Ухвала

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 125/2157/19

провадження № 61-18399св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_6, на постанову Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука В. О., Сала Т. Б., та додаткову постанову Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Якименко М. М., Ковальчука В. О., Сала Т. Б.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання договорів недійсними та поділ спільного майна подружжя.

Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони з 18 вересня 1983 року перебували у зареєстрованому шлюбі, сімейне життя не склалось, тому в 2019 році припинили подружнє життя, проживають окремо, шлюбні відносини не підтримують.

ОСОБА_1 вказує, що в період шлюбу ними було придбано транспортні засоби марки HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211,2006 року випуску.

Позивач зазначає, що згоди про добровільний поділ спірного майна між ними не досягнуто. Як стало відомо ОСОБА_1, відповідач на власний розсуд без згоди позивача відчужив вказані автомобілі.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила:

визнати недійсними договори купівлі-продажу від 10 вересня 2019 року, від 05 вересня 2019 року та від 22 листопада 2019 року;

стягнути з відповідача грошову компенсацію за належну їй частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя в розмірі Ѕ вартості відчуженого майна, а саме транспортних засобів HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску, на загальну суму 558
797,50 грн, що є еквівалентом 20 750 доларів США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Барського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2020 року в складі судді: Хитрука В. М., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу HONDA CR-V 2015 року випуску, номер кузову (шасі, рами) НОМЕР_1, від 10 вересня 2019 року.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу RENAULT MASTER 2013 року випуску, номер кузову (шасі, рами) НОМЕР_2 № 327/19/004083 від 05 вересня 2019 року.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску, номер кузову (шасі, рами) НОМЕР_3, №327/19/004418 від 22 листопада 2019 року.

Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 транспортні засоби: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211,2006 року випуску.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності, у розмірі Ѕ вартості відчуженого майна, а саме транспортних засобів: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211,2006 року випуску, на загальну суму 558 797,50 грн, що є еквівалентом 20 750 доларів США.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно було придбане в період перебування сторін у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідач відчужив транспортні засоби на власний розсуд без згоди позивача, тому вона має право на отримання 1/2 частини грошової компенсації їх вартості, виходячи з вартості на час розгляду справи. Визнаючи договори купівлі-продажу автомобілів недійсними суд виходив із того, що згода на відчуження майна позивачем не надавалась, тому ця обставина є підставою для задоволення позову в цій частині.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Барського районного суду Вінницької області від 02 вересня 2020 року скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за належну їй частку в майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя в розмірі Ѕ вартості відчуженого майна, а саме транспортних засобів: HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211,2006 року випуску, в сумі 25 500 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що у справі наявні копії договорів купівлі-продажу, з яких слідує, що оплата та розрахунок транспортних засобів становить: HONDA CR-V 2015 року випуску в розмірі 30 000 грн; RENAULT MASTER 2013 року випуску в розмірі 10 500 грн та MERCEDES-BENZS PRINTER 211 2006 року випуску в розмірі 10 500 грн. Позивач належним чином не спростувала вартість відчужених автомобілів за вказаними договорами. Ці договори є єдиним належним та допустимим доказом, який підтверджує вартість транспортних засобів.

Позивач в суді першої інстанції заявляла клопотання про призначення автотоварознавчої експертизи для визначення вартості автомобілів, однак, після збільшення позовних вимог, вона не наполягала на проведенні даної експертизи та просила дане клопотання залишити без розгляду. Тому позивачем не доведено належними доказами вартість транспортних засобів в розмірі 1 117 595 грн, тобто, не спростована ціна, за якою були дані автомобілі відчужені. За таких обставин позивач має право на отримання компенсації Ѕ частини від загальної вартості вказаних автомобілів відповідно до договорів в сумі 51 000 грн, а саме 25 500

грн.

Суд першої інстанції правильно встановив, що транспортні засоби є спільною сумісною власністю подружжя, а тому позивач має право на Ѕ частину грошової компенсації їх вартості. Проте суд не врахував те, що оскільки вирішено питання про грошову компенсацію автомобілів, то спірні автомобілі вже втратили статус спільного сумісного майна подружжя, а тому договорами купівлі-продажу не порушено права позивача, як власника спільного сумісного майна подружжя (висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08 липня 2020 року у справі № 640/2800/18). Обґрунтованими є доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції, розглядаючи спір та визнаючи договори купівлі-продажу недійсними, вирішив питання про права і обов'язки покупців, які мають приймати участь у справі не в якості третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, а в якості відповідачів. Тому вимоги статей 12, 51 ЦПК України судом виконані не були. Користуючись правом, визначеним частиною 4 статті 367 ЦПК України, суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, оскільки порушення судом норм матеріального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення в цій частині.

Додатковою постановою Вінницького апеляційного суду від 10 листопада 2020 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу позовної заяви в розмірі 369,83 грн.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 7 999,70 грн.

Додаткова постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що при ухваленні постанови судом не вирішено питання про судові витрати.

Аргументи учасників справи

У грудні 2020 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_6 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи.

Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно. Правочин щодо відчуження вказаних транспортних засобів виходить за межі дрібного побутового та потребував згоди позивача як другого із співвласників, а відтак відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження майном, відчуженим за правочином, який виходить за межі дрібного побутового, є підставою визнання цього правочину недійсним.

У лютому 2021 року ОСОБА_2 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

У відзиві зазначає, що ринкова вартість спірних автомобілів на час розгляду справи визначається на підставі певних засобів доказування, якими зокрема є довідка-рахунок, інформаційно-аналітичні довідки виготовленні суб'єктами господарювання, висновками експерта та договорами купівлі-продажу транспортного засобу укладеному в Регіональному сервісному центрі. Внаслідок задоволення вимог про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, будуть порушені права третіх осіб, які є сторонами оспорюваних правочинів.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 27 січня 2021 року зазначено, що у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), від 29 січня 2020 року у справі № 205/1255/17-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що з 18 вересня 1983 сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Під час перебування у шлюбі сторонами придбано транспортні засоби HONDA CR-V 2015 року випуску, RENAULT MASTER 2013 року випуску, MERCEDES-BENZ SPRINTER 211 2006 року випуску. Вказані автомобілі були оформлені на відповідача ОСОБА_2.

З відомостей, які зазначені у листі ТСЦ №0541 РСЦ МВС у Вінницькій області № 31/2/0541-1166 від 05 березня 2020 року та наданих копій договорів купівлі-продажу встановлено, що відповідачем було відчужено: транспортний засіб HONDA CR-V 2015 року випуску, на підставі договору купівлі-продажу №4023 від 10 вересня 2019 року третій особі ОСОБА_3; транспортний засіб RENAULT MASTER 2013 року випуску, на підставі договору купівлі-продажу №327/19/004083 від 05 вересня 2019 року третій особі ОСОБА_4 та транспортний засіб MERCEDES-BENZS PRINTER 211 2006 року випуску, на підставі договору купівлі-продажу № 327/19/004418 від 22 листопада 2019 року третій особі ОСОБА_5.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

У справі, що переглядається, до правових питань, які постали перед колегією суддів, відноситься:

(а) належний склад відповідачів у рецисорному позові;

(б) чи потрібно враховувати добросовісність при визнанні недійсним договору купівлі продажу спільного майна подружжя вчиненого без згоди подружжя;

(в) чи є ефективним рецисорний позов при заявленні іншим з подружжя вимоги про стягнення грошової компенсації.

Щодо належного складу відповідачів у рецисорному позові

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма ЦПК України про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина 2 статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину втілюється в "текстуальній" недійсності, тому що вона існує тільки у разі прямої ЦПК України. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний ", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків (тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків).

Відповідно до частини 2 статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина 4 статті 202 ЦК України).

У справі за позовом заінтересованої особи (не сторони договору) про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 пред'явила позов тільки до ОСОБА_2 (продавець за оспорюваними договорами купівлі-продажу). Покупці за оспорюваними договорами купівлі-продажу до участі у справі залучені третіми особами та до них позовних вимог не пред'явлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 205/1255/17-ц.

У постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 205/1255/17-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ у Дніпропетровській області, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, вказано, що:

"у статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до частини 4 статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Установивши що легковий автомобіль Chevrole Captiva, 2007 року випуску, кузов № НОМЕР_4, об'єм двигуна 3198 см. куб, державний номерний знак НОМЕР_2, набуто ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та визнаючи недійсним договір купівлі-продажу вказаного автомобіля, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_2 розпорядився автомобілем, який є спільним майном, без згоди другого співвласника - ОСОБА_1.

У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження №14-325цс18) відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток".

Таким чином у справі № 205/1255/17-ц сторони оспорюваного договору купівлі-продажу були залучені відповідачами та до них пред'являлися позовні вимоги. При цьому у справі № 205/1255/17-ц висновок про визнання недійсним договору купівлі-продажу зроблений із застосуванням висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Іванченко О. Л., третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_7, про визнання договору іпотеки недійсним, вказано, що:

"відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. [..] відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.

Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини 4 статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При ЦПК України не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. [..] Оскільки договір іпотеки від 05 вересня 2016 року укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3, яка є співвласником предмета іпотеки в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, то оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним".

Таким чином у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) відповідачем був лише іпотекодавець (ОСОБА_5), тоді як іпотекодержатель був залучений до участі у справі третьою особою (ОСОБА_5). Натомість за вказаного складу учасників справи Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки.

Необхідно зазначити, що до ухвалення постанови від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду робила висновки як щодо належних відповідачів за позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, так і щодо наслідків пред'явлення позову до неналежного відповідача.

У пунктах 61-62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 910/856/17 (провадження № 12-128гс18) зазначено, що "набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Ухвалюючи судове рішення у справі про визнання недійсним правочину, укладеного за результатами проведення електронних торгів, порушеної за позовом учасника електронних торгів, в якості відповідачів мають залучатись всі сторони правочину - державна виконавча служба, організатор електронних торгів і переможець таких торгів. Якщо набувачем (переможцем електронних торгів) є фізична особа, справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що "пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження".

Під час ухвалення постанови від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду не відступала від висновків, викладених у постановах від 05 червня 2018 року в справі № 910/856/17 (провадження № 12-128гс18) та від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Тому колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) шляхом його конкретизації щодо належного складу відповідачів за рецисорним позовом та вказівки, що за позовом заінтересованої особи (не сторони договору) про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

Щодо врахування добросовісності при визнанні недійсним договору купівлі продажу спільного майна подружжя вчиненого без згоди іншого із подружжя

Аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) свідчить, що принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників без згоди іншого (інших) співвласників, не повинен застосовуватися.

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Схожий по суті висновок зроблений в пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), в якій вказано, що "водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах".

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 зроблено висновок, що: "укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя".

Тобто Верховним Судом України при ухваленні постанов від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.

Натомість в постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 зроблено висновок, що: "розпорядження ж об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Як стаття 578 ЦК України, так і спеціальна норма - частина друга статті Закону України "Про іпотеку", передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України".

Тобто, Верховним Судом України при ухваленні постанови Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 не було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.

Верховний Суд України не відступав від висновку зробленого у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.

Неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України, щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності пункту 6 статті 3 ЦК України. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до неврахування інтересів добросовісного контрагента.

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Очевидно, що подібна невизначеність щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників, не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Окрім цього варто звернути увагу, що в абсолютно схожій ситуації Великою Палатою Верховного Суду стосовно юридичних осіб застосовано конструкцію добросовісності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18) зроблено висновок, що ".. договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені".

Очевидно, що не може бути різних підходів для застосування принципу добросовісності при розгляді справ про недійсність договору, залежно від того, чи приймають юридичні особи участь в його укладенні, чи ні.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків.

Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для "дотичних" до неї учасників цивільних правовідносин. Саме тому для тих ситуацій, коли один із співвласників оспорює договір, вчинений іншим співвласником, і це може відобразитися на правах та інтересах інших осіб, має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства.

У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та вказати, що пункт 6 статті 3 ЦК України має застосовуватися при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.

Щодо ефективності рецисорного позову при заявленні іншим з подружжя вимоги про стягнення грошової компенсації

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 статті 16 ЦК України).

Згідно частини 1 та 2 статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Очевидно, що ефективним способом захисту іншого з подружжя у разі заявлення вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним при відчуженні спільного майна без згоди іншого з подружжя та вимоги про стягнення компенсації є саме стягнення грошової компенсації, для якої відсутня потреба визнавати недійсним договір купівлі-продажу.

Тому колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) шляхом його конкретизації щодо належного складу відповідачів за рецисорним позовом та вказівки, що ефективним способом захисту іншого з подружжя у разі заявлення вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним при відчуженні спільного майна без згоди іншого з подружжя та вимоги про стягнення компенсації є саме стягнення грошової компенсації, для якої відсутня потреба визнавати недійсним договір купівлі-продажу.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Верховний Суд вважає, що наявна очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо: належного складу відповідачів у рецисорному позові, врахування добросовісність при визнанні недійсним договору купівлі продажу спільного майна подружжя вчиненого без згоди подружжя, ефективності рецисорного позову при заявленні іншим з подружжя вимоги про стягнення грошової компенсації, а тому справа містить виключну правову проблему та її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, підпунктом 7 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Передати справу № 125/2157/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук