Ухвала

іменем україни

18 жовтня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Кузнєцова В.О.,

суддів: Євграфової Є.П., Кадєтової О.В.,

Карпенко С.О., Мостової Г.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про припинення права власності, за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, Іванковичівської сільської ради Васильківського району Київської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_8, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Москалюк Валентина Михайлівна, про визнання рішення та державного акта на право приватної власності на землю недійсним, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки за касаційною скаргою ОСОБА_7на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 липня 2016 року,

встановила:

У листопаді 2011 року ОСОБА_6 і ОСОБА_7 звернулись з позовом, уточненим у серпні 2014 року, в якому просили визнати частково недійсним рішення Іванковичівської сільської ради Васильківськогорайону Київської області про передачу у приватну власність ОСОБА_5 земельної ділянки загальною площею 0,330 га за цією ж адресою, цільовим призначенням якої є обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства, визнати недійсним державний акт від 10 квітня 1996 року на право власності на цю земельну ділянку, виданий ОСОБА_5, визначити порядок користування земельною ділянкою пропорційно розміру часток у спільній власності на будинок.

У січні 2013 року ОСОБА_5, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом, в якому просили на підставі ст. 365 ЦК України припинити право власності ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на їх частки в будинку з виплатою кожній грошової компенсації вартості часток, внесених на депозит суду, та визнанням за позивачами права власності на ці частки.

Посилались на те, що разом із ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є співвласниками житлового будинку по АДРЕСА_1, проте частки ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є незначними - по 1/12 у кожної.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Останнім рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 3 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 липня 2016 року, у задоволенні позовів відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати судові рішення в частині вирішення позову ОСОБА_6 і ОСОБА_7, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

У іншій частині судові рішення не оскаржуються і судом касаційної інстанції не переглядаються.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно з частиною 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що згідно свідоцтва про право на спадщину від 31 травня 1986 року спадкоємцями майна ОСОБА_11, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, у рівних частинах є ОСОБА_5, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_4, про що 31 травня 1986 року всім видано свідоцтво про право на спадщину.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_12 і 9 грудня 1990 року ОСОБА_6 діючи в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7, звернулися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. На підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 18 квітня 2005 року, спадкоємцями 1/4 частки будинку після ОСОБА_12 стали ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_8

Вказані обставини сторонами не оспорюються.

Також встановлено, на підставі рішення Іванковичівської сільської ради від 9 вересня 1995 року ОСОБА_5 отримала державний акт на право приватної власності на землю площею 0,192 га, що розташована по АДРЕСА_1 кадастровий номер НОМЕР_1 (цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та ведення особистого селянського господарства), що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії НОМЕР_2, виданим 10 квітня 1996 року.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у частині, що оскаржена, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дійшов висновку, що на час приватизації земельної ділянки ОСОБА_5були порушені права ОСОБА_6 і ОСОБА_7 як співвласників будинку, передбачені ст. 42 ЗК України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин), на отримання земельноїділянки пропорційно розміру часток у спільній частковій власності на спірнийбудинок. Проте суд застосував положення про наслідки спливу позовної давності, оскільки встановив, що про порушення свого права ОСОБА_6 і ОСОБА_7 дізнались у 2005 році, а з позовом до суду звернулись у 2011 році.

Проте такий висновок є передчасним.

Так, встановлено, що спір виник між спадкоємцями співвласників житлового будинку з приводу переходу права власності на відповідну частку земельної ділянки.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що спадщина після ОСОБА_12, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, його спадкоємцями - ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - прийнята з часу відкриття спадщини незалежно від часу отримання свідоцтва про право на спадщину, тобто у 1989 році.

Як спадкоємці ОСОБА_12, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 набули відповідне право на частину земельної ділянки, що відповідає їх частці у будинку, на підставі ЗК України у редакції, яка діяла на час набуття ними права власності на будинок, у порядку спадкування - у 1989 році.

Зокрема, за ст. 106-1 ЗК УРСР, що діяла на час набуття ОСОБА_6 та ОСОБА_7 права власності на частину будинку, надання присадибної земельної ділянки особі, до якої перейшло право власності на будівлю, провадиться на загальних підставах.

Разом з тим, відповідач ОСОБА_5, отримавши у власність земельну ділянку за спірною адресою у 1996 році в порядку приватизації земельної ділянки, порушила права позивачів на отримання відповідної частки земельної ділянки.

Також суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, вважав за можливе відраховувати строк позовної давності з часу, коли позивачі дізналися про порушення свого права, отримавши свідоцтва про право на спадщину, а саме з 2005 року, посилаючись на те, що вони цього не заперечували.

При цьому суд застосував положення ст. 268 ЦК про позовну давність у редакції, що діяла на час розгляду справи.

Разом з тим, як на час звернення до суду з позовом, так і на час виникнення спірних правовідносин, стаття 268 ЦК України діяла у редакції, частиною четвертою якої були передбачені винятки із загального правила про поширення позовної давності: на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Вказаний пункт виключено згідно з п п. 2 п. 2 розділу 1 Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства", Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Крім того, відповідно до п. 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" протягом трьох років з дня набрання чинності Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із ч.ч. 1 та 3 ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Отже при розгляді даної справи суд мав визначити, чи підлягають застосовуванню положення ч. 4 ст. 268 ЦК України у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, якими не застосовується позовна давність до вимог власника або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, яким порушено його права власності або інше речове право.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, і судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, слід дійти висновку, що зазначені порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки питання вирішення заяви про застосування позовної давності належить до його компетенції.

Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_7задовольнити частково.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 3 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 липня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_6 та ОСОБА_7 про визнання рішення та державного акта на право приватної власності на землю недійсним, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.О.Кузнєцов Судді: Є.П.Євграфова О.В.Кадєтова С.О.Карпенко Г.І.Мостова