Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.07.2020 року у справі №357/5300/19

Ухвала

14 липня 2020 року

м. Київ

справа № 357/5300/19

провадження № 61-9900ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., розглянув касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на заочне рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року у складі судді Віговського С. І. та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С.

Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа - Білоцерківський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст заявлених вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа - Білоцерківський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Білоцерківський РВ ДВС ГТУЮ у Київській області), про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Позов мотивував тим, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 серпня 2014 року у кримінальній справі № 357/11084/14-к ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 191 КК України (привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні), та призначено покарання у вигляді штрафу в бюджет держави у розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить

850,00 грн без позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

У ході розгляду зазначеної справи встановлено, що обвинувачений

ОСОБА_3, працюючи менеджером у Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1), привласнив грошові кошти останнього, чим завдав йому збитків в сумі 124 182,34 грн. Зазначена сума збитків за рішенням суду стягнута з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1

18 вересня 2014 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області видано виконавчий лист у справі № 357/11084/14-к про стягнення з

ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 збитків у сумі 124 182,34 грн.

23 вересня 2014 року державним виконавцем Білоцерківського міськрайонного управління юстиції у Київській області відкрито виконавче провадження.

27 грудня 2018 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, у зв'язку із відсутністю у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Посилаючись на те, що винна особа виявилася неплатоспроможною, позивач на підставі статті 1177 ЦК України просив стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів державного бюджету на відшкодування майнової шкоди 286 018,96 грн.

Короткий зміст ухвалених судових рішень

Заочним рішенням Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від

03 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. Механізм відшкодування шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, яка компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом, законодавчо не врегульований. Та обставина, що державний виконавець не забезпечив виконання судового рішення через відсутність у боржника майна, не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану конкретними особами, на підставі статті 1177 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 у якій заявник просив заочне рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року скасувати і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 19 ЦПК України для цілей пункту 2 частини 6 статті 19 ЦПК України малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно зі статтею 274 ЦПК України в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина 9 статті 19 ЦПК України).

Предметом спору в даній справі є вимоги про відшкодування майнової шкоди у розмірі 286 018,96 грн.

Зазначена справа не є справою з ціною позову, яка перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не належить до категорії справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження.

Ураховуючи зазначене, справа є незначної складності та не належить до виключень із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини 6 статті 19 ЦПК України.

Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того визнавав її такою суд першої чи апеляційної інстанції, ураховуючи, що частина 6 статті 19 ЦПК України належить до Загальних положень частина 6 статті 19 ЦПК України, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною.

Посилання у касаційній скарзі на наявну різну судову практику щодо вирішення зазначеної категорії справ є безпідставними, оскільки наведена як приклад неоднакового застосування норм матеріального права постанова Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі 818/607/17 ухвалена у справі з іншим предметом спору, зокрема про визнання бездіяльності державного виконавця протиправною та відшкодування моральної шкоди на підставі положень статті 1173 ЦК України.

Оскаржувані судові рішення у даній справі ухвалені відповідно правових висновків викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 та постановах Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 757/26052/17-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 757/59951/16-ц, від постанові 11 вересня 2019 року у справі № 479/835/17, від 24 червня 2019 року у справі № 720/412/16-ц, 06 червня 2019 року у справі № 554/7642/17.

В ухвалі Європейського Суду з прав людини від 30 вересня 2014 року у справі "Петро Якович Петльований проти України", заява № 54904/08, суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною.

Зокрема, умови, передбачені у статті 1177 ЦК України, полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу.

Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Ясно видно з цих застережень, що право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене вищевказаною статтею ЦК України, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним. Практика національних судів підтверджує, що за відсутності закону, який формулює такі положення, право на компенсацію не може виникнути згідно зі статтею 1177 ЦК України, як окремо взятої.

З огляду на наведене, відсутні підстави вважати, що касаційна скарга

ОСОБА_1 стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Касаційна скарга та додані до неї матеріали не містять посилання на інші випадки, передбачені пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню, зокрема щодо винятковості справи для заявника.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Верховний Суд врахував, що застосування критерію малозначності справи у цій справі було передбачуваним, справа була розглянута судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Наведене повністю узгоджується з правовою позицією, сформованою Європейським судом з прав людини у справі "Azyukovska v. Ukraine" (рішення від 09 жовтня 2018 року "Азюковська проти України").

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обгрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи, що касаційну скаргу подано на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, і судом не встановлено передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України випадків за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.

Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини 6 статті 19, пунктом 2 частини 3 статті 389, пунктом 1 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на заочне рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа - Білоцерківський міський відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик І. Ю. Гулейков О. В. Ступак