Наявність інтересу до житла є КЛЮЧОВИМ фактом, який має досліджуватись судом при вирішенні спорів про втрату права користування житлом (ВС/КЦС у справі № 209/2642/18 від 09.12.2020)

Фабула судового акту: Спори про позбавлення права користування житлом є досить розповсюдженими. Але незважаючи на велику кількість справ такої категорії суди дотепер не можуть визначити однозначну судову практику при їх вирішенні.

Так, Касаційний цивільний суд приймає з цього приводу протилежні за змістом судові рішення, посилаючись на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, при цьому надаючі їй зовсім різні трактування.

Однак, у даному випадку висновок суду є в принципі є однозначним та, на мою думку, законним.

У даній справі власник квартири подала позов про позбавлення права користування житлом колишнього члена сім`ї (доньки).

Позов було вмотивовано тим, що відповідач рік тому забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.

При цьому позивач у своїй заяві зазначила, що вона не вчиняла перешкод у користування вказаною квартирою.

В свою чергу відповідач подала зустрічний позов про вселення, який обґрунтувала наявністю конфлікту між нею та власницею квартири внаслідок якого остання позбавлення можливості проживати у згаданому житловому приміщенні, оскільки її мати змінила замки та не надала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.

Судом першої інстанції позов було задоволено, а доводи зустрічної позовної заяви визнано необґрунтованими.

Апеляційний суд із такими висновками місцевого суду погодився.

Відповідач відстоюючи свою правоту подала касаційну скаргу, яку вмотивувала доводами аналогічними доводам зустрічної позовної заяви.

Касаційний цивільний суд скаргу задовольнив, а справу направив на новий судовий розгляд.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що у відповідності до положень ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Водночас згідно ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Однак у цій справі між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом.

Проте суди попередніх інстанцій не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси позивача як власника квартири та відповідача, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла, а також наявність інтересу до вказаного житла з боку відповідача.

Аналізуйте судовий акт: ВС/ВП: Нарешті Велика Палата визначила, що втрата сімейних зв’язків є підставою для виселення колишнього члена сім’ї та припинення сервітуту на житлове приміщення (ВП/ВС у справі № 447/455/17 від 13.10.2020)

Куплена квартира з «прописаними» у ній членами сім’ї колишнього власника – чемодан без ручки! (ВС/КЦС у справі № 279/3572/18 від 22.07.2020)

У разі тривалого проживання особи в квартирі - виселити її майже не можливо (ВС/КЦС № 754/613/18-ц від 15.01.2020)

Виселити колишнє подружжя із особистого житла – реально. Правовий механізм (ВС/КЦС № 702/101/18 від 14.08.2019)

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності (ВС/КЦС, справа № 329/398/18, 23.09.19)

Законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім'ї власника (ВС/КЦС,справа № 357/7940/16-ц, 27.02.19)

Постанова

Іменем України

09 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 209/2642/18

провадження № 61-9591св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року у складі судді Шендрика К. Л. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про втрату права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла.

Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі договору купівлі-продажу від 01 серпня 1996 року є власником квартири АДРЕСА_1 . Після придбання квартири в ній були зареєстровані вона, її чоловік, син та ОСОБА_2 , яка є її дочкою. 10 квітня 2015 року чоловік з сином знялися з реєстраційного обліку в спірній квартирі. З початку серпня 2017 року ОСОБА_2 , не пояснивши причин, забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній.

ОСОБА_1 не перешкоджала ОСОБА_2 у користуванні цією квартирою. У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 не знімається з реєстраційного обліку в спірній квартирі, вона вимушена сплачувати комунальні послуги за кількістю осіб і позбавлена можливості вільно розпоряджатися своєю власністю.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про вселення.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 після придбання ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 була там зареєстрована як член сім`ї. З серпня 2017 року вона вимушено не проживає у спірній квартирі, оскільки посварилася із своєю матір`ю ОСОБА_1 , в квартирі залишились її особисті речі. Вона неодноразово намагалася помиритися з матір`ю, натомість остання миритися не бажала та перешкоджала їй у доступі до квартири, спочатку фізично, а згодом взагалі змінила замки та не надала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою.

У жовтні 2018 року вона звернулася до Дніпровського відділу поліції із заявою про вчинення ОСОБА_1 перешкод у користуванні нею спірною квартирою, проте їй було рекомендовано звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Іншого житла, окрім спірної квартири, вона не має і інтересу до цієї квартири вона не втратила.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_2 просила вселити її у квартиру АДРЕСА_1 .

Протокольною ухвалою від 27 листопада 2018 року Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області прийняв до розгляду зустрічний позов та об`єднав його в одне провадження із основним позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , на підставі частини другої статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Суди виходили із того, що з 02 серпня 2017 року до теперішнього часу ОСОБА_2 добровільно не проживає в квартирі АДРЕСА_1 , будь-яких перешкод у проживанні у цій квартирі їй ніхто не чинить, добровільно знятися з реєстраційного обліку вона відмовляється, поважних причин її відсутності в спірній квартирі не встановлено, тому наявні підстави для зняття її з реєстраційного обліку. У задоволенні зустрічного позову відмовлено за його необґрунтованістю та недоведеністю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 просила скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували те, що в спірній квартирі вона не проживає через конфлікт з матір`ю ОСОБА_1 . Протягом 2018 року вона разом із своєю подругою неодноразово приходила до спірної квартири, однак не могла потрапити до неї, оскільки двері були зачинені, а замок в тамбурі змінений, що підтверджується поясненнями свідка.

Крім того, іншого житла ОСОБА_2 не має, інтерес до спірної квартири вона не втратила, однак їй чиняться перешкоди у користуванні цією квартирою. Вважає, що вона має поважні підстави для збереження за нею права на користування цією квартирою.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи не надходили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року і витребувано із Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області цивільну справу № 209/2642/18.

Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи

Відповідно до договору купівлі-продажу від 01 серпня 1996 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 25 липня 2018 року.

15 жовтня 1996 року у квартирі АДРЕСА_1 була зареєстрована дочка ОСОБА_1 ОСОБА_2 як член сім`ї.

Згідно з актами Комунального підприємства Кам`янської міської ради «Управляюча компанія по обслуговуванню житлового фонду» від 23 серпня 2017 року, 16 січня 2018 року, 17 липня 2018 року встановлено, що з серпня 2017 року ОСОБА_2 не проживає у квартирі АДРЕСА_1 .

02 жовтня 2018 року ОСОБА_2 зверталася до Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області із заявою про те, що ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно з статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яких шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України, при цьому саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

У справі, що переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_1 , зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси ОСОБА_1 як власника квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 , яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій не виконали вимоги, передбачені процесуальним законодавством України, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

На стадії касаційного перегляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Положеннями пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені і судом першої, і судом апеляційної інстанції, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 10 грудня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді