Віндикація VS негаторний позов, або чи може держава відібрати майно без строків давності

Будь-який юрист ще зі студентської лави, вивчаючи ази римського права, на якому ґрунтується цивільне право більшості країн Європи, у тому числі й України, легко вміє відрізняти такі способи захисту права власності, як віндикація та негаторний позов: власник звертається до суду із віндикаційним позовом, коли майно незаконно вибуло з його володіння і він хоче його повернути назад (витребувати), а з негаторним — коли власник продовжує володіти майном, але йому створюються перешкоди у володінні чи користуванні ним, тож він вимагає усунення таких перешкод.

Читайте статтю: Захищаємо право власності. Кондикційний позов поряд із віндикаційним та негаторними позовами.

На практиці, як правило, не виникало проблем із вибором між цими двома способами захисту. Щодо рухомого майна суди пов’язували необхідність віндикації (витребування) з фізичним перебуванням майна в іншої особи, щодо нерухомого — володіння майном іншою особою, тож і необхідність пред’явлення саме віндикаційного позову пов’язувалась із так званим принципом реєстраційного підтвердження володіння. Тобто коли нерухоме майно в реєстрі речових прав було зареєстровано за іншою особою, тоді вважалося, що воно вибуло із володіння власника, тому, бажаючи захистити своє право, власник повинен був звертатися із вимогою про його витребування з чужого незаконного володіння (віндикація).

Були, звісно, в судовій практиці певні теоретичні тертя з приводу цих інститутів цивільного права, але Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц нібито все чітко та обґрунтовано розклала на свої місця, щоб у майбутньому ні у кого не виникало ніяких сумнівів. Але при цьому поважна судова інституція зробила один виняток, який видається дискусійним.

Велика Палата ВС чомусь відійшла від принципу реєстраційного підтвердження заволодіння майном для земель водного фонду, обумовивши у пунктах 51, 52 згаданої постанови, що в силу зовнішніх, об’єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Далі Велика Палата ВС робить висновок, що якщо неможливо легально набути право власності, то і заволодіти ділянкою водного фонду також нібито неможливо. Тому, незалежно від того, чи особа має зареєстровану на праві власності таку земельну ділянку, чи просто фізично зайняла її, все одно вона, виявляється, нею насправді не заволоділа, а отже, для відновлення прав власника таку земельну ділянку треба не повертати з чужого незаконного володіння, а усувати перешкоди в її використанні (тобто подавати не віндикаційний, а негаторний позов).

Читайте статтю: Для витребування земель прибережної захисної смуги має застосовуватися виключно негаторний позов

Водночас ми пам’ятаємо з основ римського права, що набувач майна може бути як добросовісний (коли він не знав і не міг знати про незаконність набуття майна), так і недобросовісним (коли він був або міг бути обізнаний з цим фактом). Віндикація як спосіб повернення собі майна власником застосовується до обох цих випадків з певними особливостями щодо можливості витребування майна від добросовісного набувача. За логікою суду, реєструючи за собою право власності на земельну ділянку водного фонду, особа усвідомлює або може усвідомлювати, що набуває її незаконно. Логічно, що в такому разі вона може бути визнана недобросовісним набувачем. Але чому ж тоді судом робиться висновок, що у такому випадку особа не заволодіває майном і до неї не слід подавати віндикаційний позов? Невже вона не являється володіючим невласником? Хіба в цивільному праві є якісь винятки щодо можливості чи неможливості заволодіння недобросовісним набувачем такого об’єкту речових прав, як земельної ділянки водного фонду?

Насправді незаконне заволодіння майном без відповідної правової підстави недобросовісним набувачем є доволі поширеним способом порушення права власності. Зрозуміло, що, незаконно заволодівши майном, недобросовісний набувач не набуває права власності на нього. Ще з часів римського права власник у такому випадку захищав своє право, подаючи саме віндикаційний позов до недобросовісного набувача — володіючого невласника.

Чому ж тоді суд робить насправді доволі неоднозначний висновок, що нібито не можна заволодіти майном, якщо ти не можеш набути право власності на нього? Ба більше, в постанові суду ця теза описується як загальновідомий факт. Хіба? Здається, навпаки, за очевидної неможливості набути право власності на майно порушник може заволодіти таким майном без відповідної правової підстави. Хіба недобросовісний набувач, реєструючи за собою право власності на ту саму земельну ділянку водного фонду, не заволодів нею згідно з принципом реєстраційного підтвердження володіння? Хіба юридично такою земельною ділянкою справді продовжує володіти дійсний власник? І щоб захистити свої права, хіба власник не має вимагати повернення свого майна, а йому слід вимагати просто усунення перешкод у володінні, якого насправді він не має ні юридично, ні фактично? Більше питань, ніж відповідей…

Водночас, коли мова йде про інші категорії земельних ділянок, зокрема лісових, у згаданій постанові Великої Палати ВС від 23 листопада 2021 року ніби все стає на свої місця.

Уже в пунктах 62, 63 постанови цілком слушно стверджується, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб’єкт, за яким зареєстровано право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб’єкта і права володіння цим майном (як складової частини права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі – власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою його зареєстровано на праві власності. У пункті 66 постанови вказано, що заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Все чудово і зрозуміло, але чому до земель водного фонду не застосовано цей самий підхід? Яка логіка такого розмежування? Якщо суто теоретично лісові землі можуть бути у приватній власності, то ними можна заволодіти незаконно, а оскільки землі водного фонду не можуть перебувати у приватній власності навіть теоретично, то ними заволодіти неможливо, навіть незаконно? Чому юридичний факт заволодіння майном прив’язується до теоретичної можливості набути право власності на землі відповідної категорії в цілому, а не до конкретних дій щодо реального заволодіння землею у спосіб державної реєстрації права власності за недобросовісним набувачем (володіння як фактичного стану)? Чи був сенс відступати у цьому випадку від принципу реєстраційного посвідчення володіння землями водного фонду і на якій нормі цивільного права ґрунтується такий виняток?

А проте, можливо, роблячи виняток під час формулювання правової позиції стосовно способу захисту прав власника щодо земель водного фонду, Верховний Суд враховував якісь важливі для суспільних інтересів цілі. Але ж стосовно інших земельних ділянок, здається, правова позиція була висловлена чітко: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається з огляду на принцип реєстраційного підтвердження володіння.

Однак, виявляється, далеко не всі суди зрозуміли правові позиції Великої Палати ВС однаково, і надалі під час визначення способу захисту прав власників земельних ділянок не тільки земель водного фонду трактували їх досить довільно.

Зокрема, у постанові від 8 червня 2022 року у справі № 307/3155/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вирішуючи спір про повернення у державну власність земель лісового фонду, посилаючись, зокрема, на згадану практику Великої Палати, наводячи сформульовані нею правові позиції, в тому числі щодо критеріїв розмежування віндикаційних і негаторних позовів, згадуючи про принцип реєстраційного посвідчення володіння майном, робить чомусь висновок про те, що у цій справі обраний позивачем спосіб захисту (віндикація) є неналежним, а має бути подано негаторний позов, і на цій підставі відмовляє позивачу у позові в цій частині. Хоча за відповідачем було зареєстровано право власності в єдиному реєстрі речових прав, отже, за принципом реєстраційного підтвердження володіння тут мав заявлятися саме віндикаційний позов.

Якби ж це була якась одинична неузгодженість, допущена судом в одній справі. Однак, виявляється, такі випадки непоодинокі, ба більше, простежується певна тенденція такого правозастосування, коли у справах про витребування земельних ділянок (в основному стосуються лісового фонду), якими заволоділи відповідачі (за принципом реєстраційного посвідчення володіння, зареєструвавши за собою право власності в реєстрі речових прав), Верховний Суд чомусь доходить висновку, що віндикація є неправильним способом захисту, а має бути подано негаторний позов. Хоча позивач не володіє земельною ділянкою ні юридично, ні фактично! Така позиція, зокрема, висловлена в постановах ВС від 16 лютого 2022 року у справі № 363/669/17, від 19.01.2022 року у справі № № 363/2877/18 та низці інших.

Намагаючись зрозуміти логіку суду в цих справах, можна припустити, що під час прийняття вказаних рішень не до кінця було сприйнято позицію Великої Палати ВС, викладену в постанові від 23 листопада 2021 року, де наголошується на розмежуванні таких понять, як «право володіння майном», яке зберігається за власником як одна з правоможностей права власності, і власне «володіння як фактичний стан», яке за принципом реєстраційного посвідчення перебуває у набувача. Але ж віндикація прив’язується саме до володіння як фактичного стану у володіючого невласника! Водночас, стверджуючи про необхідність подання негаторних позовів, ВС у згаданих випадках способом усунення перешкод визначає не що інше, як повернення земельних ділянок власнику! А хіба вимога про повернення (іншими словами — витребування) майна власнику не є віндикаційною? Якщо наголошується на необхідності подання негаторного позову, не пов’язаного з позбавленням власника володіння, то чому вимагається повернути майно, яким нібито власник і так володіє?

Чому ж ВС у подібних категоріях справ щораз більше схиляється на бік необхідності подання саме негаторних позовів? Можливо, однією з причин є той факт, що, згідно зі сформованою судовою практикою, до негаторних позовів, на відміну від віндикаційних, не застосовується позовна давність? (Насправді питання різного підходу щодо застосування позовної давності до віндикаційних та негаторних позовів потребує окремої уваги і буде висвітлено в наших наступних публікаціях.)

Часто державні органи або прокурори, які діють в їх інтересах, звертаються до суду запізно, коли вже строк позовної давності сплив. Отже, даючи можливість вимагати «повернення» майна за так званим негаторним позовом, суди йдуть назустріч державним органам, вирішуючи таким чином проблему спливу позовної давності. Таким чином, виходить, що дамоклів меч над майном, навіть якщо його набуто давним-давно, може висіти постійно.

Можна по-різному сприймати такий підхід ВС із точки зору забезпечення публічних інтересів чи навіть засад справедливості, але з погляду правової чистоти він викликає питання. Юридична спільнота, аналізуючи такі правові позиції, сприймає їх доволі неоднозначно. На наше переконання, правові позиції ВС мають слугувати орієнтиром у правозастосуванні, сприяти забезпеченню правової визначеності та формуванню єдиної судової практики. У цій ситуації Великій Палаті ВС, вірогідно, доведеться ще повернутися до цієї проблеми, щоб остаточно розставити всі крапки над «і».

Автор статті: Ярослав Греца, доктор юридичних наук, професор кафедри господарського права Ужгородського національного університету

Джерело: ЮП