Ухвала

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 496/3134/19

провадження № 61-974св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - публічне акціонерне товариство "Ідея Банк",

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року в складі судді: Галич О. П., та постанову Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року в складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_2 звернулася із позовом до ПАТ "Ідея Банк" про визнання недійсним кредитного договору.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 19 червня 2018 року нею було укладено кредитний договір № Р24.00301.004034055 з ПАТ "Ідея Банк". Згідно з зазначеним договором банк надає позичальнику кредит (грошові кошти) на поточні потреби в сумі 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж (у разі наявності), а позичальник зобов'язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього договору.

Відповідно до пункту 1.2 банк надає кредит у день підписання даного договору строком на 36 місяців. Датою видачі кредиту є дата списання коштів з позичкового рахунку для зарахування на банківський поточний рахунок позичальника вказаний в пункті 1.7. договору, надалі по тексту "БПР" (при видачі у готівковій формі).

Згідно з пунктом 1.3. договору за користування кредитом позичальник сплачує проценти в розмірі 15 % річних від залишкової суми кредиту. Відповідно до частини другої пункту 1.4. договору позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, значених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором. Згідно з умовами договору кредитні кошти зараховуються на поточний банківський рахунок позичальника вказаний в пункті 1.7. договору, а саме рахунок № НОМЕР_1.

Позивачем, 29 березня 2019 року було здійснено запит до ПАТ "Ідея банк" щодо надання інформації, що підтверджує відкриття вказаного рахунку, укладання договору комплексного банківського обслуговування між ПАТ "Ідея Банк" та ОСОБА_2, документи, що підтверджують зарахування грошових коштів в сумі 51 568 грн на зазначений рахунок. Однак відповіді від ПАТ "Ідея Банк" позивач не отримала, доказів існування такого рахунку, договору та перерахування коштів не надано. У зв'язку з чим позивач вважає, що кредитний договір № Р24.00301.004034055 між ПАТ "Ідея Банк" та нею укладено не було.

Позивач також вважає, що відповідачем були порушені вимоги щодо зазначення істотних умов договору кредитування (строк дії договору; підтвердження про надання фінансовою установою додаткової інформації передбаченої частиною 2 статті 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" до укладення з клієнтом договору; види забезпечення наданого кредиту; процентна ставка за кредитом, її тип; порядок дострокового повернення кредиту, що визначаються ЦК України та спеціальними Законами, що регулюють дану сферу правовідносин, а саме Закону України "Про споживче кредитування" та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Відсутність численної кількості істотних умов договору, що впливають на можливість виконання сторонами договору, позивач вважає, що сторони в належній формі не досягли згоди з усіх істотних умов договору, а тому договір не може бути визнаним укладеним. Крім того, позивач посилається на те, що їй не було надано паспорт споживчого кредиту, який повинен надаватись згідно статті 9 Закону України "Про споживче кредитування" для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту.

Вказані вимоги Закону відповідачем були не виконані. Такі дії розглядаються як нечесна підприємницька практика в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу, не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідачем в частині другій пункту 1.4 договору встановлено обов'язок позичальника сплатити комісію за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором, але вказаний пункт договору порушує статті 11, 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів" та є грубим порушенням чинного законодавства.

Оспорюваний кредитний договір викладено в письмовій формі на папері з друкуванням тексту шрифтом розміром 5 друкувальних пунктів. Такі дії зроблені відповідачем навмисно з метою ускладнити та унеможливити позивачу прочитання тексту договору, ознайомлення з істотними умовами та відповідно неможливістю прийняття позивачем зваженого та свідомого рішення, щодо необхідності укладення договору саме на таких умовах. Друкування тексту договору шрифтом розміром 5 друкувальних пунктів є порушенням вимог чинного законодавства, що стосується оформлення документів, зокрема ДСТУ 4163:20 передбачає необхідність використання шрифту розміром 12-14 друкарських пунктів.

У порушення "Правил розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит" затверджених постановою правління НБ України № 49 від 08 червня 2017 року відповідач не врахував при обчисленні загальної вартості кредиту витрати споживача на ведення рахунку № НОМЕР_1 в рамках пакету послуг 2620_Стартовий_ПР, що обслуговується на умовах договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб (пункт 1.7. договору), та не врахував плату за страхування згідно договору добровільного страхування життя (пункт 1.6. договору). У зв'язку з цим зазначена загальна вартість кредиту для споживача за весь строк користування кредитом (у тому числі тіло кредиту, відсотки, комісії та інші платежі) на момент укладення договору в розмірі 103 603,02 грн є значно заниженою та приховує реальну вартість кредиту. Зазначеними діями відповідач ввів в оману позивача, що призвело до завдання позивачу шкоди у вигляді необхідності сплати додаткових платежів, які не включені в загальну вартість кредиту. За нормами статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів" правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Також, відповідач порушив визначений законодавцем імперативно порядок заповнення таблиці, а саме: у колонці 2 за рядком 1 не зазначив дату видачі кредиту; у рядку 1 колонки 4 не зазначив чисту суму кредиту, розраховану згідно з методикою, наведеною в додатку 3 до цих правил; у колонках 7 (у розрізі платежів за колонками 7.1,7.2,7.3,7.4 і т. д. ) та 8 (у розрізі платежів за колонками
8.1,8.2) не зазначив усі платежі споживача, пов'язані з отриманням, обслуговуванням та поверненням кредиту, а саме плату за ведення рахунку № НОМЕР_1 та плату за страхування згідно договору добровільного страхування життя; у рядку "Усього" за колонкою 4 не зазначив підсумок, розрахований без урахування значення чистої суми кредиту, зазначеної в рядку 1 цієї колонки. Отже, вказаний графік щомісячних платежів не відповідає формі встановленій Законом та не містить всіх визначених законом реквізитів. Тому суд має визнати пункт 6 договору недійсним.

ОСОБА_2 просила:

визнати недійсним кредитний договір від 19 червня 2018 року № Р24.00301.004034055, укладений між нею та ПАТ "Ідея Банк".

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 02 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

в обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на норми статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", проте з 10 червня 2017 року, тобто, до укладення кредитного договору, стаття 11 Закону України "Про захист прав споживачів" застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування". Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про споживче кредитування" загальні витрати за споживчим кредитом - це витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту. Згідно з пунктом 1.10. кредитного договору банк встановив плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам Позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в Контакт-центрі, шляхом направлення СМС - повідомлень щодо суми платежу за цим Договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку Позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти Позичальника; опрацювання запитів Позичальника, що направлені Банку Позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо. Згідно з Паспортом споживчого кредиту (інформація, яка надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит), яку власноручно підписала позивач та яким погодилась, плата за обслуговування кредитної заборгованості встановлена у розмірі 2.10 % від початкової суми кредиту, яку позивач, згідно з п. 2.1. Кредитного договору, щомісячно повинна сплачувати включно до 19 дня/числа кожного місяця, згідно Графіку щомісячних платежів. Позивач під час укладення Договору ознайомлювалася з його текстом та змістом в цілому, у тому числі, з Графіком щомісячних платежів за кредитними договором, Паспортом споживчого кредиту, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила та з ними погодилась, про що свідчать її підписи. Згідно з Законом України "Про споживче кредитування" від
15.11.2016 року № 1734-VІІІ банкам надано право отримувати комісію за обслуговування кредитної заборгованості. Отже, чинним законодавством України відповідачу надано право отримувати плату за обслуговування кредиту, оскільки таке прямо передбачено Законом України "Про споживче кредитування", а тому немає підстав для визнання Кредитного договору в цій частині недійсним;

згідно паспорту споживчого кредиту (Інформація, яка надається до укладення договору про споживчий кредит) від 19 червня 2018 року, яку власноручно підписала позивач, остання письмово підтвердила, що отримала та ознайомилась з інформацією про умови кредитування та орієнтовну загальну вартість кредиту, що надані виходячи із обраних позивачем умов кредитування. Підтвердила отримання позивачем всіх пояснень, необхідних для забезпечення можливості оцінити, чи адаптовано договір до потреб позивача та фінансової ситуації, зокрема шляхом роз'яснення наведеної інформації, в тому числі суттєвих характеристик запропонованих послуг та певних наслідків, які вони можуть мати для позивача, в тому числі, в разі не виконання зобов'язань за кредитним договором. Позивача в тому числі, було повідомлено про: суму кредиту, що становить 51 568 грн; строк кредитування 36 місяців; процентну ставку, відсотків річних - 15 %; тип процентної ставки - змінювана; порядок зміни змінюваної процентної ставки; плата за обслуговування кредитної заборгованості - 2,10 %, щомісячно від початкової суми кредиту; загальні витрати за кредитом - 60 808 грн; орієнтовна загальна вартість кредиту 103 603,02 грн; реальна річна процентна ставка - 97,89466859 %; щодо права на дострокове повернення кредиту та права на відмову від кредиту протягом 14 календарних днів від дня його укладення. Графік щомісячних платежів наведений у додатку до паспорта споживчого кредиту відображає всі щомісячні платежі, з урахуванням розміру плати за обслуговування кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом, погашення суми (тіла) кредиту та загальної місячної суми, що підлягає сплаті за розрахунковий період. Крім того, у кредитному договорі дублюється та міститься вся інформація як про суму кредиту (пункт 1.1.), так і про процентну ставку за користування кредитом, що становить 15 % річних (пункт 1.3.), плата за обслуговування кредиту, що відображена у графіку платежів (6.1.); порядок повернення заборгованості та порядок розрахунків (розділ 2 договору), про реальну річну процентну ставку в розмірі 97,89466859 % та про загальну вартість кредиту - 103 603,02 грн (пункт 5.7).

Графік щомісячних платежів за кредитним договором наведений у пункті 6.1. кредитного договору, відображає всі щомісячні платежі, з урахуванням розміру плати за обслуговування кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом, погашення суми (тіла) кредиту та загальної місячної суми, що підлягає сплаті за розрахунковий період. Згідно з пунктом 5.1 кредитного договору, позивач заявляла та гарантувала, що відповідач, перед укладенням Кредитного договору повідомив позивача в належній формі в повному обсязі інформацію, передбачену законодавством України зазначена інформація їй відома та зрозуміла, ознайомилась з тарифами банку і згодна з ними; належний їй примірник оригіналу даного договору вручено відповідачем при підписанні даного договору; умови даного договору вважає справедливими і такими, що відповідають його інтересам, а також надає свою згоду на збір, зберігання використання та поширення через бюро кредитних історій, інформацію про нього, а також третім особам, у випадку невиконання позивачем взятих на себе зобов'язань. Позивач під час укладення Договору ознайомлювалась з його текстом та змістом в цілому, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила, зміст договору жодним чином не порушує її законних прав та інтересів, а тому не існує жодних підстав для задоволення позову;

відповідно до статті 15 Закону України "Про споживче кредитування" позивач мала право протягом 14 календарних днів відкликати свою згоду на укладання договору про наданню споживчого кредиту без пояснення причин. Вказане право позивача на відмову від договору також дублюється у пункті 3.2.3. кредитного договору.

Проте, позивач не відмовлялася від одержання кредиту, свою згоду на укладення кредитного договору не відкликала, не зверталася до відповідача за додатковим роз'ясненням положень договору ні до, ні під час, ні після його укладення, тобто не скористалася цим своїм правом. Тому твердження позивача про те, що відповідач, перед укладенням договору не повідомив позивача в письмовій або усній формі щодо наявних форм кредитування, про орієнтовну сукупну вартість кредиту, в тому числі, про строк дії договору, тип процентної ставки, порядок дострокового повернення та ввів в оману позивача не відповідає дійсності;

позивач у позові посилається на те, що нею 29 березня 2019 року було здійснено запит до ПАТ "Ідея банк" щодо надання інформації, що підтверджує відкриття рахунку № НОМЕР_1 та документи, що підтверджують зарахування грошових коштів в сумі 51 568 грн, на зазначений рахунок. На вказане посилання, позивачем до позовної заяви не додано вказаний запит, а тому вказана обставина не знайшла свого підтвердження при розгляді справи;

меморіальним ордером № 3369095 від 19 червня 2018 року, відповідач перерахував на банківський поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 кредитні кошти в розмірі 42
795,02 грн. А меморіальними ордерами № 3369090 та № 3369091 від 19 червня 2018 року, відповідач перерахував на банківський поточний рахунок страховика ПАТ "Страхова компанія "ПЗУ Україна страхування життя" страховий платіж в розмірі 8
772,98 грн як оплату по договору добровільного страхування життя № Р24.00301.004034055 від 19 червня 2018 року, чим фактично виконав свої зобов'язання по видачі кредиту у повному обсязі;

сторонами узгоджено предмет договору: грошові кошти на поточні потреби (пункт
1.1), сума кредиту - 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж (пункт
1.1); строк повернення: на 36 місяців (пункт 1.2); проценти за користування кредитом в розмірі 15 % річних від залишкової суми кредиту, що відноситься типу процентної ставки: змінювана (пункт 1.3). Оспорюваний договір вчинений у письмовій формі. Даний договір був підписаний позивачем, жодних зауважень позивач не висловила, що свідчить про її згоду з умовами договору. Таким чином, сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов, тобто кредитний договір є укладеним. Позивачем не доведено підстав для визнання недійсним кредитного договору від 19 червня 2018 року, оскільки кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач під час укладення договору ознайомлювалась з його текстом та змістом в цілому, жодних заперечень щодо уточнення чи зміни його викладу не висловила; відповідач надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, які були підписані позивачем.

Аргументи учасників справи

У січні 2021 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що законодавство, що регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні зазнало змін в 2017 році з прийняттям Закону України "Про споживче кредитування". До цього часу судова практика з питання можливості встановлення кредитором комісії в кредитному договорі захищала боржника як слабку сторону в кредитних правовідносинах. Однак з прийняттям в 2017 році Закону України "Про споживче кредитування" судова практика змінилась. Тому суди першої та апеляційної інстанції приймають різні рішення у справах, що регулюють одні й ті самі правовідносини у споживчого кредитування. Підтвердженням цього є рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанції у справах № 583/3343/19, № 700/185/19, № 355/355/19 та інших. Суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору. Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні Закону України "Про споживче кредитування". Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України "Про споживче кредитування", є нікчемною.

Зі змісту кредитного договору, укладеного між сторонами, неможливо визначити та встановити за які саме послуги надані банком, встановлено комісію, тобто, відповідно до умов пункту 1.4 банк надає інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення смс-повідомлень щодо суми платежу за цим Договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахункам позичальника із використання засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника"; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо.

Позичальник сплачує плату за обслуговування кредитної заборгованості щомісячно в терміни та в розмірах, визначених згідно графіку щомісячних платежів за кредитним договором. Проте не встановлено конкретна ціна кожної з послуги.

Відповідно до графіка щомісячних платежів, зазначена сукупна вартість комісії з розрахунком на кожен місяць. Тобто банк встановив плату за надання інформації, яка згідно Закону надається безоплатно.

Апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права та зробив передчасний висновок про законність встановлення відповідачем в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитної заборгованості. У справах № 583/3343/19, № 194/1387/19 Верховний Суд визнав незаконним встановлення комісії за обслуговування кредиту в договорі ПАТ "Ідея банк".

У березні 2021 року банк через представника Трофімова Л. А. надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги, судові витрати покласти на позивача. У відзиві зазначає, що позичальник має можливість отримати безоплатну інформацію щодо свого кредиту лише 1 раз на місяць і за умови звернення до банку з такою вимогою. І тільки в цьому разі банк зобов'язаний надати безоплатну інформацію. Такий обов'язок банку закріплений і в умовах кредитного договору в підпункті 3.2.4 пункту 3.2.розділу 3. Послуги, вказані в пункті 1.4 кредитного договору мають іншу правову природу і надання послуг банку згідно цього договору мають на меті надання інформації без звернення позивача до банку 1 раз в місяць, тобто ця послуга надається платно, і позивач підписанням кредитного договору погодився додатково її оплачувати. У справах № 583/3343/19, № 194/1387/19 судами не було досліджено той факт, чи зверталися позивачі в банк з заявами про надання інформації, чи були ці заяви 1 раз в місяць, чи задовольняв банк ці заяви чи відмовляв у задоволенні посилаючись на умови викладені в кредитних договорах.

При укладенні 13 вересня 2018 року кредитного договору сторонами було досягнуто згоди з усіх його істотних умов та визначено: валюту кредитування, суму кредиту, процентну ставку за користування ним і порядок повернення кредиту, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору, строки повернення коштів, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Так, підписавши договір, позивач засвідчила, що вона погодилася з його умовами. Крім того, позичальник в подальшому виконувала умови кредитного договору та сплачувала відповідні кошти.

У березні 2021 року ОСОБА_2 надала письмові пояснення, в яких зазначає про долучення доказів на підтвердження понесених витрат. Вказує те, що особа, яка надає правову допомогу не є адвокатом у справі не може бути підставою для відмови у стягненні судових витрат, які стороною у справі фактично та реально понесено. Наразі відсутня правова позиція з приводу компенсації витрат на юридичну допомогу не адвокату у малозначній справі.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 25 лютого 2021 року зазначено, що:

касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню;

наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від: 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19; 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 19 червня 2018 року між ПАТ "Ідея Банк", як кредитодавцем та ОСОБА_2, як позичальником укладено кредитний договір № Р24.00301.004034055 про надання коштів в сумі 51 568 грн, на поточні потреби, на строк 36 місяців, зі сплатою 15,00 % річних за користування кредитом.

Згідно пунктом 1.1. кредитного договору, відповідач надав позивачу кредит (гроші кошти) на поточні потреби в сумі 51 568 грн, включаючи витрати на страховий платіж, а позичальник зобов'язується одержати кредит і повернути його разом з процентними платежами (процентами та платою за обслуговування кредитної заборгованості) згідно з умовами цього Договору.

Згідно пункту 1.2. кредитного договору банк надає кредит у день підписання Кредитного договору строком на 36 місяців. Датою видачі кредиту, є дата списання коштів з позичкового рахунку для зарахування на банківський поточний рахунок позичальника, вказаний в пункті 1.7. договору.

Згідно з пунктом 1.4. кредитного договору банк встановив плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв'язку, тощо.

У свою чергу згідно пункту 1.7 кредитного договору, банк відкриває позичальнику банківський поточний рахунок № НОМЕР_1 у гривні в рамках пакету послуг 2620_Стартовий_ПР, що обслуговується на умовах договору комплексного банківського обслуговування фізичних осіб.

Пунктом 1.6. кредитного договору передбачено, що позичальник надає свою згоду на укладення за рахунок позивача як страхувальника та застрахованої особи договору добровільного страхування життя. Цим договором позичальник доручає та дає розпорядження банку: переказати страховику в безготівковій формі кредитні кошти в частині суми страхового платежу, належного страховику, через транзитний рахунок банку. Позичальник погоджується на страхування своїх, як застрахованої особи, пов'язаних із життям майнових інтересів, що не суперечить чинному законодавству України, згідно договору страхування, вигодонабувачем за яким виступає Банк.

Відповідно до пункту 3.2.3. кредитного договору позичальник має право відмовитися від договору протягом 14 календарних днів від дати його укладення шляхом повідомлення банку у письмовій формі з одночасним поверненням, грошових коштів, одержаних згідно з цього договору та сплати процентів за період з дня одержання коштів до дня їх повернення за ставкою, встановленою договором про споживчий кредит.

У пунктах 3.3.1., 3.3.3. кредитного договору зазначено, що за невиконання чи неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором банк має право нараховувати пеню, за кожен день прострочки на прострочену суму (кредиту, процентів, плати за обслуговування кредитної заборгованості) в розмірі 0,15 % - в період прострочення оплати від 1 до 60 календарних днів та 0,65 % - в період прострочення оплати з 61 календарного дня по день повного погашення заборгованості за цим договором, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період прострочення. Сукупна сума неустойки (штраф, пеня), нарахована за порушення зобов'язань позичальником на підставі договору не може перевищувати половини, суми одержаної споживачем за таким договором і не може бут збільшена за домовленістю сторін. позичальник, який прострочив виконання грошового зобов'язання на вимогу банку зобов'язаний оплатити суму заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Згідно пунктів 4.2., 4.4. договору добровільного страхування життя на випадок смерті в результаті нещасного випадку від 19 червня 2018 року, що укладений між позивачем та ПАТ "Страхова компанія "ПЗУ Україна страхування життя" (надалі - "Страховик"), страхова сума встановлюється у розмірі 51 568 грн, а розмір страхову внеску становить 8 772,98 грн. Згідно пункту 11.1.3. договору страхування, з підписанням страхувальником (позивачем) цього договору свідчить про укладення цього договору та про досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору а також про те, що з зазначеної у цьому договорі дати початку страхування страховик та страхувальник набувають взаємних прав та обов'язків, визначених у договорі.

З паспорту споживчого кредиту (Інформація, яка надається до укладення договору про споживчий кредит) від 19 червня 2018 року позивача, у тому числі, було повідомлено про: суму кредиту, що становить 51 568 грн; строк кредитування 36 місяців; процентну ставку, відсотків річних - 15%; тип процентної ставки - змінювана; порядок зміни змінюваної процентної ставки; плата за обслуговування кредитної заборгованості - 2,10 % щомісячно від початкової суми кредиту; загальні витрати за кредитом - 60808.00 грн. ; орієнтовна загальна вартість кредиту - 103 603.02 грн. ; реальна річна процентна ставка - 97.89466859 %; щодо права на дострокове повернення кредиту та права на відмову від кредиту протягом 14 календарних днів від дня його укладення.

У додатку до паспорту споживчого кредиту "Графік щомісячних платежів за кредитним договором" вбачається, що позивачу надано детальний розпис платежів щодо виконання кредитного договору. Вказана інформація була надана 19 червня 2018 року та є актуальною.

На виконання умов кредитного договору та договору страхування відповідач здійснив зарахування з транзитного рахунку відповідача № НОМЕР_2 суми страхового внеску в розмірі 8 772,98 гривень, що становить 20,50 % від страхової суми згідно пункту 4.2. договору страхування на поточний рахунок страховика за № НОМЕР_3, що зазначений у розділі 12 договору страхування.

Суму кредиту в розмірі 42 795,02 грн було зараховано цього ж дня згідно меморіального ордеру № 3369095 від 19 червня 2018 року на поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 у відповідності до пункту 1.7. кредитного договору.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

У справі, що переглядається, до правових питань, які постали перед колегією суддів, відноситься: (а) чи можливе встановлення комісії за обслуговування кредиту до набрання чинності Законом України "Про споживче кредитування"; (б) чи допустиме встановлення комісії після набрання чинності Законом України "Про споживче кредитування".

Щодо встановлення комісії за обслуговування кредиту до набрання чинності Законом України "Про споживче кредитування".

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16 зроблено висновок, що:

"особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом. Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України "Про захист прав споживачів". Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини 8 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Крім того, відповідно до статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини 4 статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним".

Тобто, у справі № 6-1746цс16 Верховний Суд України умови договору, що передбачають комісію, кваліфікова як оспорювана і Верховним Судом України залишено в силі рішення суду першої інстанції, який визнав таку умову недійсною.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що Велика Палата Верховного Суду залишала без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими стягнуто заборгованість за кредитним договором, яка включає, у тому числі й винагороду у вигляді комісії (постанова від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18); постанова від 04 липня 2018 року у справі № 686/19162/15-ц (провадження № 14-236цс18).

Кваліфікація комісії за обслуговування кредиту згідно постанови Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) зробив висновок, що:

"надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов'язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин 1 -3 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг. Частиною 1 , 2 статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною 3 статті 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частиною 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України "Про захист прав споживачів" (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України "Про споживче кредитування" № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року".

Аналіз постанови Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного судувід 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) як в цілому, так і висновків, зроблених в ній, свідчить, що основною ідеєю, на якій основується як постанова, так і висновки, є те, щоумова договору, яка передбачає комісію, є нікчемною, оскільки суперечить публічному порядку (стаття 228 ЦК України) і суд може відмовляти в позові про стягнення комісії.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) зроблено висновок, що:

"згідно укладеного 05 травня 2005 року кредитного договору між АТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 останній надано кредит у розмірі 41 401 доларів США на строк до 28 квітня 2025 року. Відповідно до умов договору також встановлювалась щомісячна комісія за розрахунково-касове обслуговування в розмірі 0,14% від суми виданого кредиту (пункт 1.1 кредитного договору). Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV Закон України "Про захист прав споживачів" був викладений в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість в частині першій статті 21 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору. Частиною 1 статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Згідно з частиною 2 статті 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотної дії в часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Відповідно до частини 3 статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Статтею 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Отже, за загальним правилом закон зворотної сили не має.

Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Це означає, що закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закон України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV "Про внесення змін до Закону України "Про захист прав споживачів" не містить вказівки про надання йому (або окремим статтям) зворотної сили, а також не скасовує й не пом'якшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі. Кредитний договір було укладено сторонами у травні 2005 року, тобто до набрання чинності статей 11,18 Закону України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV "Про внесення змін до Закону України "Про захист прав споживачів", а відтак правильними є висновки апеляційного суду про те, що цей договір не може бути визнаний недійсним з підстав його невідповідності вказаним нормам закону. Укладений між сторонами кредитний договір відповідає вимогам чинного на той час законодавства та вільному волевиявленню сторін; під час укладення кредитного договору позивач була ознайомлена з його умовами, висловила своє волевиявлення шляхом підписання договору і тривалий час (10 років) виконувала його умови, що свідчить про прийняття нею таких умов, а також спрямованість на реальне настання правових наслідків".

При цьому, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду:

(а) у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18) не кваліфікувала умову кредитного договору, що передбачала комісію, як нікчемну згідно частин 1 та 2 статті 228 ЦК України;

(б) у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) не відступила чи не уточнила висновки, зроблені у справі № 718/194/17 (провадження № 61-29385сво18).

Щодо допустимості встановлення комісії після набрання чинності Законом України "Про споживче кредитування"

Згідно статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України "Про споживче кредитування".

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про споживче кредитування" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту;

Таким чином Законом України "Про споживче кредитування" безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.

Згідно частини 1 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено частини 1 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування", іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.

Аналіз судової практики свідчить, що сформувалося два підходи щодо застосування вказаних положень Закону України "Про споживче кредитування".

За першого підходу відбувається кваліфікація умови договору, що передбачає комісію, як оспорюваної. Наприклад:

(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19 (провадження № 61-22778св19) зазначено, що:

"колегія суддів не може погодитися з висновками судів щодо позовних вимог про визнання недійсними положень частини другої пункту 1.10, а також пункту 6 кредитного договору від 21 листопада 2018 року, щодо встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості, зважаючи на таке.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування" після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено частин 1 та 2 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування", іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.

У разі якщо розмір майбутніх платежів і строки їх сплати не можуть бути встановлені у договорі про споживчий кредит (кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії тощо), споживачу також у строк, визначений цим договором, надається виписка з рахунку/рахунків (за їх наявності), у якій зазначаються: стан рахунку на певну дату, оборот коштів на рахунку за період часу, за який зроблена виписка з рахунку (з описом проведених операцій), баланс рахунку на початок періоду, за який зроблена виписка, баланс рахунку на кінець періоду, за який зроблена виписка, дати і суми здійснення операцій за рахунком споживача, застосована до проведених споживачем операцій процентна ставка, будь-які інші платежі, застосовані до проведених споживачем операцій за рахунком, та/або будь-яка інша інформація, передбачена договором про споживчий кредит.

Згідно з пунктом 1.10 кредитного договору від 21 листопада 2018 року позичальнику було встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо.

Тобто, оспорюваним пунктом 1.10 кредитного договору позичальнику фактично було встановлено плату за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною 1 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування".

При цьому, надання інших послуг, за вказану плату, умовами договору не передбачено.

Вказана щомісячна плата за обслуговування міститься й у пункті 6 кредитного договору, а саме у графіку щомісячних платежів.

Відповідно до положень частин 1 -5 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Частиною третьою цієї статті визначено перелік несправедливих умов договору. Вказаний перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Враховуючи наведене, оскільки ОСОБА_1 було встановлено щомісячну плату за таку супутню послугу банку, яка за законом повинна надаватися їй безоплатно, вказаний пункт кредитного договору є несправедливим та підлягає визнанню недійсним.

Висновки судів попередніх інстанцій про те, що Законом України "Про споживче кредитування" прямо не передбачено заборону на встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості не спростовують наведених висновків колегії суддів та не впливають на правильність вирішення справи, оскільки, у даному випадку, банком у кредитному договорі була встановлена плата за ті послуги, які за Законом України "Про споживче кредитування" повинні надаватися безоплатно".

Таким чином у справі № 583/3343/19 Верховний Суд зробив висновок про визнання недійсною умови кредитного договору, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту.

(2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2021 року в справі № 361/392/20 (провадження № 61-16470св20) зазначено, що:

"суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що зміст договору є зрозумілим до прочитання і не може розцінюватися як надання інформації у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб. ОСОБА_1, ознайомившись з умовами кредитного договору, мав реальну можливість відмовитися від його укладення та на момент його підписання додаткових вимог щодо умов спірного договору не заявляв, у подальшому виконував його умови та покладені на нього договірні зобов'язання, сплачуючи кредит, що свідчить про свідоме визнання позивачем умов оспорюваного договору. При цьому позивач не був позбавлений можливості відповідно до пункту 3.2.3 спірного договору, що узгоджується з положеннями статті 15 Закону України "Про споживче кредитування", відмовитися від договору протягом 14 календарних днів від дати його укладення шляхом повідомлення банку в письмовій формі з одночасним поверненням грошових коштів, одержаних згідно цього договору та сплати процентів за період з дня одержання коштів до дня їх повернення за ставкою, встановленою договором про споживчий кредит. Проте, у вказаний строк він від договору не відмовлявся, жодних заперечень щодо його змісту не висловлював, тобто погодився з умовами укладеного договору. Крім того, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у частині визнання недійсними пунктів 1.11 та 6 кредитного договору від 16 липня 2018 року. № Z06.00612.004112309 щодо встановлення плати за обслуговування кредитної заборгованості. Встановлення позивачу плати за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною 1 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування", свідчить про те, що такі положення кредитного договору є несправедливими (частини 1 -5 статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів") та обґрунтовано визнані апеляційним судом недійсними. До аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 583/3343/19, провадження № 61-22778св19).

Таким чином у справі № 361/392/20 Верховний Суд зробив висновок про визнання недійсною умови кредитного договору, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту.

За другого підходу відбувається кваліфікація умови договору, що передбачає комісію, як нікчемної. Наприклад:

(1) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20) вказано, що:

"відповідно до частин 1 та 2 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування" після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено частин 1 та 2 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування", іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит.

У разі якщо розмір майбутніх платежів і строки їх сплати не можуть бути встановлені у договорі про споживчий кредит (кредитування у вигляді кредитування рахунку, кредитної лінії тощо), споживачу також у строк, визначений цим договором, надається виписка з рахунку/рахунків (за їх наявності), у якій зазначаються: стан рахунку на певну дату, оборот коштів на рахунку за період часу, за який зроблена виписка з рахунку (з описом проведених операцій), баланс рахунку на початок періоду, за який зроблена виписка, баланс рахунку на кінець періоду, за який зроблена виписка, дати і суми здійснення операцій за рахунком споживача, застосована до проведених споживачем операцій процентна ставка, будь-які інші платежі, застосовані до проведених споживачем операцій за рахунком, та/або будь-яка інша інформація, передбачена договором про споживчий кредит.

Згідно пункту 1.10 кредитного договору № Z62.21654.004374315 від 26 вересня 2018 року позичальнику було встановлено плату за обслуговування кредиту, що включає в себе плату за: надання інформації по рахункам позичальника з використанням телефонних каналів зв'язку, а саме зі стаціонарних телефонів по Україні, в контакт-центрі, шляхом направлення СМС-повідомлень щодо суми платежу за цим договором, щодо зарахування платежу в погашення заборгованості за кредитом тощо; надання інформації по рахунку позичальника із використанням засобів електронного зв'язку шляхом направлення інформації про стан рахунку на адресу електронної пошти позичальника; опрацювання запитів позичальника, що направлені банку позичальником із використанням різних каналів зв'язку тощо.

Тобто, пунктом 1.10 кредитного договору фактично встановлено плату позичальника за надання інформації щодо його кредиту, безоплатність надання якої прямо встановлена частиною 1 статті 11 Закону України "Про споживче кредитування".

Необхідність внесення плати за обслуговування кредиту передбачена й у пункті 6 кредитного договору, а саме у графіку щомісячних платежів.

Відповідно до частини 5 статті 12 Закону України "Про споживче кредитування" умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими частини 5 статті 12 Закону України "Про споживче кредитування", є нікчемними.

Згідно частини 2 статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Враховуючи наведене, оскільки ОСОБА_1 було встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, суд констатує, що положення пунктів 1.10 та 6 кредитного договору № Z62.21654.004374315 від 26 вересня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ "Ідея Банк", щодо обов'язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором є нікчемними.

Вказані висновки загалом узгоджуються із висновками Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду викладеними у постанові від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18)".

Таким чином у справі № 194/1387/19 Верховний Суд зробив висновок про нікчемність умови кредитного договору, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту.

(2) у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року в справі № 211/1031/19 (провадження № 61-8030св20) вказано, що

"09 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Ідея Банк" було укладено кредитний договір № ВОЗ.288.70790, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредит на поточні потреби у розмірі 13 728 грн під 15,5 % за користування кредитом, на строк 36 місяців, тобто до 09 березня 2020 року.

Відповідно до положень абзацу 3 частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, що діяла на момент укладення спірного договору, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів". Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", є нікчемною.

Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як обслуговування заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Така операція відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов'язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, не відповідають змісту кредитних відносин.

Вказаний висновок узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 369/9293/15-ц (провадження № 61-29646св18), від 02 вересня 2019 року у справі № 361/7528/17 (провадження № 61-45662св18), від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Отже, пункт 1.2 кредитного договору від 09 березня 2017 року № ВОЗ.288.70790 є нікчемним на підставі абзацу 3 частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", у редакції, що діяла на момент його укладення.

Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам. Належним способом захисту у подібному випадку є визнання відповідного права або застосування наслідків недійсності правочину.

Вказані висновки відповідають правовим позиціям, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14 (провадження № 14-90цс19), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), а також висновкам, зокрема висловленим у постановах Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 362/2861/17 (провадження № 61-40342св18) та від 21 жовтня 2020 року у справі № 194/1387/19 (провадження № 61-7416св20).

Враховуючи те, що обставини справи судами попередніх інстанцій встановлені повно, проте неправильно застосовано норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що оспорювані умови кредитного договору є нікчемними - недійсними в силу закону, тому рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню в частині вирішення позовних вимог про встановлення нікчемності умови викладеної в пункті 1.12 кредитного договору № ВОЗ.288.70790, укладеного 09 березня 2017 року між ОСОБА_1 та ПАТ "Ідея Банк", з прийняттям в цій частині нової постанови про відмову в їх задоволенні з наведених вище підстав.

У зв'язку з тим, що пункт 1.2 кредитного договору є нікчемним ПАТ "Ідея Банк" зобов'язаний провести перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену позичальником щомісячну плату за обслуговування кредиту (комісію) в сумі 11 694,70 грн у рахунок інших обов'язкових платежів за кредитним договором".

Таким чином у справі № 211/1031/19 Верховний Суд зробив висновок про нікчемність умови кредитного договору, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту.

Як зазначає у касаційній скарзі позивач законодавство, що регулює порядок укладення договорів споживчого кредитування в Україні зазнало змін в 2017 році з прийняттям Закону України "Про споживче кредитування". До цього часу судова практика з питання можливості встановлення кредитором комісії в кредитному договорі захищала боржника як слабку сторону в кредитних правовідносинах. Однак з прийняттям в 2017 році Закону України "Про споживче кредитування" судова практика змінилась. Тому суди першої та апеляційної інстанції приймають різні рішення у справах, що регулюють одні й ті самі правовідносини у споживчого кредитування. Підтвердженням цього є рішення ухвалені судами першої та апеляційної інстанції у справах № 583/3343/19, № 700/185/19, № 355/355/19 та інших. Суди протилежно трактують можливість встановлення в кредитному договорі комісії за обслуговування кредитного договору.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Потенційно справи про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України "Про споживче кредитування" (стягнення заборгованості за такими договорами) можуть перебувати на розгляді не тільки у суді касаційної, але й судах апеляційної та першої інстанції, а також виникнути у майбутньому.

Згідно пункту 5) частини 6 статті 19 ЦПК України для цілей пункту 5) частини 6 статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

У частині 3 статті 389 ЦПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до частині 3 статті 389 ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми має стати орієнтиром при вирішенні подібних справи судами першої та апеляційної інстанції.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити наступні обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Колегія суддів вважає, що передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики з урахуванням таких аспектів розгляду справ про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії за обслуговування кредиту згідно Закону України "Про споживче кредитування" (стягнення заборгованості за такими договорами), що свідчить про виключність цієї правової проблеми, зокрема, необхідність визначення: (а) чи можливе встановлення комісії згідно Закону України "Про споживче кредитування"; (б) чи має кваліфікуватися умова договору, що передбачає комісію, як дійсна/нікчемна/оспорювана.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про визнання недійсним кредитного договору у частині встановлення комісії згідно Закону України "Про споживче кредитування" (стягнення заборгованості за такими договорами), для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 496/3134/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук