Страсбурзький діагноз ЄСПЛ Україні: що насправді означають 160 рішень із порушеннями Конвенції

У міжнародних рейтингах держави змагаються за першість. Та буває лідерство, яке не вінчає лаврами, а безжально оголює системні провали держави. У 2025 році Україна посіла перше місце серед держав-відповідачів за кількістю рішень Європейського суду з прав людини, у яких було встановлено принаймні одне порушення Конвенції, — 160 із 164 ухвалених рішень. Це вже не суха статистика і не чергова цифра для політичних спекуляцій, а тривожний діагноз усій державній системі захисту прав людини. Проте відповідати на нього лише обуренням, гучними звинуваченнями та пошуком зручних винуватців — означає підміняти зважене осмислення емоційною реакцією. Ці цифри потребують точного прочитання, глибокого юридичного аналізу, правової неупередженості та професійної інтерпретації.

Україна не є історичним лідером за весь час діяльності ЄСПЛ, не посідає першого місця за кількістю нерозглянутих заяв і не має 42 встановлених у 2025 році випадків катування, як іноді стверджують у соціальних мережах. Проте після усунення статистичних перебільшень проблема не зникає. Навпаки, її справжній масштаб стає виразнішим.

Найбільш промовистою цифрою є не 160 і навіть не сумарні 92 показники у двох підкатегоріях статті 6 Конвенції. Це 89 рішень, у яких встановлено порушення статті 13 Конвенції — права на ефективний засіб юридичного захисту. Вони означають, що держава часто не лише порушує право людини, а й не дає їй реального способу припинити порушення або виправити його наслідки в Україні.

Страсбурзька статистика — не турнірна таблиця національної ганьби. Це карта збоїв державного механізму: від кабінету слідчого і камери слідчого ізолятора до зали суду, органу примусового виконання, парламенту та Кабінету Міністрів.

Перше місце — але за яким показником?

Фраза «Україна — перша за кількістю порушень Конвенції» гостро й резонансно звучить у дописах і коментарях у Facebook та інших соціальних мережах, однак без належних фахових уточнень є статистично некоректною.

У 2025 році ЄСПЛ постановив щодо України 164 рішення, у 160 з яких установив принаймні одне порушення Конвенції. Саме за кількістю таких рішень Україна посіла перше місце у річній таблиці Суду. Щодо російської федерації було постановлено 153 рішення з порушеннями, щодо Туреччини — 66, щодо Італії — 62.

Загалом 164 рішення щодо України охоплювали 568 заяв. Отже, кількість рішень не можна ототожнювати з кількістю заяв, заявників, потерпілих осіб або окремих фактичних епізодів. Одне рішення ЄСПЛ може стосуватися кількох об’єднаних заяв і водночас містити висновки про порушення кількох статей Конвенції.

Тому не можна механічно додавати показники за окремими статтями Конвенції та називати отриману суму кількістю «справ» або самостійних фактичних порушень.

Так само потребує уточнення поширена теза про 92 порушення статті 6 Конвенції. Офіційна таблиця окремо фіксує:

● 34 рішення щодо справедливості судового розгляду за статтею 6 Конвенції;

● 58 рішень щодо надмірної тривалості провадження за статтею 6 Конвенції.

Арифметично це 92 записи у двох підкатегоріях статті 6 Конвенції. Проте це не обов’язково 92 різні рішення, оскільки одне рішення могло бути враховане в обох колонках.

Інша суттєва помилка — твердження про 42 установлені випадки катування. В офіційній колонці «катування» за статтею 3 Конвенції щодо України за 2025 рік зазначено нуль. Показник 42 стосується нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції. Ще в 11 рішеннях було встановлено порушення процесуального обов’язку держави ефективно розслідувати таке поводження за статтею 3 Конвенції.

Ці уточнення не применшують проблеми. Вони лише очищують її від статистичних маніпуляцій і дають змогу побачити справжні причини порушень.

Найнебезпечніша цифра — 89. Чому саме 89 рішень із порушенням статті 13 Конвенції є найбільш показовими?

Держава може допустити первинне порушення: незаконно затримати людину, провести непропорційний обшук, затягнути судове провадження, не надати необхідної медичної допомоги або не виконати остаточне рішення суду. Але національна правова система повинна мати механізм, здатний швидко виявити порушення, припинити його та відновити право людини.

Стаття 13 Конвенції вимагає існування ефективного національного засобу юридичного захисту. Його ефективність визначається не самим фактом існування скарги, позову чи процедури, а спроможністю цього механізму дати людині практичний результат.

Людина може мати формальне право подати скаргу, але така скарга не припиняє тримання в неналежних умовах. Вона може оскаржувати тривалість провадження, але не мати процедури, здатної реально його прискорити. Вона може вимагати виконання остаточного рішення, але державний боржник залишається захищеним бюджетними обмеженнями, законодавчим мораторієм або інституційною бездіяльністю.

Відбувається подвійний державний збій: спочатку порушується основне право, а потім не спрацьовує національний механізм його захисту.

Саме за таких обставин ЄСПЛ, який за своєю природою має бути субсидіарним, тобто додатковим, механізмом, фактично стає для людини останньою надією після багаторічної боротьби із власною державою.

За цифрами — конкретні люди

Статистика ЄСПЛ — це не абстрактна таблиця. За кожним показником стоїть людина, яка не отримала своєчасного й ефективного захисту в Україні.

Коли держава не захищає життя

У справі «В’ячеславова та інші проти України», рішення в якій було постановлено 13 березня 2025 року, ЄСПЛ аналізував події в Одесі 2 травня 2014 року. Суд установив порушення права на життя за статтею 2 Конвенції та порушення процесуального обов’язку провести ефективне розслідування за статтею 2 Конвенції.

Державні органи не зробили всього, чого від них можна було розумно очікувати, щоб запобігти насильству, припинити його після початку, своєчасно врятувати людей із палаючого Будинку профспілок і провести ефективне розслідування подій.

Це був не лише збій конкретного поліцейського, слідчого чи прокурора. Йшлося про провал усього ланцюга державного реагування: оцінювання загроз, координації поліції та рятувальних служб, збереження доказів, організації досудового розслідування й процесуального керівництва.

Стаття 2 Конвенції вимагає від держави не тільки утримуватися від свавільного позбавлення життя. Вона зобов’язує державу вживати розумних заходів для захисту людей від реальної та безпосередньої загрози, а після загибелі людини — забезпечувати незалежне, оперативне, ретельне й ефективне розслідування.

Коли медична допомога залишається правом на папері

У справі «Бенюх проти України» від 26 червня 2025 року ув’язнений 19 місяців очікував на зубні протези, хоча законодавство передбачало їх безоплатне надання особам, які потребували такого лікування і не мали коштів для його оплати.

ЄСПЛ установив порушення заборони нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції та порушення права на ефективний засіб юридичного захисту за статтею 13 Конвенції. Суд зазначив, що законодавчі гарантії були фактично знецінені сукупністю адміністративних, нормативних і фінансових перешкод.

Ця справа показує: нелюдське поводження за статтею 3 Конвенції — це не лише фізичне насильство. Воно може полягати у тривалому ненаданні необхідної допомоги людині, яка перебуває під повним контролем держави й не може самостійно звернутися до іншого лікаря.

За таким порушенням стоїть не лише працівник конкретної установи. Його причинами можуть бути залежність пенітенціарної медицини, відсутність чітких строків надання лікування, недофінансування та відсутність ефективного судового засобу, здатного негайно припинити триваюче порушення.

Коли позбавлення свободи стає інституційною інерцією

У справі «Співак проти України» від 5 червня 2025 року заявник перебував на примусовому психіатричному лікуванні. Він не міг самостійно ініціювати належний судовий перегляд законності подальшого тримання або ефективно оскаржити лікування, яке застосовувалося проти його волі.

ЄСПЛ установив порушення заборони нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції, порушення права на свободу та особисту недоторканність за статтею 5 Конвенції, а також порушення права на ефективний засіб юридичного захисту за статтею 13 Конвенції. Подальше утримання заявника після припинення судом примусових медичних заходів було незаконним, а відповідні процедури не відповідали основним вимогам справедливості.

У цій справі поєдналися недоліки законодавства, медичної практики й судового контролю. Такі ситуації демонструють небезпеку системи, у якій тривале обмеження свободи починає сприйматися як звичайний стан, а не як винятковий захід, що потребує регулярного й переконливого обґрунтування.

Коли обшук уже проведено, а судовий захист запізнився

У справі «Корнієць та інші проти України» від 10 липня 2025 року поліція провела обшуки житла без попередньої судової ухвали.

ЄСПЛ установив порушення права на повагу до приватного і сімейного життя за статтею 8 Конвенції та порушення права на ефективний засіб юридичного захисту за статтею 13 Конвенції. Українські гарантії наступного судового контролю виявилися недостатніми: заявники не мали ефективної можливості оскаржити ухвалу, якою обшуки було схвалено вже після їх проведення.

Щодо однієї заявниці Суд також установив порушення заборони нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження за статтею 3 Конвенції та порушення процесуального обов’язку провести ефективне розслідування за статтею 3 Конвенції. Держава не пояснила походження тілесних ушкоджень, отриманих заявницею під час перебування під фактичним контролем поліції, а її скаргу не було належно розслідувано.

В одному рішенні зійшлися одразу кілька державних збоїв: втручання у житло без достатніх гарантій, відсутність ефективного засобу оскарження, неналежне поводження та неефективне розслідування.

Коли юридична процедура використовується не за заявленою метою

У справі «Ситник проти України» від 24 квітня 2025 року ЄСПЛ установив порушення права на справедливий судовий розгляд за статтею 6 Конвенції, порушення права на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції та порушення обмежень щодо застосування дозволених Конвенцією обмежень за статтею 18 Конвенції.

Національні суди не надали належної відповіді на істотні аргументи захисту, проігнорували частину доказів захисту, довільно розподілили тягар доказування та не усунули обґрунтованих сумнівів щодо безсторонності суду.

Безстрокове перебування імені заявника у відкритому реєстрі осіб, які вчинили корупційні правопорушення, було визнано непропорційним втручанням у його приватне життя та професійну репутацію. ЄСПЛ також установив, що переважною прихованою метою провадження була персональна атака на моральну й професійну доброчесність заявника, а не заявлена мета запобігання корупції.

Це особливо небезпечний вид порушення. Юридична процедура може бути зовні правильно оформлена, але використовуватися з метою, несумісною з верховенством права.

Коли партійне рішення змінює волю виборців

У справі «Томенко проти України» від 10 липня 2025 року дострокове припинення депутатського мандата було визнано порушенням права на вільні вибори за статтею 3 Першого протоколу до Конвенції.

ЄСПЛ зазначив, що заявник навряд чи міг передбачити такий наслідок виходу з парламентської фракції, оскільки відповідні конституційні положення раніше не застосовувалися на практиці. Крім того, мандати було припинено лише у двох із десяти депутатів, які перебували у співставному становищі.

Питання полягало не лише у праві конкретного депутата. Йшлося про співвідношення партійної дисципліни, правової визначеності та волевиявлення виборців.

Чи винні в усьому судді?

Спокуса знайти одного винного зрозуміла. Судді здійснюють правосуддя, тому саме судове рішення часто є останньою національною точкою, у якій порушення ще можна було зупинити.

Суддя повинен перевіряти законність затримання, вимагати доказів існування процесуальних ризиків, оцінювати необхідність і пропорційність обшуку, забезпечувати рівність сторін, реагувати на обґрунтовані заяви про жорстоке поводження та відповідати на вирішальні аргументи учасників процесу.

Якщо суд лише відтворює клопотання прокурора або повторює попередню ухвалу, судовий контроль перетворюється на процесуальний ритуал.

Особливо небезпечною залишається шаблонна практика тримання під вартою. Тяжкість обвинувачення сама по собі не доводить існування ризику переховування, впливу на свідків або перешкоджання кримінальному провадженню. Кожне продовження тримання під вартою потребує нового, індивідуалізованого обґрунтування та аналізу менш обтяжливих альтернатив.

Проте зводити всі 160 рішень до вини суддів було б юридично неправильно.

Жорстоке поводження може виникнути у підрозділі поліції. Неефективне розслідування — у діяльності слідчого та прокурора. Неналежні умови тримання — у пенітенціарній системі. Невиконання рішення — у діяльності державного боржника, органу примусового виконання, Казначейства та бюджетної системи. Законодавча прогалина перебуває у сфері відповідальності парламенту. Організація і фінансування — у сфері виконавчої влади.

ЄСПЛ установлює міжнародно-правову відповідальність держави, а не персональну дисциплінарну вину судді. Держава є стороною Конвенції та відповідачем у провадженні перед ЄСПЛ.

Це не означає, що суддя за будь-яких обставин звільнений від відповідальності. Стаття 126 Конституції України допускає відповідальність судді за злочин або дисциплінарний проступок. Стаття 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає дисциплінарну відповідальність, зокрема, за умисне або внаслідок грубої недбалості порушення прав людини, яке спричинило істотні негативні наслідки. Але конкретне діяння, форма вини, наслідки та причинний зв’язок мають бути встановлені в окремому дисциплінарному провадженні.

Види дисциплінарних стягнень є диференційованими — від попередження до подання про звільнення — і повинні застосовуватися пропорційно характеру проступку, ступеню вини та його наслідкам. Стандарти Консультативної ради європейських суддів також вимагають поєднувати підзвітність судді із захистом його незалежності. Тлумачення права або оцінювання доказів не повинні самі собою спричиняти дисциплінарну відповідальність, якщо не йдеться про злий умисел, свідоме нехтування обов’язками або серйозний проступок.

Не може бути й автоматичного стягнення із судді суми сатисфакції, виплаченої державою. Стаття 1191 Цивільного кодексу України пов’язує право регресу держави до посадової особи суду, прокуратури або органу досудового розслідування з установленням у її діях складу кримінального правопорушення обвинувальним вироком, який набрав законної сили.

Незалежність судді не може бути прикриттям безкарності. Але відповідальність без індивідуального доведення вини сама перетворюється на інструмент тиску на правосуддя.

Чому порушення повторюються

Головна проблема полягає не в тому, що українське законодавство зовсім не знає прав людини. Більшість основних гарантій формально закріплено. Проблема — у розриві між нормою і практикою.

Перша причина — формалізм. Ризик названо, але не доведено. Клопотання розглянуто, але на вирішальний аргумент не відповіли. Скаргу на насильство зареєстровано, але ефективного розслідування не проведено. Рішення набрало законної сили, але роками не виконується. Рішення ЄСПЛ перекладено, проте практика, що породила порушення, залишається незмінною.

Друга причина — репресивна інерція. У кримінальному процесі продовжує діяти фактична презумпція на користь примусу: спочатку затримати, вилучити майно, провести максимально широкий обшук або обрати тримання під вартою, а вже потім з’ясовувати, чи було настільки глибоке втручання справді необхідним.

Третя причина — відомча замкненість. Коли скарга стосується дій представника органу правопорядку, її розслідування нерідко залишається залежним від тієї самої інституційної системи. Втрачається час, не зберігаються відеозаписи, тілесні ушкодження документуються із запізненням, а постанови про закриття провадження багаторазово скасовуються без реального прогресу.

Ще у справі «Каверзін проти України» ЄСПЛ указав на повторюваний характер жорстокого поводження з особами під контролем міліції та неефективність розслідування таких скарг. У пілотному рішенні «Сукачов проти України» Суд визнав структурною проблему неналежних умов тримання та відсутності ефективних засобів юридичного захисту за статтею 13 Конвенції. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» структурною було визнано проблему невиконання остаточних рішень національних судів і відсутності ефективного засобу юридичного захисту за статтею 13 Конвенції.

Четверта причина — слабкість національних засобів юридичного захисту. Формальна можливість подати скаргу не робить її ефективною. Вона повинна бути здатною своєчасно припинити порушення або забезпечити належне відшкодування.

П’ята причина — неповне виконання рішень ЄСПЛ. Виплата компенсації конкретному заявникові ще не усуває першопричини порушення. Потрібно змінювати закон, судову й адміністративну практику, інструкції, бюджетні механізми та систему контролю.

Ціна невиконання

За Річним звітом Комітету міністрів Ради Європи, у 2025 році для нагляду за виконанням було передано 159 нових справ проти України, а закрито 97. На кінець року під наглядом залишалися 904 справи — порівняно з 842 роком раніше. Серед них було 114 провідних справ, які стосуються структурних або системних проблем.

Із цих 114 провідних справ 72 залишалися під наглядом щонайменше п’ять років. Це означає, що значна частина першопричин давно відома державі, але їх усунення триває роками.

Водночас було б неправильно стверджувати, що Україна взагалі не виконує рішень ЄСПЛ. Закриття 97 справ, серед яких 11 провідних, свідчить про реальний прогрес. Зокрема, було завершено нагляд за провідною справою щодо реформування системи суддівської кар’єри й дисциплінарної відповідальності, а також за групою справ щодо створення механізму перегляду довічних покарань.

Проте загальна тенденція залишається негативною: нових справ надходить більше, ніж закривається.

У 2025 році у справах проти України було присуджено 3 355 045 євро справедливої сатисфакції. Це справді мільйонні сукупні витрати державного бюджету, але не «мільйони за кожним рішенням». Повну виплату було зареєстровано у 129 справах, тоді як у 329 справах понад шість місяців після спливу встановленого строку все ще очікувалося підтвердження повної виплати та/або сплати пені.

Найвищою є навіть не фінансова ціна, а втрата довіри до суду, органів правопорядку та держави загалом.

Що необхідно змінити

Україні потрібна не чергова декларація про обов’язковість практики ЄСПЛ, а керована система запобігання повторюваним порушенням.

Кожне остаточне рішення ЄСПЛ має проходити обов’язковий причинний аналіз. Необхідно встановлювати:

● де саме виникло порушення;

● який орган міг його попередити або припинити;

● чи є проблема індивідуальною, організаційною або структурною;

● чи потрібна зміна закону, судової практики, інструкції, фінансування або кадрового рішення;

● хто є головним виконавцем;

● у який строк проблема має бути усунена;

● яким показником перевірятиметься результат.

Потрібен відкритий електронний реєстр виконання рішень ЄСПЛ, який показуватиме не лише факт виплати сатисфакції, а й стан індивідуальних і загальних заходів.

Для запобігання жорстокому поводженню за статтею 3 Конвенції слід повністю запровадити систему фіксації всіх дій із затриманою особою, автоматичне збереження відеозаписів, невідкладний медичний огляд та незалежне розслідування кожного випадку тілесних ушкоджень, отриманих під контролем держави.

Для подолання необґрунтованого тримання під вартою та нових порушень статті 5 Конвенції необхідно законодавчо й практично забезпечити індивідуалізоване мотивування: конкретний факт, конкретний доказ ризику, його актуальність і пояснення, чому менш обмежувальний захід є недостатнім.

Для осіб у місцях несвободи потрібні два реальні засоби захисту відповідно до статті 13 Конвенції: превентивний — щоб суд міг негайно зобов’язати адміністрацію поліпшити умови чи забезпечити лікування, і компенсаційний — для відшкодування вже допущеного порушення.

Для запобігання новим порушенням вимоги розумного строку за статтею 6 Конвенції необхідно створити процедуру прискорення розгляду та компенсації за необґрунтовану затримку.

Для обшуків і негласних заходів, які становлять втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, потрібні повноцінний попередній або наступний судовий контроль, чіткі предметні та часові межі втручання, періодичний перегляд арешту майна й посилені гарантії адвокатської таємниці.

Кожне рішення ЄСПЛ має також проходити професійний скринінг щодо можливої відповідальності конкретних посадових осіб. Але результатом такого аналізу не завжди має бути покарання. Це може бути зміна закону, інструкції, управлінського процесу, навчальної програми, фінансування або системи контролю.

Індивідуальна відповідальність необхідна тоді, коли доведено конкретне умисне або грубо недбале порушення, а не лише відмінність юридичних позицій.

Не турнірна таблиця ганьби, а карта державних збоїв

Страсбурзька статистика — це не арифметична таблиця національного сорому.

Це карта місць, у яких держава перестає захищати людину.

В одному випадку вона не запобігає небезпеці для життя. В іншому — не надає необхідної медичної допомоги ув’язненому. У третьому — без достатніх гарантій втручається у житло. У четвертому — роками тримає людину в стані процесуальної невизначеності. У п’ятому — ухвалює судове рішення, але не виконує його.

Головним критерієм успішності державної політики має бути не кількість перекладених рішень ЄСПЛ, не число проведених семінарів і навіть не сума виплаченої сатисфакції.

Головний критерій — чи зможе людина отримати ефективний захист свого права в Україні.

ЄСПЛ не є дисциплінарною палатою для українських суддів і не визначає персонально винних посадовців. Він установлює відповідальність держави. Але саме тому кожне його рішення повинно мати продовження в Україні: у зміні закону, практики, інструкції, бюджету, системи контролю, а за наявності умислу або грубої недбалості — у справедливій індивідуальній відповідальності.

Повага до Конвенції починається не у Страсбурзі. Вона починається в момент фактичного затримання, під час першої розмови з адвокатом, у кабінеті слідчого, у клопотанні прокурора, в ухвалі слідчого судді, у медичній частині СІЗО та під час виконання остаточного рішення.

Європейський суд з прав людини має залишатися субсидіарним механізмом захисту, а не останнім прихистком людини, виснаженої роками безрезультатної боротьби з власною державою. Лише тоді Україна перестане очолювати невтішну статистику ЄСПЛ і стане державою, у якій людині не доводиться шукати справедливості у Страсбурзі, бо її права надійно захищені вдома. Державою, для якої верховенство права — не декоративна формула в законах, не популістське гасло з політичних трибун, а щоденний і непорушний порядок життя. Адже, як застерігав Джон Локк, «там, де закінчується закон, починається тиранія»

Автор статті: Микола Погорецький — доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, професор кафедри кримінального процесу Навчально-наукового інституту права, перший проректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Джерело: Юридична газета