Право довічного успадковуваного володіння земельними ділянками МОЖЕ успадковуватись (ВС/ВП № 368/54/17 від 20.11.2019)

Фабула судового акту: Цікаве та, не буду побоюватись, революційне рішення Великої Палати у якій остання висловилась щодо проблематики спадкування довічного успадковуваного володіння земельними ділянками сленами фермерського господарства.

Слід звернути увагу читача на те, що чинним законодавством не передбачено механізму спадкування згаданого вище права, однак Велика Палата однозначно у постанові, яка пропонується до уваги, що таке право підлягає спадкуванню.

У даній справі члени фермерського господарства звернулися до суду із позовом, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею в порядку спадкування після смерті батька. При цьому позивачі вказували, що до смерті вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.

Суд першої інстанції позов задовольнив.

Натомість апеляційний суд висловив кардинально протилежну думку та у позові відмовив, оскільки на його думку право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

У подальшому справу було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Проаналізувавши судову практику та законодавство, що регулює спірні правовідносини, Велика Палата касаційну скаргу задовольнила та рішення районного суду залишила в силі.

Мотивуючи таке рішення судді ВП послались на те, що Закон України «Про фермерське господарство» як і Земельний кодекс України також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння.

Проте, відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Нормами статей 6, 50 ЗК України 1990 року у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

Одночасно відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

З огляду на викладене, а також висновки Кеонституційного Суду України, висловлені ним у Рішенні , особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

При цьому ВП ВС при вирішенні даного спору застосувала практику ЕСПЛ, а саме висновки, викладені у рішеннях «Брумареску проти Румунії», «Кантоні проти Франції», «Вєренцов проти України» та «S. W. проти Сполученого Королівства» та зазначив, що дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

Одночасно до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

Анаілзуйте судовий акт: Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законом порядку (ВС/КЦС, № 343/1048/17, 18.03.19)

Право користування земельною ділянкою, що виникло на підставі державного акта на право користування, без укладення відповідного договору припиняється зі смертю особи, і не входить до складу спадщини (справа № 686/2333/16-ц, 23.11.17)

Незвернення спадкоємця за оформленням спадкових прав на належну йому земельну частку (пай) після смерті спадкодавця не є підставою для визнання спадщини відумерлою та передачі її територіальній громаді (ВС/КЦС, справа № 2о-55/2008, 4.07.18)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 368/54/17

Провадження № 14-487цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О.С.,

суддівАнтонюк Н.О., Анцупової Т.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Власова Ю.Л., Гриціва М.І., Гудими Д.А., Єленіної Ж.М., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Князєва В.С., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Пророка В.В., Рогач Л.І., Ситнік О.М., Яновської О.Г.

розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, про визнання права довічного успадковуваного володіння на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, прийняту у складі суддів Олійника В.І., Коцюрби О.П., Сержанюка А.С.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст та обгрунтування позовних вимог

1. У січні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Управління Держгеокадастру в Кагарлицькому районі, в якому просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двох земельних ділянок, площею 18,85 га та площею 3,74 га кожному, для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому позивачі вказували, що до смерті ОСОБА_4 вони проживали з ним разом та вели спільне господарство.

2. Позов мотивовано тим, що згідно із Законом України "Про селянське (фермерське) господарство" необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства є земельна ділянка, яка передається у власність або у постійне користування осіб, які виявили бажання створити фермерське господарство.

3. При цьому, позивачі зазначали, що 26 листопада 1991 року спадкодавцем ОСОБА_4 отримано право на довічне успадковуване володіння 31,3 га землі на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство "Сльозко", головою якого був ОСОБА_4 , до дати його смерті. Надалі вказане господарство очолила його дружина, яка керувала ним в подальшому.

4. Отже, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вважали, що як спадкоємці, мають право на спадкування після ОСОБА_4 права довічного успадковуваного володіння землею, яка була надана для ведення селянського (фермерського) господарства, загальною площею 22,6 га, на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області ОСОБА_4 на праві довічного успадковуваного володіння землею для ведення селянського (фермерського) господарства відповідно до державного акта.

5. У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, просив суд в порядку спадкування після смерті батька - ОСОБА_4 , визнати за ним, ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області, також посилаючись на вказаний державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею від 26 листопада 1991 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

6. Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року первісний позов задоволено.

7. Визнано за ОСОБА_1 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.

8. Визнано за ОСОБА_2 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.

9. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.

10. Визнано за ОСОБА_3 право довічного успадковуваного володіння на 1/3 частини земельної ділянки площею 18,85 га та на 1/3 частини земельної ділянки площею 3,74 га для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.

11. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оформити свої спадкові права в нотаріальній конторі позивачі за первісним та позивач за зустрічним позовами не можуть через відсутність регламентації процедури нотаріального оформлення спадкування права довічного успадковуваного володіння землею.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

12. Постановою Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в первісному позові ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та зустрічному позові ОСОБА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

13. Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що право довічного успадковуваного володіння, яке виникло в особи на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, не визначено чинним законодавством України, а тому не входить до складу спадщини, фактично припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

14. У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року, в якій просить скасувати останню та залишити в силі рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року.

15. Касаційна скарга мотивована тим, що позивачі є спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 - засновника селянського (фермерського) господарства «Сльзко», які прийняли спадщину, до складу якої входить і це господарство, при цьому, позивачі продовжують користуватися спірною земельною ділянкою, а отже вищевказане рішення суду першої інстанції було ухвалено у відповідності з вимогами законодавства.

Рух справи у суді касаційної інстанції

16. Ухвалою Верховного Суду від 12 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

18. Згідно з ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року було вирішено передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на підставі частини 3 статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

19. Відповідно до частини 3 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

20. При цьому, у вказаній ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року міститься посилання на наступні обставини.

21. Предметом спору у цій справі є право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, яке виникло в особи - засновника фермерського господарства на підставі державного акта на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, згідно із Земельним кодексом Української РСР 1990 року. У Земельному кодексі України 2001 року «право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою» не визначено.

22. На думку колегії суддів Касаційного цивільного суду системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави дійти висновку, що довічне успадковуване володіння землею не можна ототожнювати з правом постійного користування землею.

23. Так ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

24. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

25. Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116 118 ЗК України 2001 року є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

26. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України 2001 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

27. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України 2001 року право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

28. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

29. Отже, колегія суддів Касаційного цивільного суду вважала, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадкованого володіння земельною ділянкою, на сьогодні також має законне право на таке володіння.

30. Колегія суддів Касаційного цивільного суду також зазначила, що у судовій практиці при вирішенні вказаної категорії спорів, суд касаційної інстанції застосовує правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 05 жовтня 2016 року, провадження 6-2329цс16, від 23 листопада 2016 року, провадження 6-3113цс15, та правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц. У вказаних постановах касаційний суд виходив з того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

31. Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові у справі № 178/922/15 про визнання довічного спадкового володіння земельною ділянкою в порядку спадкування з посиланням, зокрема на пункт 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» дійшов висновку, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належить таке право.

32. Суд касаційної інстанції виходив із того, що положення пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» стосуються лише спадкодавця, який отримав право на довічне успадковане володіння спірною земельною ділянкою, володів земельною ділянкою, проте матеріали справи не містять доказів, що він скористався правом на оформлення права власності або землекористування на земельну ділянку в порядку, визначеному ЗК України.

33. При цьому у постановах Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 908/799/17 та від 06 травня 2019 року у справі № 922/2448/18, а також у постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 у справі №6-2329цс16, від 23 листопада 2016 у справі №6-3113цс-16 було викладено правову позицію щодо того, що право користування земельною ділянкою, що виникло у особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

34. Колегія суддів Касаційного цивільного судутакож зазначила, що 26 квітня 2017 року колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України у справі № 363/32858/15-ц дійшла висновку, що Земельним кодексом Української РСР від 18 грудня 1990 року запроваджено нову форму володіння землею - довічне успадковуване володіння.

35. При цьому відповідно до вимог статті 55 Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року, у разі смерті громадянина, який вів сільське (фермерське) господарство, право володіння земельною ділянкою передається одному зі спадкоємців. Земельний кодекс Української РСР передбачав лише одне право володіння земельною ділянкою, надане для ведення сільського (фермерського) господарства - право довічного успадковуваного володіння.

36. Таким чином, необхідно розрізняти два види права на земельну ділянку: право постійного користування та право довічного успадковуваного володіння, оскільки останнє має інший правовий режим.

37. Разом з тим, суди застосовують норми ЗК України (зокрема, статтю 92), які регулюють відносини щодо права постійного користування земельною ділянкою, не досліджуючи правову природу права довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою як самостійного права.

38. З огляду на положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що законодавство не передбачає таке речове право як успадковане володіння землею, при цьому таке право виникло у спадкодавця на підставі законодавства і припинити таке право можливо лише на підставах визначених законом. Крім того, в чинному законодавстві відсутні норми, які регулюють право довічного успадковуваного володіння, тому на думку колегії суддів до таких правовідносин можуть бути застосовні норми, які були чинними на момент існування на законодавчому рівні такого права (при цьому, колегія суддів не зазначає підстав застосування вищевказаних різних термінів щодо такого володіння, а саме таких як «успадкованого» та «успадковуваного» володіння).

39. За таких обставин, посилаючись на баланс індивідуального та публічного інтересу, колегія суддів Касаційного цивільного суду вирішила передати вказану справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі вищенаведених положень частини 3 статті 403 ЦПК України.

40. 04 вересня 2019 року Велика Палата Верховного Суду прийняла зазначену справу до провадження та призначила до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

41. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

42. Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

43. Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_4 26 листопада 1991 року було отримано право на довічне успадковуване володіння землею для ведення селянського фермерського господарства на території Ліщинської сільської ради Кагарлицького району Київської області та на її базі створено фермерське господарство «Сльозко».

44. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

45. При цьому, у довічному володінні ОСОБА_4 на час смерті перебувало дві земельні ділянки - площею 18,85 га та 3,74 га.

46. 06 березня 2008 року в порядку процедури, визначеної статтями 31 32 ЗК України, голова та члени фермерського господарства «Сльозко» ОСОБА_4 , ОСОБА_1 отримали безоплатно у приватну власність земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради - по 2,89 га кожний.

47. Державним нотаріусом 18 вересня 2009 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 видані свідоцтва про право на спадщину за законом, а саме, на земельну ділянку 2,89 га, що належала ОСОБА_4 на праві приватної власності.

48. 14 грудня 2016 року завідувачем Кагарлицької районної державної нотаріальної контори відмовлено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірні земельні ділянки після померлого ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що згідно чинного законодавства не передбачена можливість переходу права довічного успадковуваного землеволодіння після смерті володільця.

49. Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцієюта законами України.

50. Згідно статті 15-1 ЗК України(тут і далі у чинній редакції, якщо не зазначено інше) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

51. Згідно із статтею 84 ЗК Україниу державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

52. Відповідно до статті 22 ЗК Україниземлями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної га навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

53. Згідно з пунктом «а» частини 3 статті 22 ЗК Україниземлі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

54. Статтею 31 ЗКУкраїни передбачено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству, як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

55. Стаття 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачає, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

56. ОСОБА_4 отримав спірну земельну ділянку на праві довічного успадковуваного володіння на підставі Земельного кодексуУРСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 15 березня 1991 року) та на підставі Закону України від 20 грудня 1991 року «Про селянське (фермерське) господарство», яким і було визначено порядок його успадкування.

57. Закон України від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство» також не містить такої форми володіння землею, як довічне успадковуване володіння, як і чинний Земельний кодекс України.

58. Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою визначалося як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

59. Відповідно до частини 1 статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

60. Згідно із частиною 1 статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

61. Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

62. Згідно із частиною 1 статті 407 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини, далі - ЦК України) право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

63. Відповідно до частини 2 статті 407 ЦК України, та частини 2 статті 102 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

64. Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

65. З правової позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 178/447/16-ц та постановах Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 181/698/14-ц та від 23 листопада 2016 року у справі № 668/477/15-ц, вбачається системне посилання у цих судових рішеннях на вказані норми у сукупності з висновками про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право володіння земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

66. Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявні правові підстави для відступлення у цій від вказаних висновків з огляду на таке.

67. За змістом статей 6 50 ЗК України 18 грудня 1990 року N 561-XII (у редакції на час його прийняття) у довічне успадковуване володіння земля надається громадянам Української РСР для ведення селянського (фермерського господарства). Громадянам Української РСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці та праці членів їх сімей, надаються за їх бажанням у довічне успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

68. Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року, яка втратила чинність на підставі Постанови Верховної Ради України N 2201-XII від 13 березня 1992 року, затверджено форми державних актів: на право довічного успадковуваного володіння землею; на право постійного володіння землею; на право постійного користування землею.

69. ЗК України у редакції від 13 березня 1992 року не передбачав такого виду права як довічне успадковуване володіння земельною ділянкою.

70. При цьому відповідно до пункту 8 Постанови Верховної Ради України від 13 березня 1992 року № 2200 «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано у встановленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до ЗК України.

71. Пунктом 6 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

72. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 р. №5-рп (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року була регламентована така форма володіння землею, як довічне успадковуване володіння. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної та приватної власності громадян на землю (зокрема, право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення сільського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (ст. 6)). Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь - якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв`язку з непереоформленням правового титулу.

73. Конституційний Суд України вважав, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 01 січня 2008 року, потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини 2 статті 14, частини 2 статті 41 Конституції України. У зв`язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

74. Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення:

- пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення;

- пункту 6 Постанови Верховної Ради України "Про земельну реформу" від 18 грудня 1990 року N 563-ХII з наступними змінами в частині щодо втрати громадянами, підприємствами, установами і організаціями після закінчення строку оформлення права власності або права користування землею раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

75. З огляду на викладене, особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за Законом не може бути позбавлена права на таке володіння.

76. На відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція» та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право.

77. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

78. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).

79. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

80. Отже, дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.

81. Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

82. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), крім прав і обов`язків що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 ЦК України.

83. Таким чином, враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов`язків, окрім тих, перелік яких визначено у статті 1219 ЦК України спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння.

84. При цьому згідно із частиною 2 статті 395 ЦК України законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно.

85. Крім того, відповідно до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29цього Кодексу.

86. Враховуючи наведені обставини, очевидну необхідність дотримання балансу індивідуального та публічного інтересу у вирішенні вказаного питання, Велика Палата Верховного Суду вважає, що право довічного користування земельної ділянки може бути визнано, таким що успадковане вищевказаними позивачами за первісним та зустрічним позовом, оскільки право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані, а отже судом апеляційної інстанції неправильно застосовані наведені норми матеріального права, внаслідок чого безпідставно вирішено відмовити у задоволенні як первісного, так і зустрічного позову.

87. При цьому, Велика Палата Верховного Суду вважає, що вищевказані позовні вимоги за первісним та зустрічним позовами взаємопов`язані між собою, а тому спільний розгляд вказаних вимог в межах однієї справи одним судом необхідний для забезпечення всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доводів сторін, а також гарантує ефективний захист прав та інтересів скаржника із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.

88. При цьому з огляду на положення частина 3 статті 400 ЦПК України касаційний суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

89. Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

90. Згідно із пунктом 4 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

91. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.

Щодо судових витрат

92. Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено: якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

93. Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що судовий збір в сумі 1280 грн. належить стягнути із ОСОБА_3 .

Керуючись статтями 400 402-404 409 412 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасувати, рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 28 лютого 2017 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 1280 (одна тисяча двісті вісімдесят) гривень.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді