Історія справи

Ухвала КГС ВП від 10.02.2021 року у справі №922/2206/20

УХВАЛА

16 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 922/2206/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - Єфремової І. В.,

відповідачів - Миронова О. А.,

третьої особи - не з'явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 (судді:

Терещенко О. І. - головуючий, Сіверін В. І., Склярук О. І.) та рішення Господарського суду Харківської області від 01.10.2020 (суддя Ємельянова О. О.) усправі

за позовом Акціонерного товариства "Банк інвестицій та заощаджень"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Техностар" і ОСОБА_1,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Приватне акціонерне товариство "Національна енергетична компанія "Укренерго",

про стягнення 1 539 382,49 грн,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2020 року Акціонерне товариство "Банк інвестицій та заощаджень" (далі - АТ "Банк інвестицій та заощаджень") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Техностар" (далі - ТОВ "Техностар") і ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) про солідарне стягнення з відповідачів як солідарних боржників 1 539 382,49 грн, з яких: 1 445
400,00 грн - заборгованість за основним зобов'язанням (фактично сплачена гарантійна сума), 60 667,20 грн - пеня, 23 126,40 грн -інфляційні втрати та 10
188,89 грн - 3 % річних.

Позов з посиланням на положення статей 11, 200, 509, 525, 526, 546, 549, 551, 554, 560, 569, 611, 625, 626 Цивільного кодексу України обґрунтовано неправомірністю дій відповідачів щодо невідшкодування позивачеві фактично сплаченої гарантійної суми згідно з договором про надання банківської гарантії від 14.01.2019 № 552/19-ГВ, укладеним між позивачем і ТОВ "Техностар", зобов'язання за яким були забезпечені порукою відповідно до договору поруки від цієї ж дати, укладеним між позивачем та ОСОБА_1.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.10.2020 позов задоволено. Стягнуто солідарно з ТОВ "Техностар" та ОСОБА_1 на користь АТ "Банк інвестицій та заощаджень" 1 445 400,00 грн - заборгованості за основним зобов'язанням (фактично сплаченої гарантійної суми), 60 667,20 грн - пені, 23
126,40 грн - інфляційних втрат та 10 188,89 грн - 3 % річних. Здійснено розподіл судових витрат.

Аргументуючи судове рішення, суд першої інстанції визнав позовні вимоги про солідарне стягнення з відповідачів спірних сум обґрунтованими та доведеними і виходив із того, що між АТ "Банк інвестицій та заощаджень" і ТОВ "Техностар" було укладено договір про надання банківської гарантії від 14.01.2019 № 552/19-ГВ, згідно з яким гарант за заявою принципала надає банківську гарантію на забезпечення виконання договору, укладеного між принципалом - ТОВ "Техностар" і Державним підприємством "Національна енергетична компанія "Укренерго" (далі - ДП "НЕК "Укренерго") (бенефіціаром), при цьому виконання зобов'язань ТОВ "Техностар" за договором про надання банківської гарантії від 14.01.2019 № 552/19-ГВ було забезпечено порукою згідно з договором від 14.01.2019 (сторонами в якому є АТ "Банк інвестицій та заощаджень" і ОСОБА_1); банк-гарант (позивач) виконав безумовну безвідкличну банківську гарантію після пред'явлення письмової вимоги бенефіціаром у зв'язку з порушенням принципалом-боржником зобов'язання, забезпеченого такою гарантією, за наслідками такого виконання банк звертався до ТОВ "Техностар" - принципала, а в подальшому і до поручителя, з вимогою про відшкодування зазначеної суми гарантії, утім боржник-принципал не відшкодував позивачеві-гаранту суму гарантійного забезпечення, виплаченого позивачем кредиторові - ДП "НЕК "Укренерго", водночас не здійснив відповідного відшкодування і поручитель - ОСОБА_1.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 рішення Господарського суду Харківської області від 01.10.2020 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними у рішенні місцевого господарського суду про задоволення позову.

Не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від 01.10.2020, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

Скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій судовій практиці, зокрема, постановам Вищого господарського суду України від 19.05.2010 у справі № 2/89-09, від 20.09.2012 у справі № 18/111/2011, від 31.01.2013 у справі № 6/5009/7748/11, від 04.02.2013 у справі № 1/126/2011, від 21.07.2014 у справі № 02/5026/1536/2012, від 09.06.2015 у справі № 920/1148/14, від 17.11.2016 у справі № 903/1334/15, від 23.05.2012 у справі № 16/5025/1654/11, а також постановам Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 910/4050/17, від 28.04.2020 у справі № 902/452/19, постанові Верховного Суду України від 14.01.2012 в частині застосування, зокрема, положень частини 3 статті 207 Цивільного кодексу України; вважає необґрунтованою відмову судів у прийнятті доказів, призначенні експертизи у справі. Скаржник наголошує на тому, що договір поруки від
14.01.2019 з позивачем не укладав і не підписував; про обставини відносин між позивачем і ТОВ "Техностар" не обізнаний; договір поруки підписано від імені ОСОБА_1 за допомогою факсиміле.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржені у справі судові рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів, викладених у касаційній скарзі, та наголошуючи на тому, що суди попередніх інстанцій розглянули справу за наявними в матеріалах справи доказами, які були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого судового рішення.

Від ОСОБА_1 надійшли пояснення у справі.

Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, 14.01.2019 між Публічним акціонерним товариством "Банк інвестицій та заощаджень" (далі - ПАТ "Банк інвестицій та заощаджень ") (гарант) та ТОВ "Техностар" (принципал) було укладено договір про надання банківської гарантії № 552/19-ГВ, за умовами якого гарант надає за заявою принципала банківську гарантію на забезпечення виконання договору, а саме договору, укладеного між принципалом і ДП "НЕК " Укренерго" (бенефіціар).

Гарантія видається гарантом у виді банківської гарантії на забезпечення виконання договору № 552/19-ГВ на суму 1 445 400,00 грн, яка є невід'ємною частиною цього договору, права та обов'язки за якою не можуть бути передані іншій особі.

У пункті 1.2 договору сторони погодили, що строк дії гарантії до 15.03.2020 включно.

Згідно з пунктом 2.1 договору про надання банківської гарантії сторони погодили, що за надання гарантії принципал повинен у строк до 21.01.2019 сплатити на рахунок гаранта винагороду у сумі 43 362,00 грн.

Належне виконання принципалом зобов'язань за цим договором забезпечується неустойкою, передбаченою у договорі; порукою ОСОБА_1 (пункт 2.2 зазначеного договору).

За умовами пункту 3.4.1 договору про надання банківської гарантії принципал зобов'язується, зокрема, упродовж 2 банківських днів із моменту сплати гарантом грошових коштів за гарантією на вимогу бенефіціара (або на виконання рішення суду) та отримання від гаранта відповідної вимоги, відшкодувати гаранту у повному обсязі всі витрати.

У пункті 4.2 договору про надання банківської гарантії сторони погодили, що у разі порушення принципалом строків відшкодування гаранту витрат за гарантією, передбачених пунктом 3.4.1 договору, принципал сплачує гаранту пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Згідно з гарантією на виконання зобов'язання від 14.01.2019 № 552/19-ГВ ПАТ "Банк інвестицій та заощаджень" поінформовано про те, що ТОВ "Техностар" і ДП
НЕК "Укренерго" підписали додаткову угоду від 30.10.2018 № 3 на продовження терміну дії договору від 20.09.2017 № 80-4/2647-17 із закупівлі, а також те, що на забезпечення виконання принципалом своїх зобов'язань за договором, що надалі іменується як основне зобов'язання, повинна бути надана безумовна, безвідклична банківська гарантія на користь бенефіціара у сумі, що становить 5 % відсотків від суми договору.

Зважаючи на це, ПАТ "Банк інвестицій та заощаджень", цим безумовно, тобто за першою вимогою бенефіціара без подання будь-яких інших документів або виконання будь-яких інших умов, та безвідклично бере на себе зобов'язання заплатити бенефіціару протягом 5 робочих днів із моменту отримання письмової вимоги бенефіціара, передбаченою цією гарантією, грошову суму 1 445 400,00 грн у випадку порушення принципалом зобов'язань за договором.

14.01.2019 ПАТ "Банк інвестицій та заощаджень" (кредитор/гарант) і ОСОБА_1 (поручитель) уклали договір поруки № 552/19-ГВ-П, за умовами якого поручитель поручається перед кредитором/гарантом за неналежне виконання ТОВ "Техностар" зобов'язань, що витікають із договору про надання банківської гарантії від
14.01.2019 № 552/19-ГВ, а саме протягом 2 банківських днів із моменту сплати кредитором/гарантом грошових коштів за банківською гарантією на забезпечення виконання зобов'язань № 552/19-ГВ на вимогу бенефіціара (або на виконання рішення суду), та отримання від кредитора/гаранта відповідної вимоги, відшкодовує кредитору/гаранту у повному обсязі усі витрати (включаючи, але не обмежуючись наступним): а) суми, фактично сплачені кредитором/гарантом бенефіціару в порядку та у випадках, передбачених гарантією, у межах загальної суми відповідальності кредитора/гаранта за гарантією, що становить 1 445 400,00
грн; б) збитки, включаючи реальні збитки, упущену вигоду та збитки від інфляційних процесів; в) судові витрати, понесені кредитором/ гарантом за гарантією (пункт 1.1 договору поруки).

За змістом пункту 1.2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором у повному обсязі. Боржник/принципал і поручитель відповідають перед кредитором/гарантом як солідарні боржники.

У пункті 2.1 договору сторони погодили, що кредитор/гарант набуває право вимагати від поручителя виконання зобов'язання, що випливає із договору гарантії за умови, якщо у встановлений договором гарантії строк виконання боржником/принципалом зобов'язання не будуть виконані, а також за умови обов'язкового направлення поручителю повідомлення з вимогою виконати зобов'язання боржником/принципалом.

За змістом пункту 2.2 договору поручитель зобов'язаний виконати взяті на себе зобов'язання за договором, не пізніше 3 банківських днів із моменту отримання повідомлення від кредитора/гаранта про невиконання боржником/принципалом зобов'язань і необхідності їх виконати поручителем.

11.02.2020 від Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго ", яке є правонаступником ДП "НЕК "Укренерго", надійшла вимога про сплату коштів за банківською гарантією від 14.01.2019 № 552/19-ГВ, в якій товариство вказувало на те, що принципал порушив термін виконання етапів робіт за договором, внаслідок чого не виконані обсяги робіт, передбачені графіком виконання робіт на 2019 рік, тому вимагало від гаранта сплати 1 445
400,00 грн.

13.02.2020 позивач (гарант) направив ТОВ "Техностар" (принципалу) повідомлення-вимогу (вих. № 03-9/02/790) про отримання письмової вимоги за банківською гарантією від 14.01.2019 № 552/19-ГВ бенефіціара та про сплату гаранту гарантійної суми 1 445 400,00 грн. Ця вимога була направлена на юридичну адресу товариства та отримано ним 28.02.2020, про що свідчить витяг із офіційного сайту Публічного акціонерного товариства "Укрпошта" (далі - ПАТ "Укрпошта").

У зв'язку з невиконанням принципалом вимог щодо відшкодування фактично сплаченої за гарантією суми 12.05.2020 позивач (гарант) направив ОСОБА_1 (поручителю) вимогу (вих. № 05-1/04/3460) про відшкодування гаранту фактично сплаченої гарантійної суми за гарантією виконання зобов'язань від 14.01.2019 № 552/19-ГВ на виконання договору про надання банківської гарантії від 14.01.2019 № 552/19-ГВ та договору поруки від 14.01.2019 № 552/19-ГВ-П, в якій позивач повідомив про направлення принципалу вимоги, яка ним була залишена без задоволення, та вимагав від поручителя - ОСОБА_1 сплати 1 445 400,00 грн - фактично сплаченої за гарантією суми, яка не була відшкодована принципалом, наголосивши, що у разі несплати цієї суми у зазначені строки поручитель буде нести відповідальність, передбачену у пункті 3.1 договору поруки та згідно з чинним законодавством України, а гарант буде змушений звернутися до суду, та вимагати відшкодування фактично сплаченої за гарантією суми, пені, судових витрат, інфляційних втрат за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми у порядку статті 624 Цивільного кодексу України. Така вимога була направлена позивачем на адресу фізичної особи, зазначену у договорі поруки, а саме: АДРЕСА_1, яка згідно з витягом із офіційного сайту ПАТ "Укрпошти" за номером поштового відправлення 0420526431129 була повернута за зворотною адресою.

Таким чином, як установили суди, зазначені вимоги були залишені відповідачами без задоволення. Водночас, здійснюючи судовий розгляд справи, попередні судові інстанції надали оцінку доводам відповідача (ОСОБА_1) щодо неотримання вимоги від 12.05.2020, оскільки з вересня 2015 року він вже не мешкає за адресою, на яку надсилалася вимога, та відхилили ці доводи, навівши мотиви такого відхилення. Зокрема, суди наголосили, що будь-яких доказів на підтвердження зазначених доводів відповідач не надав, а також не надав доказів про виконання відповідачем положень пункту 2.5 договору поруки від 14.01.2019, за змістом якого поручитель зобов'язаний своєчасно сповістити кредитора/гаранта про зміну своєї адреси, а у випадку ненадання інформації щодо зміни адреси, вказаної у цьому договорі, направлення на таку адресу повідомлення кредитора/гаранта буде вважатися зробленим належним чином.

Предметом позову у цій справі є вимоги АТ "Банк інвестицій та заощаджень" до ТОВ "Техностар" і ОСОБА_1 про солідарне стягнення з відповідачів як солідарних боржників 1 445 400,00 грн заборгованості за основним зобов'язанням (фактично сплаченої гарантійної суми), 60 667,20 грн пені, 23 126,40 грн інфляційних втрат та 10 188,89 грн - 3 % річних.

Зазначені вимоги з огляду на їх обґрунтованість та доведеність були задоволені господарським судом першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд.

При цьому суди виходили із того, що за змістом положень статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 200 Господарського кодексу України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

За змістом статті 560 Цивільного кодексу України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Згідно з розділом І Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземних валютах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13.01.2005 за № 41/1032, гарантія - це спосіб забезпечення виконання зобов'язань, відповідно до якого банк-гарант бере на себе грошове зобов'язання перед бенефіціаром сплатити кошти в разі настання гарантійного випадку. Зобов'язання банку-гаранта перед бенефіціаром не залежить від базових відносин, які забезпечуються такою гарантією (їх припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли посилання на такі базові відносини безпосередньо міститься в тексті гарантії.

Положеннями частин 1, 2, 3 статті 563 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Згідно із частиною 1 статті 565 Цивільного кодексу України гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.

З урахуванням зазначених правових положень суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що сукупність встановлених обставин свідчить про виконання банком-гарантом (позивачем) безумовної безвідкличної банківської гарантії після пред'явлення письмової вимоги бенефіціаром у зв'язку з порушенням принципалом-боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, і таке виконання здійснено з дотриманням вимог, передбачених гарантією.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 569 Цивільного кодексу України гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

Отже, після виконання договірного зобов'язання за наданою гарантією банк-гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника-принципала в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові-бенефіціару у встановлених законом та договором випадках, яка, як уже зазначалося і встановлено судами попередніх інстанцій, була сплачена банком-гарантом на користь кредитора-бенефіціара.

Разом із тим відповідно до частин 1, 2 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини 1,2 статті 554 зазначеного Кодексу).

За змістом статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно із частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Під час вирішення цього спору господарські суди попередніх інстанцій установили, що позивач направляв принципалу вимогу щодо відшкодування 1 445 400,00 грн суми гарантійного забезпечення (сплаченої за гарантією банком-гарантом бенефіціару), однак така вимога була залишена останнім без задоволення; спірна сума принципалом банку-гаранту сплачена не була; доказів протилежного в матеріалах справи немає. Суди також установили, що відповідна вимога надсилалася і поручителю, який згідно з договором поруки від 14.01.2019 відповідає перед банком-гарантом у повному обсязі та водночас разом із принципалом вони відповідають перед банком-гарантом як солідарні боржники, проте поручитель теж не здійснив відшкодування спірної суми, сплаченої за гарантією, у зв'язку з чим суди дійшли висновку про обґрунтованість вимог в частині солідарного стягнення з відповідачів 1 445 400,00 грн. Разом із тим, дослідивши правомірність нарахування заявлених до стягнення сум пені, 3 % річних та інфляційних втрат, перевіривши їх розрахунок, період, за який вони нараховані, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що розрахунок позивача є правильним, відповідає положенням чинного законодавства, а тому вимоги про стягнення спірних нарахувань також підлягають задоволенню за рахунок відповідачів.

Водночас, як свідчить зміст оскаржених у справі судових рішень, господарські суди попередніх інстанцій розглянули клопотання відповідача про призначення у справі судової технічної експертизи документів та, керуючись, зокрема, положеннями статті 99 Господарського процесуального кодексу України, дійшли висновку про відсутність правових підстав для його задоволення, навівши мотиви такої відмови. Зокрема, суди визнали необґрунтованим доцільність проведення судової технічної експертизи у наведеному випадку та зупинення у зв'язку з цим провадження у справі та установили, що згідно з наявним у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є засновниками (учасниками та кінцевими бенефіціарами) ТОВ "Техностар" - принципала за спірним договором про надання банківської гарантії, стягнення коштів за яким є предметом позову у цій справі, а отже, ОСОБА_1 (відповідач) є засновником (учасником та кінцевим бенефіціаром) - ТОВ "Техностар"; доказів на підтвердження обставин його необізнаності щодо укладення договору поруки, за яким було забезпечено виконання ТОВ "Техностар" зобов'язань за договором про надання банківської гарантії, у матеріалах справи немає. Крім того, суд першої інстанції, надавши оцінку наведеним у клопотанні про допит свідка доводам, урахувавши характер спірних правовідносин, предмет доказування у справі, а також положення процесуального законодавства, зокрема, статей 13, 73, 74, 87, 88, 89 Господарського процесуального кодексу України, відхилив таке клопотання за необґрунтованістю та відсутністю правових підстав для його задоволення, навівши відповідні аргументи. Незгода відповідача із судовими рішеннями щодо відмови у задоволенні цих клопотань не свідчить про прийняття судами рішень з порушенням норм процесуального права та не є підставою для їх скасування з таких мотивів, тому колегією суддів не беруться до уваги посилання скаржника на положення пункту 3 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України.

Як уже зазначалося, ОСОБА_1 не погодився з ухваленими у справі рішенням та постановою про задоволення позову, та оскаржив їх до суду касаційної інстанції.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 08.02.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від
01.10.2020 у цій справі на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної позивачем постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені статті 300 Господарського процесуального кодексу України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/7, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від
23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Стосовно наведених у касаційній скарзі посилань скаржника на постанови Верховного Суду від 28.04.2020 у справі № 902/452/19, від 19.04.2018 у справі № 910/4050/17, то колегія суддів зазначає наступне.

Так, правовідносини у справі № 902/452/19 (за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод будівельних матеріалів "Астор" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад-Бетон" про стягнення 650 323,45 грн) стосуються стягнення заборгованості з підстав неналежного виконання відповідачем умов укладених між сторонами договорів, а саме договору оренди спецтехніки з екіпажем (оператором, механіком) від 19.12.2018 № 191218/1 та договору на виконання робіт від 19.12.2018 № 191218 у частині здійснення обумовлених такими договорами платежів. Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову шляхом стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Каскад-Бетон" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод будівельних матеріалів "Астор" 16
758,04 грн пені, 1 415,42 грн - 3 % річних, 5 222,40 грн інфляційних втрат, з відмовою у решті позову про стягнення 450 779,20 грн заборгованості, 101 053,07
грн пені, 72 771,77 грн - 3% річних, 2 323,55 грн інфляційних втрат. Суди виходили, зокрема, з того, що до предмета доказування у цій справі входять обставини стосовно об'єму (обсягу) виконаних робіт із дроблення і сортування граніту за договором, який за своєю природою є договором підряду, утім первинні документи, які передбачені вимогами законодавства та договором, зокрема, "дані ваг", на підставі яких сторони погодили формування актів виконаних робіт, та самі обопільно підписані акти у матеріалах справи відсутні, у зв'язку з чим суд позбавлений можливості встановити факт виконання спірних робіт у визначеному позивачем обсязі; два акти надання послуг від 25.03.3019 № 92 і від 31.03.2019 № 119, на які посилався завод, містять факсиміле підпису замовника, що визнано обома сторонами, та у наведеному випадку за обставин відсутності письмової згоди сторін у договорі чи окремої угоди щодо використання факсиміле на первинних документах не відповідає положенням частини 3 статті 207 Цивільного кодексу України. Водночас наявні в матеріалах справи податкові декларації товариства не відображають обсяг операцій за такими актами, інший же акт про надання послуг від 15.04.2019 № 175 взагалі не підписаний замовником, до того ж договір на виконання робіт є розірваним із 31.03.2019. Зважаючи на викладене, суди дійшли висновку, що позовні вимоги в частині стягнення коштів за договором на виконання робіт не підлягають задоволенню, оскільки вони є недоведеними та безпідставними.

З урахуванням висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у частині стягнення коштів за таким договором не підлягають задоволенню й вимоги про стягнення нарахованих заводом штрафних та компенсаційних нарахувань на зазначені кошти. Поза тим, ухвалюючи рішення в часині стягнення з товариства на користь заводу штрафних та компенсаційних нарахувань за договором оренди, а саме 16
758,04 грн пені, 5 222,40 грн інфляційних втрат і 3 % річних у сумі 1 415,42
грн, суди, керуючись, серед іншого, положеннями статей 530, 549, 611, 612, 625, 759, 798, 805 Цивільного кодексу України, виходили з того, що зобов'язання за договором оренди виконано товариством з порушенням строку розрахунку за оренду екскаватора.

Правовідносини у справі № 910/4050/17 (на постанову Верховного Суду в якій також скаржник послався у касаційній скарзі) стосуються стягнення боргу за договором про надання послуг від 17.01.2012 № СА-1357, право вимоги стягнення якого у подальшому було відступлено за відповідними договорами. Так, предметом позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Байнер Груп" (далі - ТОВ "Байнер Груп") до Товариства з обмеженою відповідальністю "Санофі-Авентіс Україна" (далі - ТОВ "Санофі-Авентіс Україна") є стягнення 42 801 340,00 грн заборгованості за договором від 17.01.2012 № СА-1357. Як на підставу позову позивач посилався на неналежне виконання відповідачем зобов'язання за договором, внаслідок чого у нього виникла заборгованість, право вимоги якої перейшло від Товариства з обмеженою відповідальністю "Хоса-Плекс Україна" (далі - ТОВ "Хоса-Плекс Україна") до ТОВ "Байнер Груп" на підставі договору про відступлення права вимоги (цесії) від 21.02.2017 № 21-02/17. ТОВ "Хоса-Плекс Україна", у свою чергу, також звернулося до господарського суду із позовною заявою до ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" про стягнення 17 083,92 грн заборгованості за договором від 17.01.2012 № СА-1357, зокрема, за актом приймання-передачі від 27.03.2015 №
26. Разом з цим третя особа із самостійними вимогами на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Авісто" (далі - ТОВ "Фінансова компанія "Авісто") також звернулася з позовом про стягнення з ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" 48 343 976,24 грн, з яких: 32 198 736,06 грн - основний борг, 6 736 152,00 грн - пеня, 7 405 709,29 грн - інфляційні втрати, 2 003

378,89 грн - 3 % річних. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" не оплатило отримані у березні 2015 року послуги за договором про надання послуг від 17.01.2012 № СА-1357, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість, право вимоги на стягнення якої перейшло від ТОВ "Хоса-Плекс Україна" до ТОВ "Фінансова компанія "Авісто" згідно з договором факторингу № 1 від 25.04.2017.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.06.2017, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2017, у задоволенні позову ТОВ "Байнер Груп" відмовлено. Позов ТОВ "Хоса-Плекс Україна" задоволено, стягнуто з ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" на користь ТОВ "Хоса-Плекс Україна" 17 083,92 грн заборгованості. Позов ТОВ "Фінансова компанія "Авісто" задоволено частково, стягнуто з ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" на користь ТОВ "Фінансова компанія "Авісто" 32 198 736,06 грн заборгованості, 7 405 709,29 грн інфляційних втрат, 2 003 378,89 грн 3% річних. В іншій частині позову ТОВ "Фінансова компанія "Авісто" відмовлено.

Згідно з постановою Верховного Суду від 19.04.2018 у справі № 910/4050/17 рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2017 і постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2017 в частині вирішення позову ТОВ "Хоса-Плекс Україна" до ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" про стягнення 17 083,92 грн та позову ТОВ "Фінансова компанія "Авісто" до ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" про стягнення 48 343 976,24 грн і розподілу судового збору скасовано, а справу в цій частині передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва в іншому складі суду. Рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2017 і постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.10.2017 в частині відмови в задоволенні позову ТОВ "Байнер Груп" до ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" про стягнення 42 801 340,00 грн залишено без змін.

Скасовуючи судові рішення попередніх судових інстанцій у зазначеній частині, суд касаційної інстанції виходив із неповноти судового дослідження, порушення судами принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Зокрема, наголосив на необхідності дослідження належним чином питання щодо узгодження сторонами відповідно до вимог частини 3 статті 207 Цивільного кодексу України (шляхом укладення угоди) використання факсимільного відтворення підпису, укладення між сторонами додаткових угод № 4, № 5, прийняття відповідачем послуг за актами приймання-передачі послуг від 23.03.2015 № 5, № 6, № 7, від 26.03.2015 № 8, № 10, № 11, № 12, № 13, № 14, № 15, від 27.03.2015 № 16, № 17, № 18, № 19, № 20, № 21, № 22, № 24, № 25, № 26, надання належної оцінки всім доказам у справі, а також за необхідності обговорити питання про призначення у справі необхідних судових експертиз. Водночас суд касаційної інстанції погодився з висновками судів у частині відмови в задоволенні позову ТОВ "Байнер Груп" до ТОВ "Санофі-Авентіс Україна" про стягнення заборгованості, визнавши рішення і постанову апеляційного суду обґрунтованими.

Натомість, як уже зазначалося, спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли з такого виду забезпечувального зобов'язання, як гарантія та стосувалися солідарного стягнення з відповідачів як солідарних боржників спірних сум заборгованості (фактичної сплаченої суми гарантії), пені, інфляційних втрат та 3 % річних. Попередні судові інстанції, ухвалюючи оскаржені у справі судові рішення, керуючись положеннями статей 200, 509, 525, 526, 530, 546, 548, 553, 554, 560, 561, 563, 565, 611, 625 Цивільного кодексу України, статей 173, 193 Господарського кодексу України, дійшли висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог у зв'язку з невідшкодуванням принципалом та поручителем гаранту суми гарантійного забезпечення. Під час вирішення цього спору положення частини 3 статті 207 Цивільного кодексу України суди не застосовували, натомість оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (яка стала підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1), можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах. Тобто, зокрема, такі висновки мають бути зроблені в іншій справі (в якій відбувся касаційний перегляд судових рішень) і повинні охоплювати застосування тієї ж самої норми права, що застосована в оскаржуваних судових рішеннях, у подібних правовідносинах.

З огляду на викладене Верховний Суд відхиляє як помилкові посилання скаржника на висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у зазначених постановах Верховного Суду, оскільки, по-перше, зміст правовідносин, їх предмет, підстави та правове регулювання, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність правовідносин у таких справах; а по-друге, у наведеному випадку не мало місця неоднакове застосування господарськими судами в оскаржених судових рішеннях тих норм матеріального права, які були застосовані Верховним Судом у зазначених постановах, оскільки, як уже зазначалося, положення частини 3 статті 207 Цивільного кодексу України, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, попередні судові інстанції під час вирішення спору у справі, що розглядається, не застосовували. Отже, наведені посилання скаржника не є такими, що підтверджують підстави касаційного оскарження у розумінні положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на обґрунтування своїх доводів на викладену в постановах Вищого господарського суду України від
19.05.2010 у справі № 2/82-09, від 20.09.2012 у справі № 18/111/2011, від
31.01.2013 у справі № 6/5009/7748/11, від 04.02.2013 у справі № 1/126/2011, від
21.07.2014 у справі № 02/5026/1536/2012, від 09.06.2015 у справі № 920/1148/14, від 17.11.2016 у справі № 903/1334/15, від 23.05.2012 у справі № 16/5025/1654/11 правову позицію, оскільки постанова Вищого господарського суду України не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, є підставою касаційного оскарження, передбаченою у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

З цих же підстав відхиляються і посилання скаржника на постанову Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Крім того, не можуть бути взяті до уваги посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду України від 14.01.2002, оскільки скаржник не зазначив номер справи, в якій таку постанову прийнято, що унеможливлює надання оцінки викладеним у ній правовим висновкам на предмет врахування/неврахування їх судами попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях у справі, що розглядається.

З огляду на викладене, підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Відповідно, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United
Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від
01.10.2020 у справі № 922/2206/20.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від 01.10.2020 у справі № 922/2206/20 закрити.

Поновити виконання рішення Господарського суду Харківської області від
01.10.2020 та постанови Східного апеляційного господарського суду від 09.12.2020 у справі № 922/2206/20, виконання яких було зупинено згідно з ухвалою Верховного Суду від 15.02.2021.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак