ЯК КОЛЕКТОРИ З НОТАРІУСОМ ЗАКОН ПОРУШИЛИ

Останнім часом до Юридичної Фірми «Мацко та Партнери» досить часто стали звертатися позичальники, яким стало відомо, що різні колекторські компанії переоформили їхні квартири та вимагають виїхати із житла.

Нагадаємо, що з червня 2014 року у зв’язку із ухваленням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» стягнення предмету іпотеки на користь банківських установ дещо ускладнилася.

Але, це стало для розроблення нових схем через своїх «ручних» нотаріусів, завдяки яким стало можливим відбирання житла у громадян України. В практиці ЮФ «Мацко та Партнери» були навіть випадки коли «ручні» нотаріуси переоформлювали право власності на квартири в яких були зареєстровані малолітні діти.

Після таких маніпуляцій та порушення закону колекторські компанії в багатьох випадків зверталися до суду із позовними заявами про зняття з реєстрації та виселення. Звісно, колектори набули право власності і як «законні» власники нерухомого майна намагаються усунити перешкоди користуванням майном.

Саме так було і з клієнтом ЮФ «Мацко та Партнери», одного разу відчинивши двері своєї квартири на порозі стояли декілька людей, які представилися представниками ТОВ «Кей-Колект» та у супроводі дільничного розмахували витягом з реєстру прав нерухомого майна, де власником квартири вже був ТОВ «Кей-Колект».

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Суперфін Б.М. переоформлюючи право власності на ТОВ «Кей-Колект» навіть не звернув увагу на ту обставину, що зазначена квартира підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а також на те, що в ній зареєстровані малолітні діти.

Досить часто Банк або колекторська компанія оправдує свої дії тим, що іпотечний договір передбачає позасудове звернення стягнення на іпотечне майно і тим самим вони діють в межах Закону України «Про іпотеку».

Але це лише намагання надати незаконним діям банку, колекторських компаній та нотаріусам, які діють в їх інтересах ознак правомірності, що взагалі не має нічого спільного із законом та позасудовим зверненням стягнення на майно.

Дійсно, багато іпотечних договорів мають так зване «іпотечне застереження», коли пунктом іпотечного договору визначається позасудовий порядок звернення стягнення, але цей порядок повинен здійснюватися в строгій відповідності закону, а не бажанню банка або колекторів, які намагаються незаконно привласнити ваше майно.

Юридична Фірма «Мацко та Партнери» проаналізувавши обставини справи та обравши правове обґрунтування позиції в інтересах Клієнта звернулася до Окружного адміністративного суду м. Києва з відповідним позовом, який був судом розглянутий та встановлено – нотаріус порушив закон!

Далі наводиться текс судового рішення за вказаною справою, де містяться правові висновки певних обставин справи, які Вам зможуть допомогти у боротьбі із незаконними діями з банками та їх колекторськими компаніями, які намагаються відібрати у Вас житло.

Автор статті: Товариство з обмеженою відповідальністю ЮФ "Мацко та Партнери"

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

місто Київ

19 жовтня 2016 року 08:20 справа N 826/4625/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., за участю секретаря Калужського Д.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1доПриватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловичатреті особи1. Товариство з обмеженою відповідальністю “Кей-Колект” 2. ОСОБА_3 3. ОСОБА_4 4. ОСОБА_5провизнання протиправним та скасування рішення

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі по тексту – позивач, ОСОБА_1.) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі по тексту – відповідач), за участю третіх осіб – Товариства з обмеженою відповідальністю “Кей-Колект” (далі по тексту – третя особа 1, ТОВ “Кей-Колект”), ОСОБА_3 (далі по тексту – третя особа 2, ОСОБА_3.), ОСОБА_4 (далі по тексту – третя особа 3, ОСОБА_4.), ОСОБА_5 (далі по тексту – третя особа 3, ОСОБА_5.), в якому просить: 1) скасувати рішення відповідача про державну реєстрацію та їх обмежень від 10 липня 2015 року, індексний номер 22773601, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, за ТОВ “Кей-Колект”; 2) зобов’язати відповідача скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за ТОВ “Кей-Колект” право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, що здійснена відповідачем 10 липня 2015 року.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2016 року відкрито провадження в адміністративній справі N 826/4625/16; закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду.

В судовому засіданні 08 серпня 2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав; представник третьої особи 1 проти позову заперечив, представники відповідача та третіх осіб 2-4 до суду не прибули, у зв’язку із чим, на підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, –

ВСТАНОВИВ:

За даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна вбачається, що відповідно до рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича від 10 липня 2015 року, індексний номер 22773601, зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ “Кей-Колект”.

Позивач зазначає, що вказана реєстраційна дія та запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено з порушенням норм Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, а запис про державну реєстрацію права на спірну квартиру за ТОВ “Кей-Колект” є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки відповідачем в порушення Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” не з’ясовано і не перевірено відповідність заявлених прав та поданих документів вимогам законодавства, у тому числі не перевірено факт укладання окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Третя особа 1 в письмових запереченнях вказала на правомірність прийняття оскаржуваного рішення.

Відповідачі та треті особи 2-4 письмових заперечень проти позову та письмових пояснень з приводу заявлених позовних вимог до суду не надали.

Окружний адміністративний суд міста Києва, виходячи зі змісту пред’явлених позовних вимог, звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд звертає увагу на те, що відповідачем на вимогу суду не надано матеріалів реєстраційної справи, у тому числі оскаржуваного рішення, а тому судом встановлено факт наявності рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень 10 липня 2015 року на підставі витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Оцінюючи оскаржуване рішення на предмет його відповідності вимогам, встановленим частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд керується наступним.

Частиною першою статті 2 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі – державна реєстрація прав) – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини другої статті 9 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” визначено, що державний реєстратор, зокрема встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Частина перша статті 15 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” встановлює, що державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Згідно з частиною другою цієї статті передбачено, що перелік документів для здійснення державної реєстрації прав визначається Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до частин першої – четвертої, сьомої та одинадцятої статті 16 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” визначено, що заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав у паперовій або електронній формі у випадках, передбачених цим Законом. Реєстрація заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень проводиться в порядку черговості їх надходження. Разом із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку. Заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не приймається у разі відсутності документа, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації прав та їх обтяжень.

Державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом.

Під час подання заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі фізична особа повинна пред’явити документ, що посвідчує її особу, а у разі подання заяви представником фізичної чи юридичної особи – також документ, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб. У випадках, установлених законом, представник іноземної особи пред’являє документи, легалізовані в установленому нормативно-правовими актами порядку.

Згідно частини першої статті 19 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державна реєстрація прав проводиться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону; 3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді; 4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 5) рішень судів, що набрали законної сили; 6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об’єкт нерухомого майна розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов’язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев’ятою статті 15 цього Закону; 51) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 52) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених частиною дев’ятою статті 15 цього Закону; 53) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 54) після завершення п’ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 55) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 56) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

Згідно частини другої статті 24 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” передбачено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.

Зміст процитованих правових норм вказує, що за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державний реєстратор може прийняти одне із рішень: про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або про відмову в державній реєстрації; у свою чергу рішення про державну реєстрацію прав приймається за умови подання заявником достатніх та належним чином оформлених документів, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, а також підстав для відмови у державній реєстрації.

Таким чином, в межах спірних правовідносин необхідно встановити наявність підстав для проведення державної реєстрації прав та внесення запису про державну реєстрацію права власності на спірний об’єкт нерухомого майна за ТОВ “Кей-Колект”.

З матеріалів справи вбачається, що між АКІБ “УкрСиббанк” (банк) та ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір про надання споживчого кредиту від 07 грудня 2007 року N 11265366000, відповідно до умов якого банк зобов’язується надати позичальнику однією сумою, а позичальник зобов’язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредит в іноземній валюті в сумі 49 000 доларів США та сплатити проценти, комісії в порядку і на умовах, визначених цим договором.

В забезпечення виконання зобов’язань за вказаним договором між ОСОБА_5 (іпотекодавець 1), ОСОБА_3 (іпотекодавець 2), ОСОБА_4 (іпотекодавець 3), ОСОБА_1 (іпотекодавець 4) та АКІБ “УкрСиббанк” укладено договір іпотеки від 07 грудня 2007 року, відповідно до умов якого в іпотеку передана квартира, за адресою: АДРЕСА_1.

Судом встановлено, що в подальшому, АКІБ “УкрСиббанк” відступив ТОВ “Кей-Колект”, відповідно до договору факторингу від 13 лютого 2012 року N 2 та договору відступлення прав вимоги за договорами іпотеки до ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_1 за зобов’язаннями по договору від 07 грудня 2007 року N 11265366000.

Як зазначено третьою особою 1, останній звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Б.М. із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру, за наслідками розгляду чого, відповідачем прийнято рішення від 19 липня 2015 року про державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ТОВ “Кей-Колект”.

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна вбачається, державним реєстратором внесено відповідний запис про державну реєстрацію права власності за ТОВ “Кей-Колект” на підставі договору іпотеки від 07 грудня 2007 року.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про іпотеку” іпотека – вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України “Про іпотеку” іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до пункту 46 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року N 868 (далі по тексту – Порядок N 868), який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, для проведення державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, заявник, крім документа, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, подає:

1) завірену в установленому порядку копію письмової вимоги про усунення порушень, надіслану іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця, в якій зазначається стислий зміст порушеного зобов’язання, вимога про виконання порушеного зобов’язання у не менш як 30-денний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання такої вимоги;

2) документ, що підтверджує завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у письмовій вимозі, надісланій іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

3) заставну (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

У взаємозв’язку з наведеним слід додати, що відповідно до положень статті 37 Закону України “Про іпотеку”, яка діяла на час укладення договору іпотеки, іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї норми згідно із Законом України “Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва” від 25 грудня 2008 року N 800-VI, норми статті 37 Закону України “Про іпотеку” передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.

При цьому, відповідно до положень статті 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після внесення змін до статті 36 Закону, її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Як вбачається із пункту 4.1 договору іпотеки, іпотекодержатель має право звернення стягнення на предмет іпотеки: у разі порушення іпотекодавцем будь-якого зобов’язання за цим договором або будь-якого зобов’язання, що забезпечене іпотекою за цим договором; у разі виникнення загрози знищення, пошкодження чи втрати предмета іпотеки; в інших випадках відповідно до діючого законодавства.

Відповідно до пунктів 4.2-4.5 договору іпотеки стягнення здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; позасудового врегулювання у відповідності до умов цього договору та Закону України “Про іпотеку”; з інших, передбачених законодавством України, підстав.

Право визначення підстав та способу звернення стягнення належить іпотеко держателю.

Звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду та/або виконавчим написом нотаріуса здійснюється відповідно до чинного законодавства.

Звернення стягнення на предмет іпотеки із застосуванням позасудового порядку врегулювання здійснюється відповідно до розділу 5 цього договору та відповідно до Закону України “Про іпотеку”.

Розділом 5 договору іпотеки передбачено, що сторони досягли згоди про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Позасудове врегулювання здійснюється одним з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: (пункт 5.2.1 договору) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України “Про іпотеку” (пункт 5.2.2 договору); отримання іпотекодержателем права продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу від імені іпотекодавця на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України “Про іпотеку”. Позасудове врегулювання може бути застосовано сторонами в будь-який момент звернення стягнення на предмет іпотеки, але в будь-кому разі лише до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Розділом 6 договору іпотеки передбачено, що всі повідомлення між сторонами здійснюються у письмовій формі шляхом направлення або надання однією стороною відповідних повідомлень (рекомендованих листів) іншій стороні на її адресу, що визначена у договорі. Підтвердженням факту відправлення повідомлення є поштова квитанція або інший поштовий документ, що підтверджує факт відправки або вручення або отримання повідомлення.

В даному випадку умовами договору іпотеки прямо передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі окремого договору про задоволення вимог кредитора. Договір не містить посилання, що задоволення вимог кредитора можливо проводити за іншою процедурою.

Однак, судом встановлено, що під час державної реєстрації прав такий договір не був наданий разом із договором іпотеки, а під час розгляду справи третьою особою не надано доказів укладання такого договору, що свідчить про відсутність належних доказів на підтвердження прав ТОВ “Кей-Колект” та, відповідно, про відсутність правових підстав для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення та проведення відповідних реєстраційних дій.

Щодо посилань позивача на порушення відповідачем положень Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” суд керується наступним.

Відповідно до статті 1 Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”, встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України “Про заставу” та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України “Про іпотеку”, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У свою чергу, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Тому, установлений Законом України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки зазначений Закон не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, тому є лише правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

При цьому, положеннями цього Закону не встановлено, що іпотека припиняється, а лише передбачено заборону примусового стягнення нерухомого житлового майна.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (реєстраційний N 51404742 в ЄДРСР).

Таким чином, положеннями Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті” встановлена загальна заборона примусового стягнення такого майна без згоди власника (незалежно від суб’єкта, який здійснює таке стягнення), що фактично і було зроблено за результатами прийняття оскаржуваного у даній справі рішення.

Судом встановлено, що спірна квартира підпадає під дію Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”, оскільки виступає предметом іпотеки за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується як місце постійного проживання позичальника, про що, зокрема, свідчить наявна у матеріалах справи копія довідки від 04 липня 2016 року N 828, а загальна площа не перевищує 140 кв. метрів.

При цьому, під час судового розгляду справи відповідачем, який у спірних правовідносинах виступає суб’єктом владних повноважень, не надано суду доказів проведення перевірки щодо відповідності вказаного об’єкта нерухомого майна наведеним положенням Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про недотримання відповідачем вимог пункту 46 Порядку N 868 при прийнятті оскаржуваного рішення та проведенні реєстраційних дій.

Крім того, суд звертає увагу, що пунктом 55 частини першої статті 24 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію.

Відповідно до положень статті 461 Закону України “Про нотаріат” нотаріус як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно та який має печатку такого реєстратора, здійснює повноваження відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

Нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва та під час здійснення функцій державного реєстратора прав на нерухоме майно має доступ та користується Державним реєстром речових прав на нерухоме майно, здійснює пошук у ньому відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об’єкт незавершеного будівництва, обтяження таких прав та за його результатами формує витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, який залишається у справі державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.

Користування Державним реєстром речових прав на нерухоме майно здійснюється безпосередньо нотаріусом, який вчиняє відповідну нотаріальну дію та/або здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Таким чином, що нотаріус виконує функції державного реєстратора у випадках, коли він при цьому вчинює нотаріальну дію з нерухомим майном і проводить державну реєстрацію прав, набутих виключно у результаті вчинення такої нотаріальної дії.

В той же час, матеріалами справи встановлено, що відповідачем не вчинялось жодної з перелічених у статті 34 Закону України “Про нотаріат” нотаріальної дії зі спірним об’єктом нерухомого майна, а тому відповідач у межах спірних правовідносин не мав передбачених чинним законодавством підстав здійснювати функції державного реєстратора щодо цього майна.

Аналогічна правова позиція висловлена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року у справі N К/800/66279/13 (реєстраційний номер в ЄДРСР 42627401) та від 02 лютого 2016 у справі N К/800/44973/15 (реєстраційний номер в ЄДРСР 55514131).

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що рішення відповідача про державну реєстрацію та їх обмежень (з відкриттям розділу) від 10 липня 2015 року, індексний номер 22773601, згідно з яким проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовних вимог про зобов’язання зобов’язати відповідача скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про реєстрацію за ТОВ “Кей-Колект” права власності на спірний об’єкт нерухомого майна суд керується наступним.

Статтею 26 “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” визначено, що записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Внесення записів про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюється відповідно до Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджено наказом Міністерства юстиції України від 12 грудня 2011 року N 3502/5 (далі по тексту – Порядок N 3502/5).

Так, згідно з пунктом 2.1 Порядку N 3502/5 для внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого було проведено державну реєстрацію прав, або нотаріусу, яким проведено державну реєстрацію прав, заяву та документи, визначені цим Порядком.

Пунктом 2.3 Порядку N 3502/5 зазначено, що заявник під час подання заяви пред’являє органові державної реєстрації прав або нотаріусу документи, що посвідчують його особу, визначені Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України.

Відповідно до пункту 2.6 Порядку N 3502/5 для внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав заявник подає рішення суду про скасування рішення державного реєстратора, що набрало законної сили, та копії документів, визначених у пункті 2.3 цього Порядку.

Згідно з пунктами 2.10 та 2.11 Порядку N 3502/5 за результатами розгляду заяви та документів, що додаються до неї, державний реєстратор приймає рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування записів Державного реєстру прав або рішення щодо відмови у внесенні змін до записів, відмови у внесенні записів про скасування державної реєстрації прав, відмови у скасуванні записів Державного реєстру прав.

Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення щодо внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав або скасування записів Державного реєстру прав вносить зміни до записів, вносить записи про скасування державної реєстрації прав або скасовує записи Державного реєстру прав.

Таким чином, записи в Державному реєстрі прав скасовуються на підставі судового рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, що набрало законної сили. Зазначене судове рішення подається реєстратору разом із заявою та іншими документами, визначеними Порядком N 3502/5.

Отже, для внесення записів про скасування державної реєстрації прав та скасування записів Державного реєстру прав заявник подає органу державної реєстрації прав, державним реєстратором якого проведено державну реєстрацію прав, документи, визначені Порядком N 3502/5.

З таких підстав позовні вимоги в наведеній частині не підлягають задоволенню, оскільки внесення запису про скасування державної реєстрації здійснюється на підставі відповідної заяви заявника за наслідками набрання законної сили рішенням суду.

В частині дотримання позивачем строку звернення, передбаченого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України, та клопотання відповідача про залишення позову без розгляду суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини першої статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Про наявність оскаржуваного рішення від 10 липня 2015 року позивачу стало відомо 15 лютого 2016 року, а саме під час отримання копії Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна, яку сформовано 15 лютого 2016 року.

Докази, які б спростовували вищезазначене твердження позивача, відповідачем не надано та матеріали справи не містять.

Враховуючи, що на позивача не покладено обов’язку щодо відстеження статусу власного майна в державних реєстрах, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 звернулась до суду в межах шестимісячного строку звернення, встановленого частиною другою статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття спірного рішення з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частиною третьою статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу – відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Окремо суд вважає за необхідне висловитись щодо підсудності даного спору адміністративному суду.

Згідно з позицією Верховного суду України, що викладена у постанові від 14 червня 2016 року у справі N 826/4858/15 (21-41а16) за позовом ОСОБА_6 до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України Молдованової Галини Миколаївни, державного реєстратора реєстраційної служби Головного управління юстиції в місті Києві Сипчу Крістіни Миколаївни, Державної реєстраційної служби України, Головного управління юстиції в м. Києві, за участю третіх осіб – Товариства з обмеженою відповідальністю “Кей-Колект” та Товариства з обмеженою відповідальністю “Сол-Істейт”, про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасування запису, суд дійшов висновку, що спір між сторонами випливає із договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до частини першої статті 2442 Кодексу адміністративного судочинства України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Поряд із цим, зазначена правова норма одночасно передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Проаналізувавши зміст постанови Верховного Суду України 14 червня 2016 року, приходжу до висновку про необхідність відступити від правової позиції, викладеної у цій постанові, виходячи з наступних мотивів.

Згідно з частиною першою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку з здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до визначення пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб’єкт владних повноважень – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Таким чином, спір набуває ознак публічно-правового за наявності серед суб’єктів спору публічного органу чи посадової особи, які виконують владні управлінські функції.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” (тут і далі в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно.

За визначенням частини першої статті 3 третьої Закону України “Про нотаріат” нотаріус – це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності, а також здійснює функції державного реєстратора прав на нерухоме майно у порядку та випадках, встановлених Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.

Частина друга статті 9 Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” встановлює, що державний реєстратор серед іншого: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації.

Наведені правові норми вказують, що нотаріус, як спеціальний суб’єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно, наділений повноваженнями з реєстрації прав на нерухоме майно та виконує владні управлінські функції на підставі норм Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, а тому у межах спірних правовідносин є суб’єктом владних повноважень.

У постанові від 14 червня 2016 року Верховний Суд України дійшов висновку, що спір у справі не є публічно-правовим, так як спірні правовідносини пов’язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди.

Однак, у межах спірних правовідносин питання виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди (договору іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду.

Як свідчить зміст позовної заяви, позивач оскаржує рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень з мотивів відсутності правових підстав для реєстрації права власності на підставі договору іпотеки.

Основні доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій відповідача щодо державної реєстрації права власності на нерухоме майно з посиланням, зокрема, на порушення норм Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” та Закону України “Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті”.

Таким чином, у даній справі дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії щодо державної реєстрації права власності, прийняті/вчинені відповідачем як суб’єктом владних повноважень.

Наявність у справі серед інших доказів договору іпотеки, не свідчить про пов’язаність спірних правовідносин із невиконанням умов цивільно-правової угоди, оскільки такий договір відповідно до частини першої статті 19 Закону України “Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень” може розглядатись як підстава для державної реєстрації прав.

Враховуючи вкладене, оскільки даний спір виник у зв’язку зі здійсненням відповідачем, як державним реєстратором функцій, визначених Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, суд вважає, що даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 – 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича про державну реєстрацію та їх обтяжень від 10 липня 2015 року, індексний номер 22773601.
3. В іншій частині адміністративного позову відмовити.
4. Присудити з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 551,20 грн. (п’ятсот п’ятдесят одна гривня двадцять копійок).

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя: Кузьменко В.А.