на неможливість оспорити своє батьківство щодо К., оскільки національні суди свавільно відмовили у задоволенні його позову з цього питання.

15. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 та 126, від 20 березня 2018 року), розгляне скаргу тільки у світлі статті 8 Конвенції.

Це положення передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».

A. Прийнятність

16. Суд раніше розглядав справи, в яких чоловік бажав ініціювати провадження про оспорювання батьківства щодо дитини. Суд неодноразово встановлював, що провадження щодо встановлення батьківства або його оспорювання стосуються «приватного життя» чоловіка за статтею 8 Конвенції, яке охоплює важливі аспекти особистої ідентичності (див. рішення у справі «А.Л. проти Польщі» (A.L. v. Poland), заява № 28609/08, пункт 59, від 18 лютого 2014 року, з подальшими посиланнями).

17. Отже, стаття 8 Конвенції є застосовною до фактів цієї справи.

18. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

19. Заявник доводив, що апеляційний суд свавільно відмовив у задоволенні його позову без посилання на будь-які докази у матеріалах справи та явно проігнорував доводи як заявника, так і матері дитини, які ніколи не заперечували наявності між ними стосунків на час подій.

20. Уряд стверджував, що відмова суду розглядати позов ґрунтувалася на чітких положеннях національного законодавства, переслідувала мету захисту інтересів дитини та була необхідною за таких обставин, оскільки інтереси дитини переважали над інтересами батьків або ймовірних батьків.

21. Суд зазначає, що суть позову заявника полягає не у тому, що держава повинна була утриматися від дій, а радше у неспроможності національних судів вирішити питання його біологічних відносин з дитиною, тим самим забезпечивши «повагу» до «приватного життя» заявника.

22. Суд повторює, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя. Ці зобов’язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою (див. рішення у справі «Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)» [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 98, ЄСПЛ 2012). Межа між позитивними та негативними зобов’язаннями держави за статтею 8 Конвенції не підлягає чіткому визначенню; проте застосовні принципи є подібними. В обох контекстах слід враховувати справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими інтересами (там само, пункт 99).

23. Однак у цій справі апеляційний суд не розглядав та не встановив баланс між всіма відповідними інтересами, зокрема, інтересами ймовірного батька та дитини (див., для порівняння, рішення у справі «Тавлі проти Туреччини» (Tavli v. Turkey), заява № 11449/02, пункт 34, від 09 листопада 2006 року). Суд не провів такого розгляду, оскільки зрештою встановив, що заявник не мав права оспорювати своє батьківство, оскільки на момент визнання батьківства він знав, що не був біологічним батьком дитини. Це рішення ґрунтувалося на чіткому положенні національного законодавства, а саме на частині другій статті 56 Кодексу про шлюб та сім’ю України, чинного на час подій (див. пункт 13), і дійсно могли існувати обґрунтовані обмеження на відкликання рішення про визнання батьківства, коли чоловік на момент прийняття цього рішення знав, що не був батьком дитини (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі «Княкал проти Чеської Республіки» (<...>), заява № 39277/06, від 08 січня 2007 року). Однак у цій справі питання полягає не у законності такого правового обмеження, а в тому, чи досягли національні суди, зокрема, апеляційний суд, такого важливого фактичного висновку в рамках належного, несвавільного процесу прийняття рішень.

24. У зв’язку з цим Суд повторює, що він не може ставити під сумнів оцінку національних органів влади за відсутності чітких доказів свавілля (див. рішення у справі «Сисоєва та інші проти Латвії» (вилучення з реєстру) [ВП] (Sisojeva and Others v. Latvia) [GC], заява № 60654/00, пункт 89, ЄСПЛ 2007-I). Більше того, ознаки свавілля можуть бути розкриті сукупним впливом процесуальних недоліків, допущених національними судами, які призвели до порушення статті 8 Конвенції (див., наприклад, і щодо права на отримання медичної допомоги та інформації рішення у справі «А.К. проти Латвії» (A.K. v. Latvia), заява № 33011/08, пункт 94, від 24 червня 2014 року).

25. У провадженні на національному рівні заявник та мати дитини визнали, що вони мали стосунки на час подій. Жодна зі сторін не стверджувала, що заявник знав, що не був батьком дитини на момент визнання ним батьківства. Навпаки, у своєму позові заявник зазначив, що не мав жодних сумнівів щодо свого батьківства протягом багатьох років аж до 2005 року (див. пункт 7). У своїй апеляційній скарзі мати дитини стверджувала, що ніколи не сумнівалася у біологічному батьківстві заявника, а підстави для подання нею апеляційної скарги по суті стосувались оскарження достовірності тесту на батьківство, який спростував її твердження (див. пункт 9). За цих обставин незрозуміло, чому апеляційний суд повністю проігнорував цю важливу частину доводів сторін та розглянув апеляційну скаргу за підставами, які ніколи не висувалися жодною зі сторін спору. Більше того, доходячи такого важливого фактичного висновку, який був абсолютно новим та, вочевидь, неочікуваним для обох сторін, апеляційний суд навів загальні підстави, які ґрунтувалися лише на непідтверджених жодними конкретними доказами припущеннях. Слід наголосити, що цей новий висновок ґрунтувався на тих самих матеріалах справи та доказах, які у повному обсязі були розглянуті судом першої інстанції. Однак апеляційний суд скасував фактичні висновки суду першої інстанції, не посилаючись на будь-який новий доказ та не пояснивши, чому фактичні висновки суду першої інстанції були невірними. Незважаючи на касаційну скаргу заявника (див. пункт 11), Верховний Суд України не розглянув ці питання під час перегляду справи (див. пункт 12). За таких обставин Суд не вважає, що процес прийняття рішень був справедливим та несвавільним.

26. Відповідно наведені процесуальні недоліки у провадженні на національному рівні змушують Суд дійти висновку, що національні суди не забезпечили повагу до приватного життя заявника, на яку він має право відповідно до Конвенції.

27. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

28. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».

A. Шкода

29. Заявник вимагав 14413,84 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди та 15000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

30. Позиція Уряду полягала у тому, що ці вимоги були необґрунтованими.

31. Суд вважає, що заявник не продемонстрував існування причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. Проте Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку із встановленим у цій справі порушенням. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

32. Заявник також вимагав 64130 грн (близько 4008 євро на час подання вимоги) компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та 45,92 грн (близько 3 євро на час подання вимоги) компенсації поштових витрат.

33. Уряд вважав, що розмір витрат на правову допомогу був надмірним та необґрунтованим, а поштові витрати лише частково підтверджувались відповідними доказами.

34. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити, додатково до вже наданої правової допомоги (див. пункт 2), 1000 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

C. Пеня

35. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4500 (чотири тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1000 (тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.