Історія справи

Ухвала ККС ВП від 28.07.2021 року у справі №542/277/18

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 542/277/18

провадження № 51-3598ск21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Булейко О. Л., Фоміна С. Б.,

розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Кобеляцького районного суду Полтавської області від 05 березня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 01 червня 2021 року, які постановлено у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018170270000045, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Пристанційне, Новосанжарський район Полтавської області, зареєстрованого і проживаючого у тому ж селі (АДРЕСА_1), раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Суть питання

Вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області від 05 березня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він 17 січня 2018 року близько 19 год 00 хв, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, знаходячись за місцем свого проживання (АДРЕСА_1), у ході з'ясування стосунків із ОСОБА_2, наніс йому множинні удари стиснутими в кулак пальцями рук по голові та тулубу, чим заподіяв тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала його смерть потерпілого.

Не погоджуючись з вказаним вироком сторона захисту звернулась до суду апеляційної інстанції зі скаргою.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 01 червня 2021 року зазначений вирок місцевого суду залишений без зміни.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені стосовно нього судові рішення і закрити кримінальне провадження у зв'язку з відсутністю в його діяннях складу інкримінованого злочину.

Обґрунтовуючи наведене, засуджений вказує про свою незгоду з постановленими стосовно нього рішеннями, оскільки, на його думку, суди безпідставно не застосували положення ст. 36 КК України.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Згідно зі ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За ч. 2 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Попри те, що засуджений посилається на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, суть його касаційної скарги полягає в незгоді з наданою судами першої та апеляційної інстанції оцінкою доказів. Однак, надаючи власну оцінку доказам, по суті засуджений заперечує достовірність окремих із них та правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження, тоді як їх перевірка в силу ст. 433 КПК України до повноважень суду касаційної інстанції законом не віднесена.

Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.

Разом із тим, висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, зроблено на підставі досліджених у судовому засіданні доказів, яким суд надав відповідну оцінку з наведенням належної аргументації в мотивувальній частині вироку.

Як видно з долученої до касаційної скарги копії рішення суду першої інстанції, судом враховано те, що ОСОБА_1 визнав частково свою вину у вчиненні інкримінованого йому кримінальному правопорушенні, але суд дійшов висновку, що його винуватість підтверджується сукупністю досліджених і оцінених судом доказів, зокрема: протоколом обшуку від 18 січня 2018 року з фото таблицями до нього, під час якого ОСОБА_1 повідомив, що тілесні ушкодження ОСОБА_2 спричинив він сам, після того, як той почав з ним битися. Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що ОСОБА_2 один раз вдарився об кут печі, однак при огляді кута печі слідів РБК не виявлено; протоколом санкціонованого обшуку від 22 січня 2018 року; висновком експерта від 14 лютого 2018 року № 8, згідно якого у ОСОБА_2 виявлено тілесні ушкодження; висновком експерта від 18 січня 2018 року № 11, згідно якого на тілі ОСОБА_1 виявлено тілесні ушкодження; поясненнями експерта ОСОБА_3, в судовому засіданні, якими він у повному обсязі підтвердив надані ним висновки судово-медичних експертиз; висновками судово-імунологічних експертиз, згідно яких досліджено належність крові ОСОБА_2 і ОСОБА_1 та наявність слідів крові на речах і одязі; висновком комісійної судово-медичної експертизи ОСОБА_1 від 26 грудня 2018 року № 162, згідно якого було виявлено згинальну сухожилкові контрактуру ІІ пальця правої кисті та ІV-V пальців лівої кисті. Функція всіх інших суглобів верхніх кінцівок не порушена. Даний стан не позбавляв можливості ОСОБА_1 наносити удари кистями рук, стисненими в кулаки; протоколом огляду трупу, пов'язаного з ексгумацією від 14 лютого 2019 року, згідно якого було проведено ексгумацію тіла ОСОБА_2,1970 р. н. ; висновком комісійної судово-медичної експертизи від 27 лютого 2019 року № 24, відповідно до якої встановлено, що між заподіянням ОСОБА_2 тяжкої відкритої черепно-лицевої травми з переломом кісток носу, грубим зруйнуванням решіткового лабіринту з переходом на основу черепа, з забоєм головного мозку (ушкодження групи А) та настанням його смерті вбачається прямий причинно-наслідковий зв'язок; протоколом проведення слідчого експерименту від 13 червня 2018 року з фото-таблицями до нього, згідно якого ОСОБА_1 пояснив та показав як між ним та ОСОБА_2 відбувалася бійка та як він наносив удари останньому; висновком комплексної судової психолого-психіатричної експертизи від 16 лютого 2018 року відповідно до якого ОСОБА_1 в період часу, до якого відноситься інкриміноване йому протиправне діяння будь-яким хронічним психічним захворюванням не страждав і не знаходився в стані тимчасового розладу психічної діяльності, а знаходився в стані простого алкогольного сп'яніння.

Дослідивши вищевказані докази, відповідно до ст. 94 КПК України, і визнавши їх належними та допустимими, оцінивши їх у сукупності з іншими фактичними даними, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, що виразилося у нанесенні умисних тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого.

Не погоджуючись з вироком місцевого суду, сторона захисту подала апеляційну скаргу, в якій, серед іншого, стверджувала, що останній вбив потерпілого через необережність, оскільки засуджений заперечував нанесення ударів потерпілому в область носу, та зазначав що штовхав його в спину, внаслідок чого останній впав обличчям на поверхню плити пічки. Після цього відбулося ще одне падіння потерпілого передньою частиною голови на підлогу. Крім того, захисник зазначав про розбіжності між первинною судово-медичною експертизою та комісійною судово-медичною експертизою трупу ОСОБА_2.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження, ретельно перевірив усі посилання й доводи, викладені захисником у згаданій апеляційній скарзі, й вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Так, апеляційний суд за клопотанням сторони захисту допитав судового експерта ОСОБА_4 щодо змісту висновку комісійної судово-медичної експертизи від 27 лютого 2019 року № 24, яка підтримала висновок комісійної експертизи та повідомила, що розбіжності між первинною експертизою трупу потерпілого ОСОБА_2, відповідно до якої смерть потерпілого настала внаслідок аспірації дихальних шляхів кров'ю в результаті тупої травми голови з переломом кісток носа, та висновком комісійної експертизи, відповідно до якого установлений прямий причинно-наслідковий зв'язок між переломом кісток носу, грубим зруйнуванням решіткового лабіринту з переходом на основу черепа, з забоєм головного мозку та смертю потерпілого пояснюються тим, що первинна експертиза була проведена через короткий проміжок час після смерті потерпілого через м'які тканини, без руйнації обличчя (у зв'язку з необхідністю нормального вигляду загиблого при похованні), натомість комісійна експертиза була проведена щодо скелетованого трупу, є більш детальною, не суперечить первинній експертизі, розширює та доповнює її.

Крім того судовий експерт заперечила можливість отримання тілесних ушкоджень (перелом кісток носу, грубе зруйнування решіткового лабіринту з переходом на основу черепа) потерпілим під час поховання, ексгумації трупу, його транспортування. Щодо механізму спричинення указаних вище ушкоджень, судовий експерт підтвердила, що вони могли утворитись внаслідок ударів тупими предметами з обмеженою контактуючою поверхнею, якими могли бути кисті рук, стиснуті в кулак, та пояснила, що потерпілий не міг отримати такі тілесні ушкодження від падіння з висоти власного зросту на обмежену чи необмежену контактуючу поверхню.

Також судовий експерт повідомила, що наявність саме таких тілесних ушкоджень у потерпілого ОСОБА_2 (грубе зруйнування решіткового лабіринту з переходом на основу черепа) підтверджуються також показаннями обвинуваченого ОСОБА_1, який зазначив, що після бійки потерпілий деякий час розмовляв і "харчав".

Таким чином, апеляційний суд, зважаючи на вказаний висновок комісійної експертизи та пояснення експерта, зазначив, що характер нанесених тілесних ушкоджень свідчить про умисне їх спричинення, та дійшов висновку про те, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог закону, з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав.

Верховний Суд погоджується з такими висновками місцевого та апеляційного судів та приходить до висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися при постановленні рішень.

Що стосується доводів касаційної скарги засудженого про те, що в його діях наявні ознаки необхідної оборони, то вони є безпідставними з огляду на таке.

Так, згідно з положеннями ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. При цьому перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.

Згідно з нормами ч. 1 та ч. 3 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК України.

При цьому, до критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об'єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного із перебуванням особи в стані необхідної оборони, суд повинен врахувати конкретні обставини справи, здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання. У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Як вбачається з копії судового рішення, такого суспільно небезпечного посягання, яке б загрожувало життю чи здоров'ю засудженого ОСОБА_1 та підлягало негайному відверненню чи припиненню, зі сторони потерпілого не було. Також, не встановлено обставин, за яких засуджений міг би вбачати реальну загрозу з боку потерпілого, тобто певної підстави (юридичного факту), наявність якої б вказувало на обґрунтованість виникнення у нього підстав для правомірного захисту.

Отже, встановлені судом фактичні обставини, у тому числі й на підставі показань самого засудженого, свідчать про відсутність акту суспільно небезпечного посягання зі сторони потерпілого ОСОБА_2, який би за своїми об'єктивними ознаками міг створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди для ОСОБА_1, що в свою чергу могло викликати у останнього невідкладну необхідність у заподіянні шкоди потерпілому.

Посилання засудженого на віктимну поведінку з боку потерпілого ОСОБА_2, оскільки останній, відповідно до показань свідка ОСОБА_5, почав бійку з обвинуваченим ОСОБА_1, не є вирішальним доводом у конкретно цьому кримінальному провадженні при вирішенні питання щодо перевищенням меж необхідної оборони, враховуючи характер виявлених тілесних ушкоджень у засудженого, які відносяться до легких тілесних ушкоджень, а також стан алкогольного сп'яніння потерпілого (концентрація алкоголю 4,1 проміле, як про те вказує засуджений у своїй касаційній скарзі).

За таких обставин, немає підстав вважати, що засуджений, цілеспрямовано завдаючи множинні удари стиснутими в кулак пальцями рук в область розташування життєво важливих органів (зокрема по голові та тулубу), перебував у стані оборони та діяв з перевищенням її меж. Натомість вчинення таких дій засудженим свідчить про те, що він через конфлікт з потерпілим, який виник на ґрунті особистих неприязних відносин, бажав заподіяти ОСОБА_2 тілесні ушкодження та діяв з відповідним умислом.

З урахуванням наведеного, висновок місцевого суду, залишений без змін апеляційним судом, щодо визнання доведеною винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, Верховний Суд вважає обґрунтованим.

Інші твердження наведені засудженим у касаційній скарзі не спростовують правильності висновків, викладених у судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення судів були постановлені з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, які можуть поставити під сумнів їх законність, а тому підстав для задоволення касаційної скарги засудженого відсутні.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на вирок Кобеляцького районного суду Полтавської області від 05 березня 2019 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 01 червня 2021 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

М. В. Мазур О. Л. Булейко С. Б. Фомін