Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 15.08.2021 року у справі №757/27082/18

Ухвала

09 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 757/27082/18

провадження № 61-13046ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М.

М., розглянувши касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, яка підписана ОСОБА_1, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року в складі судді: Владимирської М. В., та постанову Донецького апеляційного суду від 29 червня 2021 року в складі колегії суддів: Зайцевої С.

А., Лісового О. О., Попової С. А., у справі за позовом ОСОБА_2 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2019 року ОСОБА_2 звернулась із позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, та моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на житло від 20 серпня 2008 року, в якій проживала вона та її син.

На початку вересня 2014 року в результаті терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в м. Авдіївка, належне їй житло було пошкоджено, що підтверджується актом попереднього обстеження об'єктів, які постраждали внаслідок проведення бойових дій на території м. Авдіївка від 22 травня 2017 року.

28 серпня 2017 року позивач звернулась до ГУ СБУ України в Донецькій області з заявою про скоєння злочину. ОСОБА_2 13 вересня 2017 року ГУ СБУ України в Донецькій області повідомило, що її заява про злочин долучена до матеріалів кримінального провадження № 12014050410001648, внесена до Єдиного реєстру досудових розслідувань 27 липня 2014 року за ознаками злочину, передбаченого частинами 1, 2, 3 статті 258, частиною 1 статті 258-3 КК України. У результаті терористичного акту (артилерійського обстрілу) було зруйновано її майно, що призвело до спричинення їй матеріальної та моральної шкоди.

ОСОБА_2 просила:

стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, у вигляді зруйнування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, у розмірі 1 356 466,80 грн шляхом стягнення з Державної казначейської служби України;

стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України компенсацію моральної шкоди у розмірі 100 000 грн.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 29 червня 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 100 000 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на таке майно, тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. При визначенні розміру компенсації, суди за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної практики Європейського суду з прав людини, зробили висновок, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 100 000 грн.

Апеляційний суд зазначив, що позовні вимоги мотивовані, зокрема й тим, що позивач не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке, на її думку, вона має право згідно із законодавством України. Також, позивач зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", статтею 86 Кодексу цивільного захисту України. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції стосовно того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. Передбачене у статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави Україна такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції будинок. З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. Тому на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не було такої юридичної основи, що давала б змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача, тобто право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності житлового будинку.

Таким чином вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом із тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відсутність на час виникнення спірних правовідносин, на час звернення позивача до суду з позовом, у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначені висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19). Правовою підставою для виплати компенсації, а не відшкодування шкоди, є не положення статті 19 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити і запровадити у країні спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях (не був прийнятий на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення до суду з позовом), на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції. Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 757/61954/16-ц (провадження № 61-4058св18); від 04 березня 2020 року у справі № 646/5063/17-ц (провадження № 61-36595св18); від 14 липня 2020 року у справі № 757/49142/16-ц (провадження № 61-19346св18); від 25 листопада 2020 року у справі № 439/1127/18-ц (провадження № 61-12340св20). Таким чином, позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок держави не був виконаний стосовно його права власності на майно, а тому порушення його права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Відповідачем не надано належних, допустимих і достовірних доказів, що спростовують наведені позивачем обставини руйнування належного йому на праві власності нерухомого майна.

02 серпня 2021 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Тичиніним Я. Д., на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 червня 2021 року, у якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року та постанови Донецького апеляційного суду від 29 червня 2021 року КМ України, зокрема, зазначив неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме - необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц

Касаційна скарга мотивована тим, що заявлене позивачем право на отримання відшкодування не є майном в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Обов'язковою умовою виникнення права на відшкодування шкоди, завданої неприйняттям Державою відповідного нормативно-правового акту, є рішення уповноваженого державного органу, яким би була встановлена неправомірність такої бездіяльності. Жодних рішень уповноважених державних органів, які б свідчили про необ'єктивність і незалежність цього розслідування, позивачем не надано. На цей час держава в особі її уповноважених органів продовжує здійснювати розслідування злочину, внаслідок якого позивачу було завдано шкоду. Оскільки на цей час чинним законодавством України не визначені умови та порядок виплати компенсації за шкоду, то здійснення державою відповідних виплат може мати місце лише у випадку невиконання або неналежне виконання позитивних зобов'язань. Неможливість попередження злочину, внаслідок якого було пошкоджено майно позивача, не може бути достатнім свідченням неналежного виконання державою свого позитивного обов'язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею першою Першого протоколу до Конвенції. У цій справі є підстави для відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, оскільки виконання зобов'язань держави щодо прийняття законів для реалізації ефективного захисту порушених прав громадян не відноситься до повноважень КМ України. В оскаржених рішеннях не доведено порушення прав позивача державою в особі КМ України відповідно до його компетенції.

Касаційна скарга з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 389 ЦПК України, підлягає поверненню з таких мотивів.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

У пункті 5 частини 2 статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) пункті 5 частини 2 статті 392 ЦПК України підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункті 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункті 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Тлумачення вказаних норм ЦПК України дозволяє зробити висновок, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених в пункті 1 частини 1 статті 389 ЦПК України, на підставі пункту 2 частини 2 статті 389 ЦПК України, має бути в касаційній скарзі мотивовано необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37,38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Відповідно до пункту 4 частини 4 статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені пункту 4 частини 4 статті 393 ЦПК України підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина 6 статті 393 ЦПК України).

Аналіз касаційної скарги свідчить, що у ній відсутнє вмотивоване обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц. Сама по собі вказівка на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстав касаційного оскарження та не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини 2 статті 392 ЦПК України). Тому Кабінетом Міністрів України не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини 4 статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.

Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, яка підписана ОСОБА_1, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 березня 2021 року та постанову Донецького апеляційного суду від 29 червня 2021 року в частині підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 2 частини 2 статті 389 ЦПК України повернути.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя В. І. Крат