Для виселення з житла особи, яка порушує правила співжиття визначальну роль відіграє кількість порушень правил співжиття, часовий проміжок не є суттєвим (ВС/КЦС у справі № 679/1657/18 від 22.01.2020)

Фабула судового акту: Люди, які страждають на різні види залежностей перетворюють життя на пекло. При чому не тільки своє, а й життя близьких людей.

Очевидно, що жити поряд із залежною людиною дуже важко – скандали, бійки, насильство…

Законодавець свого часу у положеннях ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР визначив, що у разі якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, як вбачається із наведеної норми однією із підстав для прийняття рішення про виселення є систематичність порушенням правил співжиття.

Натомість законом не визначено – чи пов’язується систематичність з будь-якими часовими періодами або такі періоди жодної ролі не відіграють.

Касаційний цивільний суд у даній постанові вказав на своє бачення розв’язання цієї проблеми.

У даній справі жінка звернулась до суду із позовом про виселення свого колишнього чоловіка із будинку, який належить їй на праві приватної власності, мотивуючи його тим, що відповідач зловживає спиртними напоями та систематично порушує правила співжиття, а тому вона та її діти не можуть вільно користуватися житлом, що робить неможливим їх спільне проживання у будинку.

Проте, суди першої та апеляційної інстанцій у позові відмовили оскільки чоловік вселився у спірний будинок як член сім’ї позивача та зареєстрований у ньому, припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє відповідача права на користування будинком, а належних доказів, що підтверджують наявність систематичного порушення правил співжиття та вжиття заходів попередження або громадського впливу щодо відповідача позивачем не надано.

На зазначені рішення позивачем було подано касаційну скаргу, яку вмотивовано тим, що вона, як власник спірного будинку, має право вимагати усунути перешкоди у здійсненні ним права на користування та розпорядження власним майном, також суди не надали належної оцінки наданим позивачем доказам систематичного порушення правил співжиття відповідачем, зокрема, показанням свідків, що підтверджують безрезультатність застосованих до нього заходів впливу та притягнення відповідача до адміністративної відповідальності.

Касаційний цивільний суд визнав вказані доводи слушними та скаргу задовольнив.

Приймаючи таке рішення КЦС послався на те, що відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Одночасно згідно ч. 2 ст. 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР.

Відповідно до частини першої статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.

З аналізу вказаної норми можна зробити висновок про те, що для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

Для вирішення справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР важливим є те, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Також КЦС посилаючись на хибність висновків судів попередніх інстанцій зазначив, що систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними.

Проте, вказаних обставин не врахували та належним чином не перевірили доводи позивача про систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку. Крім того, для правильного вирішення справи суди повинні встановити, що попередні заходи запобігання виявились безрезультатними.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: У разі тривалого проживання особи в квартирі - виселити її майже не можливо (ВС/КЦС № 754/613/18-ц від 15.01.2020)

Виселити колишнє подружжя із особистого житла – реально. Правовий механізм (ВС/КЦС № 702/101/18 від 14.08.2019)

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності (ВС/КЦС, справа № 329/398/18, 23.09.19)

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (Постанова Київського апеляційного суду від 31.07.2019р. по справі № 761/31830/14-ц)

Законодавством не передбачене збереження права користування житлом за особою, яка хоч і правомірно вселилась у будинок, але на час розгляду справи перестала бути членом сім'ї власника (ВС/КЦС,справа № 357/7940/16-ц, 27.02.19)

Право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є (ВС/КЦС, справа № 595/1271/16-ц, 15.08.18)

Постанова

Іменем України

22 січня 2020 року

м. Київ

справа № 679/1657/18

провадження № 61-12028св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 26 лютого 2019 року у складі судді Стасюка Р. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 травня 2019 року у складі колегії суддів: Талалай О. І., Корніюк А. П., П`єнти І. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про позбавлення права користування житлом і виселення.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок по АДРЕСА_1 .

27 липня 2004 року у належному їй житловому будинку був зареєстрований ОСОБА_3 , як член сім`ї. 31 липня 2004 року між нею і ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб. Крім того, в указаному будинку також зареєстровані: її сини ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , дочка ОСОБА_6 з онуком ОСОБА_7 .

Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16 жовтня 2018 року шлюб між нею та ОСОБА_3 розірвано.

Внаслідок протиправної поведінки ОСОБА_3 , який зловживає спиртними напоями та систематично порушує правила співжиття, вона та інші мешканці будинку не можуть вільно користуватися житлом, що робить неможливим їх спільне проживання у будинку.

На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд позбавити ОСОБА_3 права користування житловим будинком по АДРЕСА_1 і виселити його з цього житла.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 26 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 29 травня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач вселився у спірний будинок як член сім`ї позивача та зареєстрований у ньому, припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє відповідача права на користування будинком, а належних доказів, що підтверджують наявність систематичного порушення правил співжиття та вжиття заходів попередження або громадського впливу щодо відповідача позивачем не надано.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували, що вона, як власник спірного будинку, має право вимагати усунути перешкоди у здійсненні ним права на користування та розпорядження власним майном, також суди не надали належної оцінки наданим позивачем доказам систематичного порушення правил співжиття відповідачем, зокрема, показанням свідків, що підтверджують безрезультатність застосованих до нього заходів впливу та притягнення відповідача до адміністративної відповідальності.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 .

З 27 липня 2004 року ОСОБА_3 зареєстрований та проживає у спірному будинку як член сім`ї власника. У спірному будинку також проживають члени сім`ї ОСОБА_1 : сини ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , донька ОСОБА_6 і онук ОСОБА_7 .

З 31 липня 2004 року ОСОБА_1 і ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16 жовтня 2018 року.

Позивач стверджує, що відповідач здійснює перешкоди у користуванні належним спірним будинком їй та членам її сім`ї.

У добровільному порядку ОСОБА_3 виселитися зі спірного житлового приміщення не бажає.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.

Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:

- пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;

- виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій;

- абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (BUDCHENKO v. UKRAINE, № 38677/06, § 40, ЄСПЛ, від 24 квітня 2014 року).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України.

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У статті 157 ЖК Української РСР членів сім`ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 ЖК УРСР.

Відповідно до частини першої статті 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.

Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» судам роз`яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Так, із матеріалів справи вбачається, що згідно з листом Нетішинського відділення поліції Славутського відділу поліції Головного Управління Національної поліції в Хмельницькій області від 10 грудня 2018 року на запит ОСОБА_2 23 грудня 2010 року, 22 лютого 2011 року, 27 жовтня 2012 року відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 КУпАП (вчинення домашнього насильства). Крім того, відносно ОСОБА_3 розглядались матеріали про притягнення його адміністративної відповідальності за частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Постановою Нетішинського міського суду Хмельницької області від 05 лютого 2016 року ОСОБА_3 було визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною першою статті 173-2 КУаАП, однак у зв`язку з малозначністю правопорушення до останнього застосовано усне зауваження.

Висновок судів попередніх інстанцій про те, що в даному випадку відсутня систематичність, оскільки з моменту останнього притягнення до адміністративної відповідальності пройшло більше шести років, а відповідно до статті 39 КпАП по закінченню одного року особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню, є необґрунтованим, так як зі змісту статті 116 ЖК Української РСР не випливає, що особа обов`язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Як зазначалося вище, систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними.

Суди вказаних обставин не врахували та належним чином не перевірили доводи позивача про систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку. Крім того, для правильного вирішення справи суди повинні встановити, що попередні заходи запобігання виявились безрезультатними.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, і не перевірили доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржувані судові рішення відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір на підставі вимог закону і повно та всебічно з`ясованих обставин справи.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 26 лютого 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29 травня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді