В силу специфічного статусу члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління, його припинення може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав (ВС/КЦС, справа № 724/140/16-ц,11.07.18)

Фабула судового акта: Позивач звернувся до суду з позовом до приватного підприємства (ПП) та директора цього підприємства (відповідачі) про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Позовна заява мотивована тим, що 12 грудня 2007 року між ним та відповідачами на підставі рішення засновника ПП, було укладено трудовий контракт про прийняття його на роботу на посаду директора строком до 12 грудня 2017 року. Перебуваючи на посаді директора, 26 листопада 2014 року, позивач видав наказ про тимчасову передачу своїх повноважень головному бухгалтеру та про свою відпустку, про що листом повідомив засновника та виїхав на заробітки за межі області.

У серпні 2015 року позивач отримав листа за підписом директора ПП з повідомленням про звільнення.

Вважаючи своє звільнення незаконним, оскільки з цього приводу не було скликано зборів засновників, про звільнення не було попереджено, вимоги про видачу наказу про звільнення, трудової книжки із відповідним записом та заробітної плати відповідачем залишені без задоволення, позивач просив задовольнити позов в повному обсязі та скасувати наказ про звільнення, поновити його на посаді директора, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу з розрахунку середньомісячного заробітку у 20 000,00 грн.

Судами попередніх інстанцій в позові було відмолено з різних підстав, але заслуговує на увагу саме рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, який також відмовив задоволенні позовних вимог колишнього директора ПП, але з інших підстав.

Висновок ВП/КЦС зводиться до наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 99 ЦК України повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Системний аналіз положень п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП Українита ч. 3 ст. 99 ЦК України дає підстави дійти висновку, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав. Припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобіганню негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління.

Встановлена п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з'ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів діяльності працівників. При цьому підставою для розірвання договору є рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

Таким чином, припинення трудового договору з посадовою особою на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України залежить від волі власника.

Аналізуйте судовий акт: Суд: Відсутній обов'язок укладати трудовий договір з директором, що є засновником підприємства, нараховувати та сплачувати йому заробітну плату, оскільки ці відносини є корпоративними (8 ААС, № 857/1476/19, 14.03.19)

Суд повинен з’ясувати чи було в момент видачі наказу про звільнення волевиявлення працівника, що оскаржив своє звільнення (ВС/КАС, справа №821/761/17, 11.07.18)

Визначальним фактором для розірвання трудового контракту є саме факт порушення його умов, а не вина працівника у порушенні таких (ВС/КЦС № 463/3091/15 від 30.08.2018)

Доведено, що працівник працював за цивільно-правовим договором а не трудовим та скасовано постанову про штраф органу Держпраці на суму 111 690,00 грн. (Суд у справі № 440/4410/18 від 22 лютого 2019 р.)

Постанова

Іменем України

11 липня 2018 року

м. Київ

справа № 724/140/16-ц

провадження № 61-34808св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А., суддів: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: Приватне підприємство Фірма «Дністер», засновник приватне підприємство Фірма «Дністер» ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 29 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Міцнея В. Ф., Половнікіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Приватного підприємства Фірми «Дністер» (далі - ППФ «Дністер») та директора ППФ «Дністер» ОСОБА_7 про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Хотинського районного суду Чернівецької області від 05 квітня 2016 року замінено первісного відповідача директора ППФ «Дністер» ОСОБА_7 на належного відповідача - засновника ППФ «Дністер» ОСОБА_5

Позовна заява мотивована тим, що 12 грудня 2007 року між ним та засновником ППФ «Дністер» ОСОБА_8, на підставі рішення останнього, було укладено трудовий контракт про прийняття його на роботу на посаду директора строком до 12 грудня 2017 року. Перебуваючи на посаді директора, 26 листопада 2014 року, позивач видав наказ про тимчасову передачу своїх повноважень головному бухгалтеру та про свою відпустку., про що листом повідомив засновника та виїхав на заробітки за межі області.

У серпні 2015 року позивач отримав листа за підписом директора ППФ «Дністер» ОСОБА_7 з повідомленням про звільнення.

Вважаючи своє звільнення незаконним, оскільки з цього приводу не було скликано зборів засновників, про звільнення не було попереджено, вимоги про видачу наказу про звільнення, трудової книжки із відповідним записом та заробітної плати відповідачем залишені без задоволення, ОСОБА_4 просив задовольнити позов в повному обсязі та скасувати наказ про звільнення, поновити його на посаді директора, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу з розрахунку середньомісячного заробітку у 20 000,00 грн.

Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 31 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем пропущено встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, крім того звільнення позивача проведено з дотриманням вимог трудового законодавства.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 29 вересня 2017 року рішення районного суду скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Змінено формулювання причин звільнення позивача з роботи на пункт 4 статті 40 КЗпП України, за прогул без поважних причин, з 01 грудня 2014 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з наявності підстав для звільнення ОСОБА_4 з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України, оскільки відсутність на роботі у зв'язку із самовільним використанням відпустки, є прогулом.

25 жовтня 2017 року ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом не взято до уваги, що звільнення позивача проведено із порушенням вимог чинного трудового законодавства, без видання наказу про звільнення, невнесення відповідного запису до трудової книжки і без виплати заробітної плати. Також судом не враховано, що позивач належним чином повідомив засновника відповідача про заплановану відпустку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

04 червня 2018 року матеріали справи та касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надходило.

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статі 400 цього Кодексу.

За правилами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційного скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною першою та третьою статті 21 КЗпП Українитрудовий договір - є угода, що укладається між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк дії, права та обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі і матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

За змістом статті 24 КЗпП Українивизначено, що укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Судами встановлено, що рішенням від 12 грудня 2007 року № 2 засновника ППФ «Дністер» ОСОБА_8 відкликано з посади директора ППФ «Дністер» ОСОБА_9 та обрано директором - ОСОБА_4

Того ж дня, між ППФ «Дністер» в особі засновника ОСОБА_8 та ОСОБА_4 укладено трудовий контракт про прийняття позивача на роботу на підприємстві на посаду директора, строком до 12 грудня 2017 року.

Рішенням від 20 листопада 2014 року, з урахуванням змін внесених рішенням від 28 листопада 2014 року, засновник ППФ «Дністер» керуючись частиною третьою статті 99 ЦК України і пунктом 8.2 Статуту, повноваження директора ОСОБА_4 припинив на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України з 01 грудня 2014 року.

Згідно з актами фіксації від 30 вересня 2014 року, 10 жовтня 2014 року, 13 жовтня 2014 року, 14 жовтня 2014 року, 15 жовтня 2014 року, 16 жовтня 2014 року, 17 жовтня 2014 року, 20 жовтня 2014 року та табелів обліку робочого часу, директор ППФ «Дністер» ОСОБА_4 з кінця вересня 2014 року був відсутній на роботі без поважних причин.

На неодноразові пропозиції засновника ППФ «Дністер» з'явитися до підприємства, надати письмові пояснення, скласти акт здачі-приймання (робіт, матеріальних цінностей, документів) та вирішити питання щодо остаточного розрахунку, позивач не відреагував.

Відповідно до частини третьої статті 99 ЦК Україниповноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Згідно пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП Українитрудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Системний аналіз положень пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП Українита частини третьої статті 99 ЦК України дає підстави дійти висновку, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися у будь-який час та з будь-яких підстав. Припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобіганню негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління.

Встановлена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП Українипідстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з'ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів діяльності працівників.

При цьому, за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, підставою для розірвання договору є рішення вищого органу управління або виконавчого органу, що наділений повноваженнями з прийому/звільнення працівників.

Таким чином, припинення трудового договору з посадовою особою на підставі пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП Українизалежить від волі власника.

Згідно зі Статутом ППФ «Дністер», затвердженого протоколом № 2 загальних зборів учасників від 11 серпня 2011 року, єдиним учасником підприємства є ОСОБА_5

Розділом 8 Статуту визначено органи управління та контролю підприємства.

Пунктом 8.1 Статуту встановлено, що вищим органом управління підприємства є Загальні збори учасників підприємства або Учасник підприємства, які/який правоздатний приймати рішення з будь-яких питань діяльності підприємства.

До виключної компетенції Загальних зборів учасників або Учасника зокрема належить призначення та звільнення директора, виконавчого директора підприємства (пункт 8.2 Статуту).

Аналогічні положення містив Статут ППФ «Дністер», затверджений рішенням засновника № 1 від 16 листопада 2007 року (дійсний на час укладення позивачем трудового контракту).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд водночас змінив формулювання причин звільнення позивача, залишивши поза увагою, що трудовий договір, укладений між сторонами, а також Статут ППФ «Дністер» містять умови відкликання повноважень директора і такі повноваження віднесено до компетенції єдиного учасника підприємства, чим фактично вийшов за межі позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Не може залишатись й в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог виходив з того, що позивачем пропущено встановлений статтею 233 КЗпП України строк на звернення до суду з таким позовом, не врахувавши, що позов ОСОБА_4 є безпідставним.

Таким чином, з огляду на те, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, Верховний Суд доходить висновку про те, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 слід відмовити.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Доводи позивача про те, що йому не виплатили заробітну плату, не внесли відповідні записи до трудової книжки не є підставою для задоволення позову про поновлення на роботі, а може бути підставою для звернення до суду з відповідними позовними вимогами за наявності для цього підстав.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 21 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 29 вересня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Приватного підприємства Фірми «Дністер», ОСОБА_5 про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий

В. А. Стрільчук

Судді:

В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

С. О. Погрібний

Г. І. Усик