Справа "Корнілова проти України": Надцікава справа про дискримінацію, через невикриття органами влади релігійного мотиву у діях обвинуваченого по відношенню до Свідків Єгови (заява №47283/14, від 12.11.2020 р.)

Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube
Справа

Фабула судового акту: Заявницю вдарив чоловік, якого вона намагалася запросити на зібрання Свідків Єгови. З самого початку кримінального провадження щодо цього чоловіка, заявниця наполягала на тому, що він вдарив її з мотивів релігійної ненависті. Проте, зрештою, національні суди визнали його винним лише у заподіянні заявниці легких тілесних ушкоджень, не розглянувши при цьому, чи відігравали релігійні упередження роль у цих подіях. За таких обставин, заявниця поскаржилася до ЄСПЛ на те, що органи державної влади недостатньо врахували мотив релігійного упередження, який став підґрунтям для її побиття. Розглянувши справу, Суд було констатував порушення статті 14 Конвенції (“Заборона дискримінації”) у поєднанні з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції.

Факти справи: У березні 2013 р. заявниця, Свідок Єгови, здійснювала обхід від будинку до будинку, роздаючи надруковані запрошення на релігійну службу. Помітивши запрошення та Біблію в руках заявниці, чоловік одразу вдарив її кулаком по голові, використовуючи, при цьому, нецензурну лексику, назвавши її «штундрою» (розмовний термін, який вживається в Україні щодо євангельських протестантів різних конфесій) та погрожуючи спустити на неї собаку. Через два дні заявницю госпіталізували зі скаргами на запаморочення та нудоту, і діагностували струс мозку. Цього ж дня, вона звернулася зі скаргою до міліції, які порушили кримінальне провадження. Стверджуване кримінальне правопорушення було кваліфіковане, як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження. Протягом слідства заявниця зверталася до слідчого із клопотанням про зміну правової кваліфікації правопорушення з умисного заподіяння легкого тілесного ушкодження на порушення рівноправності. Вона стверджувала, що чоловік знав, що вона була Свідком Єгови, і вдарив її з цієї причини. Проте, слідчий відмовив їй у задоволенні клопотання. Під час судового розгляду заявниця також наполягала на тому, що чоловік скоїв злочин з мотивів релігійної ненависті, проте, у липні 2013 р. суд визнав його винним в умисному заподіянні легкого тілесного ушкодження. Заявниця оскаржила вирок до судів вищих інстанцій, проте вони залишили рішення суду першої інстанції без змін.

Суть справи:

Порушення статті 3 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції

Суд зауважив, що на органи державної влади погладається обов’язок проводили ефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами, яке має бути здатним призвести до встановлення походження тілесних ушкоджень, а також до встановлення і покарання винних осіб. Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Оскільки на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину означає, що органи мають докласти всіх можливих зусиль, та мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи.

Розглянувши матеріали справи, Суд передусім, зазначив, що органи державної влади оперативно розслідували побиття заявниці, встановили особу та пред’явили обвинувачення нападнику, закінчили провадження у справі протягом року та обрали нападнику покарання, яке не вбачається непропорційним тяжкості вчинених ним дій, а заявниця, при цьому брала активну участь у всіх стадіях провадження. Отже, порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції, взятого окремо, у цій справі не було.

Далі Суд зазначив, що органи влади вжили низку заходів для викриття можливих релігійних мотивів. Обвинуваченого неодноразово допитували, і заявниця мала можливість взяти участь у відповідних слідчих діях. Крім того, органи влади неодноразово розглядали клопотання заявниці щодо перекваліфікації вчиненого проти неї злочину у злочин, скоєний на ґрунті ненависті, однак у своїх рішеннях вони дотримувалися викладу подій, наданому обвинуваченим, зокрема щодо його мотивів, а не викладу, наданому заявницею. При цьому виклад подій заявниці був послідовним, тоді як обвинувачений змінював свої показання. Також, органи державної влади жодним чином не прокоментували вживання обвинуваченим слова «штунда» стосовно заявниці, що було явною вказівкою на його можливе релігійне упередження.

Підсумовуючи Суд зауважив, що проблемним у поведінці органів державної влади було не те, що вони ймовірно тлумачили будь-які сумніви щодо мотиву обвинуваченого на його користь, а те, що вони достатньою мірою не обґрунтували свої рішення, а саме не розглянули можливості подвійного мотиву його дій. При цьому, вони не дотрималися свого обов’язку викриття будь-якого релігійного мотиву у діях обвинуваченого та встановлення, чи відігравали релігійні упередження роль у цих подіях. З огляду на це, Судом було констатовано порушення статті 14 Конвенції у поєднанні з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції.

Враховуючи всі обставини справи, Суд постановив сплатити заявниці по 1 200 євро, в якості відшкодування моральної шкоди.

Аналізуйте наступні судові акти: «Бурля та інші проти України» (заява № 3289/10, від 06.11.2018 р.)

«Çam проти Туреччини» (заява № 51500/08, від 23.02.2016 р.)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «КОРНІЛОВА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF KORNILOVA v. UKRAINE)

(Заява № 47283/14)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 листопада 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Корнілова проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

З огляду на:

заяву, яку 27 червня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Тетяна Василівна Корнілова (далі –заявниця);

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд);

зауваження сторін;

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом;

після обговорення за зачиненими дверима 13 жовтня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1{C}. Заявницю вдарив чоловік, якого вона намагалася запросити на зібрання Свідків Єгови. Зрештою особа була визнана винною у заподіянні легких тілесних ушкоджень, їй було обрано покарання у виді штрафу та зобов’язано сплатити відшкодування шкоди. Заявниця скаржилася, що органи державної влади недостатньо врахували стверджуваний мотив релігійного упередження, який став підґрунтям для насильства. Вона посилалася на статті 3, 9 та 14 Конвенції.

ФАКТИ

2{C}. Заявниця народилася у 1973 році і проживає у м. Носівка. Її представляли пан К. Черниченко, пан Р. Кук та пан А. Карбонно, юристи, які практикують у м. Львів, Лондон і Париж відповідно.

3{C}. Уряд представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

4{C}. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5{C}. 07 березня 2013 року заявниця, Свідок Єгови, та її співвіруюча, пані Н.С., здійснювали обхід від будинку до будинку у місті Носівка, роздаючи надруковані запрошення на релігійну службу. На лицьовому боці запрошень було зображення Ісуса Христа та слова «Один помер за всіх» великим шрифтом; на зворотному – певний текст меншим шрифтом, в якому зазначалося, що запрошення було на зустріч Свідків Єгови.

6{C}. Близько 13 год. 00 хв. заявниця та Н.С. постукали до будинку В.С., п’ятдесятирічного чоловіка, з яким вони не були знайомі. Він зустрів їх біля хвіртки будинку. Згідно з твердженнями заявниці, помітивши запрошення та Біблію в руках жінок, В.С. одразу вдарив заявницю кулаком по голові і почав лаятися на двох жінок, використовуючи нецензурну лексику, а також називати їх «штундами». Також згідно з твердженнями заявниці вона та Н.С. пішли, оскільки В.С. погрожував спустити на них собаку.

7{C}. Штунда або штундист – це розмовний термін, який вживається в Україні щодо євангельських протестантів різних конфесій. Він походить від терміну штундизм, який використовується для опису євангельських протестантських груп, що діяли в Україні у 19-му столітті та були зосереджені на євангелізації шляхом поширення знань про Біблію.{C}[1]

8{C}. 09 березня 2013 року заявниця була госпіталізована до неврологічного відділення Носівської центральної районної лікарні у зв’язку зі скаргами на запаморочення та нудоту. Їй діагностували струс мозку. Також було виявлено крововиливи на обличчі. Вона перебувала на стаціонарному лікуванні до 19 березня 2013 року та отримала дозвіл повернутися на роботу наступного дня.

9{C}. Також 09 березня 2013 року заявниця звернулася зі скаргою до Носівського районного відділу міліції. Працівники міліції порушили кримінальне провадження та повідомили її про це, зазначивши також, що стверджуване кримінальне правопорушення було попередньо кваліфіковане за частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України (умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, див. пункт 45).

10{C}. Того ж дня працівники міліції допитали заявницю. Вона заявила, що була Свідком Єгови і 07 березня вона та співвіруюча Н.С. роздавали запрошення на релігійну службу. Коли вони постукали до одного конкретного будинку, до них вийшов п’ятдесятирічний чоловік і почав лаятися та називати їх штундами. Потім він безпричинно вдарив заявницю по голові.

11. Також того ж дня В.С. допитали як свідка за відсутності захисника. Він зазначив, що дві невідомі йому до цього жінки прийшли до його господарства та запропонували йому літературу Свідків Єгови. Він відмовився взяти її і вимагав, щоб вони пішли та більше не навідувалися до нього. Вони відмовились йти і «продовжували агітувати у своє братство». У той момент В.С. розізлився та вдарив одну з жінок по обличчю долонею. Він зазначив, що навіть якщо нецензурно висловлювався, то його лайка не була адресована жінкам.

12{C}. 12 березня 2013 року Н.С. допитали. Вона зазначила, що В.С. вдарив заявницю одразу, щойно побачив її, перш ніж хтось із них промовив хоча б слово. Н.С. не бачила, чи вдарив він її долонею чи кулаком. Однак вона пам’ятала, що В.С. постійно лаявся і називав заявницю та її «штундами».

13{C}. 18 березня 2013 року у відповідь на запит слідчого міліції, у провадженні якого перебувала справа, місцева лікарня повідомила, що В.С. не знаходився на обліку лікаря у зв’язку з будь-якими психічними проблемами чи проблемами із залежністю від наркотиків. Слідчий також витребував довідку-характеристику на В.С. від місцевої ради, яка відповіла, що скарг на нього не надходило. Насамкінець, слідчий встановив, що В.С. не мав судимостей.

14{C}. 25 березня 2013 року заявницю було визнано потерпілою стороною (потерпілою) у провадженні та надано інформацію про її процесуальні права як потерпілої відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 48).

15{C}. Того ж дня заявницю допитали і вона надала детальні показання, виклавши події у формулюваннях, подібних до описаних у пункті 6. Вона у деталях вказала, посилаючись на статті 3 та 9 Конвенції, наскільки приниженою почувалася і як ця подія травмувала її, а також як це вплинуло на її релігійну практику.

16. 01 та 12 квітня 2013 року працівники міліції допитали члена ради старійшин громади Свідків Єгови, до якої належала заявниця, доньку заявниці (також Свідка Єгови) та двох інших членів громади. Ці свідки на підставі розмов із заявницею повторили її виклад подій, наведений в пункті 6.

17{C}. 02 квітня 2013 року судово-медичний експерт встановив, що заявниця зазнала легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад її здоров’я, визначений у відповідних правилах, як проблеми зі здоров’ям, що тривають від шести до двадцяти одного дня. Експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження заявниці могли бути нанесені або ударом долоні (версія відповідача), або кулаком (версія заявниці).

18{C}. 09 квітня 2013 року начальник районного відділу міліції повідомив слідчого, що на його прохання працівники міліції провели подвірний обхід сусідів В.С. з метою встановлення можливих свідків інциденту. Однак нічого, що представляло б оперативний інтерес, встановлено не було.

19{C}. 25 квітня 2013 року допитали чоловіка заявниці, який не був Свідком Єгови. Він зазначив, що заявниця не говорила йому про інцидент з В.С. того ж дня (07 березня) або наступного дня, і він дізнався про це від неї лише 09 березня в лікарні. Згідно з викладом подій, наданим заявницею, В.С. вийшов зі свого будинку назустріч заявниці та її співвіруючій Н.С., і щойно побачив у їхніх руках друковані матеріали із зображенням Ісуса Христа та Біблії, почав кричати та лаятись, а потім вдарив заявницю.

20. 14 травня 2013 року слідчий офіційно повідомив В.С. про підозру у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України. Допитаний того дня В.С. стверджував, що не міг згадати, чи тримали жінки щось в руках, або про що вони говорили; однак він пам’ятав, що вони його кудись запрошували; незважаючи на його прохання, жінки не хотіли йти, тоді він вдарив одну з них долонею. В.С. заперечив у своїй поведінці будь-який можливий елемент релігійної нетерпимості.

21{C}. Того ж дня слідчий організував одночасний допит заявниці та В.С. Заявниця надала виклад подій, наведений у пункті 6. В.С. значною мірою підтвердив його, але зазначив, що вдарив заявницю не через бажання образити її релігійні переконання, а «із раптово виниклих неприязних відносин». В.С. повторив це формулювання на запитання заявниці, чому він вдарив її (див. пункт 41 для пояснення значення цього формулювання).

22. 15 травня 2013 року заявниця звернулася до слідчого із клопотанням про зміну правової кваліфікації правопорушення, у вчиненні якого обвинувачувався В.С., з умисного заподіяння легкого тілесного ушкодження за статтею 125 на порушення рівноправності, злочин, передбачений частиною другою статті 161 Кримінального кодексу України (див. пункт 46). Вона стверджувала, що В.С. знав, що вона була Свідком Єгови, і вдарив її з цієї причини.

23{C}. 16 травня 2013 року слідчий ще раз допитав заявницю та Н.С. Вони повторили свої попередні показання.

24{C}. 17 травня 2013 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання заявниці про зміну правової кваліфікації, вважаючи встановленим, що В.С. так відреагував на ґрунті «раптово виниклих неприязних відносин». Не було встановлено, що він діяв з бажанням розпалити релігійну ненависть.

25. 20 травня 2013 року В.С. знову допитали. Він зазначив, що вдарив заявницю долонею на ґрунті «раптово виниклих неприязних відносин», оскільки вона та Н.С. відволікали його від домашніх справ. Вони наполегливо запрошували його на зустріч, зазначаючи, що там буде багато жінок. Потім заявниця образила його щодо його «чоловічого здоров’я» (Корнілова Т.В. тоді навіть образила мене із приводу мого чоловічого здоров’я), саме тому він вдарив її. Він пояснив, що раніше не згадував про цей аспект інциденту, оскільки йому було соромно. Він не мав умислу розпалювати релігійну ворожнечу або образити релігійні переконання заявниці. В.С. наполягав, що поважав всі релігії. Він не знав, що заявниця була Свідком Єгови, оскільки не було жодних ознак її належності до цієї групи. Він справді вживав нецензурні слова, але ці слова не були адресовані заявниці та її супутниці. Він міг сказати слово «штунда», але без жодного релігійного підтексту. В.С. зазначив, що інколи вживав це слово, коли злився на жінок. Насамкінець, В.С. заперечив, що погрожував спустити на жінок собаку. Він зазначив, що каявся у скоєному правопорушенні, передбаченому статтею 125 Кримінального кодексу України, у вчиненні якого його обвинувачували.

26{C}. У рамках кримінального провадження заявниця подала проти В.С. цивільний позов про відшкодування шкоди.

27. 20 травня 2013 року слідство було закінчено, і заявниця ознайомилася з матеріалами справи. Вона не подала жодних зауважень.

28{C}. Під час судового розгляду підсудний визнав свою вину за всіма пунктами обвинувачення. Він засвідчив, що заявниця та Н.С. запрошували його на якусь гулянку, він не міг пригадати, яку саме, на якій були б присутні багато жінок. Він відмовився. Заявниця сказала йому, що мабуть він не зацікавлений, оскільки «з жінками не способен». Потім він відмахнувся від неї рукою і, оскільки вона стояла поруч, зрештою дав їй ляпас.

29{C}. Заявниця, яку представляв захисник, наполягала, що її піддали жорстокому поводженню у зв’язку з її релігією. Вона надала опис подій, наведений у пункті 6, з тією різницею, що вона не чула погрози В.С. спустити на неї собаку, але чула про це під час надання Н.С. свого викладу подій. На запитання, чому заявниця два дні не зверталася за медичною допомогою, вона пояснила, що не знала, як розповісти про цей інцидент своєму чоловіку.

30{C}. Під час судового розгляду також були допитані інші свідки, які давали показання під час досудового розслідування.

31. В останній день судового розгляду, 15 липня 2013 року, заявниця подала клопотання до суду першої інстанції про зміну правової кваліфікації правопорушення на порушення рівноправності за частиною другою статті 161 Кримінального кодексу України або хуліганство за статтею 296 (див. пункт 47). Вона посилалася на статті 3, 9 та 14 Конвенції та, пославшись на рішення Суду у справі «Міланович проти Сербії» (Milanović v. Serbia), заява № 44614/07, пункт 96, від 14 грудня 2010 року), вказала, що держава мала обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву, що став підґрунтям для насильницького злочину. Вона стверджувала про малоймовірність того, що обвинувачений був умотивований «неприязними відносинами», оскільки він не був з нею знайомий, поводився жорстоко без будь-якої провокації, лаявся на неї, показуючи тим самим свою зневагу до соціальних правил, і вживав слово «штунда».

32{C}. 16 липня 2013 року Носівський районний суд визнав В.С. винним в умисному заподіянні легкого тілесного ушкодження за частиною другою статті 125 Кримінального кодексу України та оштрафував його на суму еквівалентну 78 євро. Суд встановив, що він заподіяв заявниці легкі тілесні ушкодження «на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин»; жодних обтяжуючих обставин виявлено не було. Ухвалюючи вирок, суд посилався на показання В.С., Н.С. і заявниці, а також на медичні та інші задокументовані докази.

33{C}. Суд зазначив, що В.С. вже сплатив суму відшкодування матеріальної шкоди, яка вимагалася (зокрема, витрат на стаціонарне лікування заявниці). Стосовно вимоги про відшкодування моральної шкоди суд врахував щомісячний дохід обвинуваченого
(1 200 українських гривень (далі – грн) і присудив заявниці 3 000 грн (еквівалент близько 278 євро) замість 5 000 грн, які вона вимагала.

34{C}. Заявниця звернулася з апеляційною скаргою, стверджуючи, що слідчі органи та суд першої інстанції не розглянули питання релігійної ненависті, яка стала підґрунтям для вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, а її свобода віросповідання не була захищена. Вона стверджувала, що справу слід було кваліфікувати за частиною другою статті 161 Кримінального кодексу України. Крім того, заявниця зазначила, що злочин було вчинено на ґрунті релігійної ворожнечі, що є обтяжуючою обставиною відповідно до статті 67 Кримінального кодексу України.

35{C}. Прокурор заперечив, стверджуючи, що обвинуваченому було правильно пред’явлено обвинувачення та визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого статтею 125 Кримінального кодексу України, а не за порушення рівноправності у зв’язку з релігійним упередженням. Прокурор зазначив, що слідство не змогло встановити релігійний мотив у діях обвинуваченого, посилаючись у зв’язку з цим на виклад подій, наданий обвинуваченим (див. пункт 25).

36{C}. Обвинувачений також подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що сума відшкодування моральної шкоди була надмірною.

37{C}. 26 вересня 2013 року за результатами засідання, в якому взяли участь заявниця та обвинувачений, Апеляційний суд Чернігівської області залишив вирок від 16 липня 2013 року без змін.

38{C}. Наприкінці засідання апеляційний суд відхилив твердження заявниці про вчинення злочину через її релігію, зазначивши, що такого мотиву в ході слідства чи судового розгляду встановлено не було. Кваліфікація правопорушення була правильною, і заявниця не надала жодних доказів, які б обґрунтували зміну правової кваліфікації злочину на хуліганство або порушення рівноправності, як вона вимагала, окрім своєї первинної заяви до міліції, де вказувалося про її побиття без причин (див. пункт 10). Вона не клопотала до апеляційного суду про повторне дослідження доказів, пов’язаних з правопорушенням.

39{C}. Заявниця подала касаційну скаргу, повторюючи свій аргумент про відсутність належного розгляду питання релігійної нетерпимості.

40{C}. 08 січня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, встановивши, що вони були законними та обґрунтованими. Виходячи зі встановлених судами фактів, правова кваліфікація дій обвинуваченого була правильною.

відповіднА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

I. {C}кримінальне законодавство

A. Термінологія

41{C}. В українському правовому контексті термін «раптове виникнення неприязних відносин» використовується для позначення мотивів, що виникають внаслідок особистих конфліктів чи ворожнечі. Він покликаний відрізняти правопорушення, що виникають внаслідок особистого конфлікту чи ворожнечі, від правопорушень, спричинених іншими мотивами, такими як фінансова вигода чи хуліганство, які можуть змінити правову кваліфікацію правопорушення або становити обтяжуючу обставину. Наприклад, якщо напад, внаслідок якого було заподіяно легкі тілесні ушкодження, був умотивований такою особистою ворожнечею, він може бути кваліфікований за статтею 125 Кримінального кодексу України. Однак якщо те саме діяння було умотивоване хуліганством, воно може бути кваліфіковане як хуліганство, злочин проти громадського порядку, передбачений статтею 296 Кримінального кодексу України (див. пункт 47).

42{C}. Елементи злочину хуліганства, зокрема мотиви для вчинення хуліганства, наводяться в пункті 47.

B. Кримінальний кодекс України 2001 року

43. У статті 67 Кодексу серед різних обставин, які при визначенні покарання слід розглядати як обтяжуючі, передбачено вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату.

44{C}. Частина Кримінального кодексу України, присвячена конкретним правопорушенням, класифікує їх за розділами на підставі суспільної цінності, проти якої відповідне правопорушення вважається спрямованим.

45{C}. Стаття 125 Кодексу, яка міститься у розділі «Кримінальні правопорушення проти життя та здоров’я особи», передбачає кримінальну відповідальність за злочин «умисне легке тілесне ушкодження», що спричинило короткочасний розлад здоров’я. Відповідні нормативні акти визначають «короткочасний розлад здоров’я» як неможливість працювати протягом шести – двадцяти одного дня. Стаття 125 передбачає такі покарання за цей злочин:
(i) штраф у розмірі, еквівалентному від 58 до 158 євро; (ii) громадські роботи на строк від 150 до 240 годин; (iii) відрахування від десяти до двадцяти відсотків заробітку на строк до одного року;
(iv) короткостроковий арешт на строк до шести місяців; або
(v) поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до двох років.

46. Стаття 161 Кодексу, яка міститься в розділі «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина», передбачає кримінальну відповідальність за злочин «порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань». На момент подій злочин карався штрафом, еквівалентним не більше 790 євро, або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років і, якщо ті самі дії поєднувалися з насильством, обманом чи погрозами або були вчинені службовою особою, то – штрафом, еквівалентним не більше 1 580 євро, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

47{C}. Стаття 296 Розділу «Злочини проти громадського порядку та моральності» передбачає кримінальну відповідальність за «хуліганство» (іноді також перекладається англійською мовою як «disorderly acts»), що визначається як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». На момент подій правопорушення каралося штрафом, еквівалентним не більше 1 580 євро, короткостроковим арештом на строк до шести місяців або поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років. Ті самі дії, вчинені групою осіб, каралися поміщенням до кримінально-виконавчої установи відкритого типу на строк до п’яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років. Якщо ці діяння були вчинені із застосуванням предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, хуліганство каралося позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

У коментарі до Кримінального кодексу України, в якому узагальнено відповідну практику та усталену наукову думку, пояснюється, що ключовим елементом злочину хуліганства є те, що воно має бути вмотивоване «явною неповагою до суспільства». Це визначається як прагнення проявити нехтування встановленими соціальними правилами поведінки, самоствердитися за рахунок інших осіб та протиставити себе іншим, суспільству та державі.[2]

C. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року

48{C}. Стаття 56 Кодексу надає низку прав потерпілій стороні (потерпілому) у кримінальному провадженні, насамперед право:

(i) на негайну реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення;

(ii) подавати докази на підтвердження своєї заяви та будь-які інші відповідні докази у провадженні;

(iii) бути повідомленим про свої права та обов’язки, як потерпілої сторони;

(iv) знати сутність підозри та обвинувачення щодо відповідача, бути повідомленим про обрання, зміну чи скасування щодо відповідача заходів забезпечення кримінального провадження та закінчення досудового розслідування;

(v) подавати заяви та клопотання, а також заявляти відводи судді та інших посадових осіб, у провадженні яких перебуває справа;

(vi) за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки щодо себе працівниками міліції;

(vii) давати пояснення, показання рідною мовою, якою потерпілий вільно володіє, або відмовитися від їх надання, а також користуватися послугами перекладача;

(viii) оскаржувати рішення слідчого, прокурора та суду;

(ix) мати представника;

(x) вимагати відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди;

(xi) знайомитися з матеріалами, які стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, у випадку закінчення або закриття цього провадження, та одержувати копій таких матеріалів;

(xii) брати участь у слідчих діях, під час проведення яких ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дії, а також знайомитися з протоколами таких дій та пропонувати внесення до них виправлень;

(xiii) застосовувати технічні засоби при проведенні процесуальної дії, в якій потерпіла сторона бере участь, якщо органи державної влади, у провадженні яких перебуває справа, не заборонять таке використання з метою захисту конфіденційності певної інформації;

(xiv) бути завчасно поінформованим про час судового розгляду, брати у ньому участь та брати участь у перевірці доказів;

(xv) підтримувати обвинувачення в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення;

(xvi) висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання;

(xvii) знайомитися з журналом судового засідання і технічним записом; та

(xviii) оскаржувати судові рішення.

ПРАВО

I. {C}СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ статтей 3 та 14 КОНВЕНЦІЇ

49{C}. Заявниця скаржилася, посилаючись на статтю 3 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, що органи державної влади не провели ефективного розслідування її побиття, зокрема, не викрили мотив релігійного упередження для його вчинення. Відповідні положення передбачають:

Стаття 3 Конвенції

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 14 Конвенції

«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

A. Прийнятність

50{C}. Суд зазначає, що заявниця отримала удар у голову в присутності своєї співвіруючої та в контексті своєї релігійної діяльності, у результаті чого провела одинадцять днів у лікарні. З огляду на такі обставини, Суд вважає, що ситуація була достатньо серйозною, щоб підпадати під сферу дії статті 3 Конвенції.

51{C}. Суд також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявниця

52{C}. Заявниця стверджувала, що сам факт проведення слідчих дій не гарантував ефективного розслідування. Органи державної влади прийняли версію подій, надану обвинуваченим, незважаючи на численні докази, що вона була неправдивою: його виклад змінювався протягом досудового розслідування і суперечив здоровому глузду. У В.С. не могла виникнути раптова неприязнь до неї, зовсім незнайомої людини, окрім як через релігію.

53{C}. Заявниця стверджувала, що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати її побиття як злочин, передбачений статтею 125 Кримінального кодексу України, а не порушення рівноправності, передбачене статтею 161 цього Кодексу, перешкодило їм з’ясувати релігійний мотив побиття, звузивши сферу проведення перевірок. Обравши таку кваліфікацію, органи державної влади виявили свою готовність прийняти неправдоподібну історію виникнення раптових неприязних відносин в обвинуваченого, оскільки це відповідало цій кваліфікації. Клопотання заявниці про зміну правової кваліфікації правопорушення були відхилені без пояснення причин, а суд першої інстанції та прокурор не ухвалили офіційного рішення щодо поданих до них клопотань про зміну правової кваліфікації (див. пункт 31).

54{C}. Стосовно проведення розслідування заявниця стверджувала, що органи державної влади не надали їй жодних протоколів допитів, проведених під час пошуку додаткових свідків (див. пункт 16). Вони також не пояснили, чому не визнали допустимими доказами показання свідків зі сторони заявниці. Вони не допитали осіб з оточення обвинуваченого, щоб перевірити, чи проявляв він неприязнь до Свідків Єгови у минулому.

(b) Уряд

55{C}. Уряд стверджував, що розслідування скарги заявниці розпочалося негайно, а нападника було оперативно встановлено та допитано. Було розглянуто його біографію і не виявлено жодних вказівок на упереджене ставлення до Свідків Єгови. Заявниця, Н.С. (єдина інша особа, яка була свідком інциденту), донька заявниці, її чоловік і члени її громади неодноразово допитувались. Було проведено одночасний допит заявниці та обвинуваченого. Слідчий неодноразово ставив обвинуваченому конкретні питання, спрямовані на викриття будь-якого можливого мотиву релігійної ворожнечі. Органи державної влади також намагалася знайти інших свідків інциденту, але безуспішно.

56{C}. Було встановлено, що саме неприйняття заявницею первинної відмови В.С. прийти на зібрання Свідків Єгови та її нав’язливість, а не його упереджене ставлення до її релігійної групи, розсердили В.С. і змусили його вдарити заявницю.

57{C}. На початковій стадії провадження заявниці були надані всі права потерпілої сторони. Вона мала можливість скористатися своїм правом клопотати про зміну правової кваліфікації правопорушення, вчиненого В.С. Її клопотання були розглянуті та залишені без задоволення, оскільки не було встановлено необхідний для цього мотив релігійної ненависті. Апеляційний суд також розглянув це питання і теж визнав аргументи заявниці непереконливими.

2. Оцінка Уряду

(a) Відповідні загальні принципи

58{C}. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження здійснювалось приватними особами (див. рішення у справі «T.M. і C.M. проти Республіки Молдова» (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova),
заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року з подальшими посиланнями).

59{C}. Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Суд визнає, що на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву. Таким чином, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і він не є абсолютним; органи державної влади мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи (див. рішення у справі «Міланович проти Сербії» (Milanović v. Serbia), заява № 44614/07, пункт 96, від 14 грудня
2010 року).

60{C}. Обов’язок органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням та актом насильства є аспектом їхніх процесуальних обов’язків за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись як їхні обов’язки за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бекос та Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

(i) {C}Стаття 3 Конвенції, взята окремо

61{C}. Суд зазначає, що органи державної влади оперативно розслідували побиття заявниці, встановили особу та пред’явили обвинувачення нападнику, закінчили провадження у справі протягом року та обрали нападнику покарання, яке не вбачається непропорційним тяжкості вчинених ним дій. Заявниця брала активну участь у всіх стадіях провадження.

62{C}. Таким чином, органи державної влади достатньою мірою виконали свої обов’язки за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, взятої окремо.

63{C}. Отже, не було порушено статтю 3 Конвенції, взяту окремо.

(ii) {C}Стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції

64{C}. Залишається питання, яке слід розглянути за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, - чи вжили органи державної влади всіх розумних заходів для викриття будь-якого можливого мотиву релігійного упередження, яке стало підґрунтям для побиття.

65{C}. Насамперед Суд зазначає, що В.С. вдарив заявницю, коли вона намагалася запросити його на релігійну службу. Він не заперечував, що називав її та її співвіруючу Н.С. «штундами», терміном, який іноді вживався щодо євангельських християн (див. пункти 7 і 25).

66{C}. Заявниця стверджувала, що В.С. вдарив її до того, як вони почали розмову, і так бурхливо відреагував на одне лише зображення Ісуса Христа на запрошенні та Біблію, яку вона тримала в руках (див. пункт 6). Копія відповідного запрошення, яку заявниця надала Суду, не містить помітних посилань на Свідків Єгови, які нападник міг помітити, просто поглянувши на запрошення здалеку, як стверджувала заявниця.

67{C}. Тому теоретично приймаючи опис подій, наданий заявницею, ніщо не свідчить, що В.С. міг ідентифікувати заявницю та її співвіруючу як Свідків Єгови, або що він був достатньо обізнаним, щоб мати змогу відрізнити Свідків Єгови від інших євангельських християнських конфесій. Термін, який він, як стверджується, вжив, міг вживатися у розмовному мовленні щодо обох.

68{C}. Однак, незалежно від можливої плутанини, що виникла в обвинуваченого стосовно конкретної групи, з якою він мав справу, його слова справді стосувалися релігії, а побиття сталося під час спроби заявниці запросити його на релігійну службу. За таких обставин органи державної влади були зобов’язані вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого мотиву релігійного упередження, який становив підґрунтя для побиття. У практиці Суду встановлено, що дискримінація у розумінні статті 14 Конвенції охоплює також випадки, коли до особи ставляться гірше у зв’язку з фактичною або передбачуваною асоціацією, яку викликав потерпілий, або його зв’язок з іншою особою, яка фактично або передбачувано мала певний статус або характеристику, яка підлягає захисту (див. рішення у справі «Шкорянець проти Хорватії» (Škorjanec v. Croatia), заява № 25536/14, пункт 56, від 28 березня 2017 року), або, як у цьому випадку, через можливу плутанину щодо релігійної ідентичності потерпілої особи.

69{C}. Суд не переконаний аргументом заявниці (див. пункт 54), що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати її побиття як злочин, передбачений статтею 125 Кримінального кодексу України, а не як злочин, передбачений статтею 161 Кодексу, саме собою становило невиконання процесуального обов’язку викриття будь-якого можливого мотиву вчинення злочину на ґрунті ненависті в діях В.С. У зв’язку з цим Суд повторює, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року).

70{C}. Якби мотив релігійного упередження вважався доведеним національними органами влади, його могли розглядати як обтяжуючу обставину під час призначення покарання обвинуваченому, навіть якщо його дії продовжували кваліфікуватися як злочин проти особи (див. пункт 45).

71{C}. Суд також зазначає, що органи державної влади вжили низку заходів для викриття можливих релігійних мотивів, що стали підґрунтям для вчинення обвинуваченим насильницького злочину. Його неодноразово допитували у зв’язку з цим, і заявниця мала можливість взяти участь в одночасному допиті щодо цього (див. пункти 20, 21 та 25). Органи державної влади також вжили заходів для встановлення біографії обвинуваченого (див. пункт 13), що дало б їм можливість викрити будь-які вказівки на релігійний конфлікт чи упереджену поведінку.

72{C}. Органи державної влади різних рівнів неодноразово розглядали клопотання заявниці щодо перекваліфікації вчиненого проти неї злочину у злочин, скоєний на ґрунті ненависті, оскільки заявниця мала можливість неодноразово надавати докладні доводи щодо цього (див. пункти 22, 31, 34 та 39). Органи державної влади вислухали членів її громади, а також намагалися знайти додаткових свідків інциденту (див. пункти 16 та 18).

73{C}. Однак органи державної влади не змогли пояснити, чому довіряли викладу подій, наданому обвинуваченим, зокрема щодо його мотивів, а не викладу, наданому заявницею та її співвіруючою Н.С. (див. для порівняння рішення у справі «Стойка проти Румунії» (Stoica v. Romania), заява № 42722/02, пункт 121, від 04 березня 2008 року), особливо з огляду на те, що їхній виклад подій залишався головним чином послідовним, тоді як обвинувачений змінив свої показання щодо вирішального питання про свій мотив (див. пункти 11, 20 та 25).

74{C}. Також органи державної влади жодним чином не прокоментували вживання обвинуваченим слова «штунди» стосовно заявниці та Н.С., що було явною вказівкою на його можливе релігійне упередження. Пояснення обвинуваченого, що він вживав цей термін, звертаючись до жінок загалом, не вбачається особливо переконливим з огляду на контекст. У будь-якому випадку жоден орган державної влади це не прокоментував.

75{C}. На обґрунтування рішень органів державної влади щодо мотиву В.С. негативно вплинуло використання ними юридичного формулювання «раптове виникнення неприязних відносин» (див. пункт 41), а не надання будь-яких фактичних міркувань щодо його мотиву.

76{C}. Усвідомлюючи свій субсидіарний характер, Суд не може замінити власною оцінку фактів, здійснену національними органами влади. Він також усвідомлює, що під час кримінального провадження принцип in dubio pro reo вимагає тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого (див., наприклад, рішення у справах «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, пункт 125,
від 28 листопада 2002 року та «Меліч і Бек проти Чеської Республіки» (Melich and Beck v. The Czech Republic), заява № 35450/04, пункт 49, від 24 липня 2008 року). Це особливо важливо у випадках, коли спірне питання, як у цій справі, стосується душевного стану та мотивів обвинуваченого.

77{C}. Водночас Суд встановлював, що не лише дії, які ґрунтуються виключно на характерних ознаках потерпілого, можуть бути кваліфіковані як злочини на ґрунті ненависті. На думку Суду, нападники можуть мати змішані мотиви, на які значною мірою впливають ситуативні фактори, а також їхнє упереджене ставлення до групи, до якої належить потерпілий (див. рішення у справі «Балаж проти Угорщини» (Balázs v. Hungary), заява № 15529/12, пункт 70, від 20 жовтня 2015 року). Однак у цій справі органи державної влади не розглянули можливість існування такого подвійного мотиву.

78{C}. Загалом у цій справі Суд вважає проблемним у поведінці органів державної влади не те, що вони ймовірно тлумачили будь-які сумніви щодо мотиву обвинуваченого на його користь, а те, що вони достатньою мірою не обґрунтували свої рішення, а саме не розглянули можливості подвійного мотиву його дій. При цьому вони не дотрималися свого обов’язку викриття будь-якого релігійного мотиву у діях обвинуваченого та встановлення, чи відігравали релігійні упередження роль у цих подіях.

79{C}. Отже, було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції.

II. {C}СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статті 9 конвенції, взятої окремо, та у поєднанні зі статтею 14 КОНВЕНЦІЇ

80{C}. Заявниця скаржилася на неналежне реагування органів державної влади на побиття, якого вона зазнала під час своєї релігійної діяльності. Вона посилалася на статтю 9 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Перше положення передбачає:

«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

81{C}. Уряд заперечив проти цього аргументу.

82{C}. З огляду на зазначені висновки Суд вважає, що ці скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

83{C}. Беручи до уваги вказані висновки щодо скарги заявниці за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що її скарги за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.

III. {C}ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

84{C}. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

85{C}. Заявниця вимагала 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

86{C}. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

87{C}. З огляду на ступінь тяжкості порушення, пов’язаного з процесуальним обов’язком держави-відповідача, Суд вважає за належне присудити заявниці 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

B. Судові та інші витрати

88{C}. Заявниця також вимагала 1 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, і 1 500 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.

89{C}. Уряд вказав, що вимога не була підтверджена відповідними документами.

90{C}. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд зауважує, що на підтвердження витрат, компенсація яких вимагалася, заявниця надала лише рахунок-фактуру від пана Черниченка. Жодного документа, який би свідчив, що вона фактично сплатила зазначену у рахунку-фактурі суму або взяла на себе зобов’язання та мусила сплатити її, надано не було.

91{C}. Отже, з огляду на наявні у нього документи та його практику Суд відхиляє вимогу про компенсацію судових та інших витрат.

C. Пеня

92{C}. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що не було порушено статтю 3 Конвенції, взяту окремо;

3. Постановляє, що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції;

4. Постановляє, що скарги заявниці за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1 200 (одну тисячу двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 листопада
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

{Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря

Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/12/18/20201218142927-89.doc

3523
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.

Популярні судові рішення
ЕСПЧ
1