Справа "Кочкіна та Кочкін проти України": Відсутність порушення права заявників на повагу до житла, приватного та сімейного життя, лише через недоведення ними фактичного використання квартири як свого житла (заяви №46311/08 та №2973/10, від 10.09.2020 р

Фабула судового акту: Поряд із балконом та єдиним вікном у квартирі заявників було побудовано сміттєзбірник та приміщення для консьєржа. Заявники поскаржилися до національних судів, що від сміттєзбірника йде поганий запах і він є джерелом розмноження комах, а вид з балкона тепер загороджений стіною. Судами було прийнято рішення про переобладнати приміщення, що прилягало до квартири заявників, проте воно так і не було виконане, у зв’язку з чим, ЄСПЛ, після звернення заявників до Суду, постановив порушення статті 6 Конвенції. У своїй заяві до ЄСПЛ заявники також поскаржилися на порушення їх права на повагу до приватного, сімейного життя та їх житла, проте Суд відхилив ці скарги у зв’язку з тим, що заявники не довели, що вони фактично використовували цю квартиру як своє житло.

Факти справи:

Провадження щодо захисту майнових прав

Заявники звернулися з позовом проти районної державної адміністрації, та підприємств «Ж.» і «K.», поскаржившись на порушення їх майнових прав на квартиру, оскільки побудована стіна сміттєзбірника прилягала до їхнього балкона, а продовження його стіни було збудовано безпосередньо перед їхнім балконом. 24 грудня 2002 р. суд відмовив у позові заявників, проте встановив, що всупереч план-схемі з проекту на будівництво відповідна прибудова була збудована перед балконом заявників. 03 червня 2003 р. суд постановив ухвалу про виконання попередньої ухвали, а саме про те, що стіну прибудови необхідно було відсунути від балкона заявників.

Провадження щодо виконання рішення від 24 грудня 2002 р.

Рішення суду від 24 грудня 2002 р. довго не виконувалося. Як результат, 9 лютого 2004 року прокуратура Оболонського району порушила кримінальне провадження щодо М. у зв’язку з невиконанням рішення суду, проте 18 жовтня 2005 р. дане провадження було закрите. 12 квітня 2006 р. та 21 березня 2014 р. виконавчі провадження у справі закривалися у зв’язку з неможливістю виконати рішення суду від 24 грудня 2002 р. без участі боржника. 28 травня 2014 р. постанова виконавчої служби від 21 березня 2014 р. була скасована.

Провадження щодо знесення приміщення для консьєржів

У серпні 2006 р. заявники ініціювали судове провадження, вимагаючи знести приміщення для консьєржів. 09 листопада 2006 р. суд ухвалив рішення не на користь заявників. Через рік апеляційний суд міста Києва залишив це рішення без змін. У березні 2008 р. у відкритті касаційного провадження заявникам було відмовлено.

Провадження щодо законності будівництва

У липні 2006 р. заявники подали позов проти підприємств «K.» та «Ж.», оскаржуючи законність будівництва приміщення для консьєржів. 28 серпня 2008 р. суд ухвалив рішення не на користь заявників. 11 листопада 2008 р. апеляційний суд залишив це рішення без змін, 27 січня 2009 р. Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження.

Суть справи:

Порушення п. 1 ст. 6 Конвенції (невиконання рішення від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою від 03 червня 2003 р.)

Передусім, Суд нагадав, що ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без неналежних затримок. У цій справі рішення суду від 24 грудня 2002 р., роз’яснене ухвалою від 03 червня 2003 р., вимагало від боржника переобладнати приміщення, що прилягало до квартири заявників. Суд зазначив, що держава була зобов’язана сумлінно допомагати заявникам у виконанні судового рішення, проте виконавчою службою не було вжито всіх можливих заходів для його виконання. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Відсутність порушення ст. 8 Конвенції

Заявники скаржились, що будівництво приміщення для консьєржів і сміттєзбірника порушило їх права на повагу до їхнього житла, приватного та сімейного життя. Суд зазначив, що заявники здебільшого скаржились, що використання ними зручностей їхнього житла та якість їхнього приватного і сімейного життя погіршились через будівництво приміщення для консьєржів та сміттєзбірника недалеко від їхнього балкона, зокрема у зв’язку з неприємним запахом і наявністю тарганів. Суд далі зазначив, що стаття 8 Конвенції захищає право особи на повагу до її приватного і сімейного життя, до її житла і кореспонденції. Під житлом зазвичай розуміється місце, фізично визначена площа, де розвивається приватне і сімейне життя. Особа має право на повагу до свого житла, під цим розуміється не лише право на фактичну фізичну площу, але й на спокійне володіння цією площею у розумних межах. Право особи на повагу до її житла може бути серйозно порушене, якщо їй перешкоджають користуватися зручностями її житла.

Суд зазначив про свою згоду з тим, що за обставин цієї справи невиконання органами державної влади судового рішення, яким було зобов’язано переобладнати сміттєзбірник, може становити втручання у права заявників за статтею 8 Конвенції. Проте, з огляду на недоведення заявниками, що вони коли-небудь фактично використовували цю квартиру як своє житло для цілей статті 8 Конвенції, їхня скарга у зв’язку з цим була визнана несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та була відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.

За цих підстав, Суд постановив сплатити заявникам спільно 2 500 євро, в якості відшкодування моральної шкоди, та 15 євро в якості компенсації судових та інших витрат.

Аналізуйте наступні судові акти: «М.Р. та Д.Р. проти України» (заява № 63551/13, від 22.05.2018 р.)

«Віннійчук проти України» (заява № 34000/07, від 20.10.2016 р.)

«Вишняков проти України» (заява № 25612/12 від 24.07.2018 року)

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «КОЧКІНА ТА КОЧКІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF KOCHKINA AND KOCHKIN v. UKRAINE)

(Заяви № 46311/08 та № 2973/10)

У текст рішення 28 вересня 2020 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

РІШЕНН

СТРАСБУРГ

10 вересня 2020 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кочкіна та Кочкін проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 07 липня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1{C}. Справу було розпочато за двома заявами (№ 46311/08 та
№ 2973/10), які подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) пані Людмила Іванівна Кочкіна (далі – перша заявниця) та пан Олексій Іванович Кочкін (далі – другий заявник).

2{C}. Заявників представляв пан Олег Миколайович Рожок, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3{C}. Заявники стверджували, зокрема, що національні органи влади порушили їхні права, гарантовані Конвенцією, у зв’язку з будівництвом приміщення для консьєржів і сміттєзбірника поблизу їхньої квартири та незабезпеченням органами державної влади виконання рішення суду, яким було зобов’язано провести переобладнання зазначених приміщень.

4{C}. 09 грудня 2013 року про заяви було повідомлено Уряд.

I. {C}Обставини справи

5{C}. Заявники народились у 1948 та 1975 роках відповідно і проживають у м. Київ. Перша заявниця – мати другого заявника.

A. Події, що передували справі

{C}6{C}. Заявники є власниками однокімнатної квартири на першому поверсі багатоповерхового будинку. У квартирі немає інших вікон, окрім вікон кухні/балкона, які знаходяться біля входу до будівлі.

У своєму первинному листуванні із цим Судом у 2008 році, а також у формулярах заяв, поданих 15 березня 2009 року та 09 березня
2010 року, та у всіх подальших листах другий заявник вказував відповідну квартиру як свою «постійну адресу». Перша заявниця вказувала іншу адресу. Матеріали справи також містять копії двох листів, надісланих другому заявнику у березні 2007 року та липні 2008 року районною санітарно-епідеміологічною службою. Зазначені листи мають назву «про розгляд заяви мешканців квартири № ....» і містять адресу відповідної квартири.

{C}7{C}. 31 січня 2002 року Київська міська державна адміністрація видала розпорядження «Про заходи щодо облаштування приміщень для консьєржів в будинках існуючого житлового фонду м. Києва у 2002 році». Для реалізації зазначеного розпорядження Оболонська районна у місті Києві державна адміністрація затвердила програму облаштування приміщень для консьєржів в Оболонському районі міста Києва у 2002 році, яка включала багатоповерховий будинок, де розташована квартира заявників.

8{C}. Відповідно до договору від 21 лютого 2002 року між приватним підприємством «К.» і комунальним підприємством з експлуатації і ремонту житлового фонду «Ж.» біля входу до будівлі було побудовано приміщення для консьєржів. Оскільки раніше на цьому місці знаходився вхід до сміттєзбірника, сміттєзбірник і приміщення для консьєржів були об’єднані, а двері до сміттєзбірника перенесені. Згідно з надісланими заявниками фотографіями одна зі стін цієї конструкції прилягає до лівої сторони їхнього балкона. Вхід до сміттєзбірника наразі знаходиться перпендикулярно і дуже близько до їхнього балкона.

9{C}. Заявники зазначають, що раніше стіна була розташована подалі, а вхід до сміттєзбірника виходив у бік вулиці, а не до їхнього балкона. Від сміттєзбірника йде поганий запах і є джерелом розмноження комах, особливо влітку, вид з балкона частково загороджений стіною, а дощові води із даху прибудови стікають на балкон заявників.

B. Провадження щодо захисту майнових прав

10. Заявники звернулися з позовом проти Оболонської районної державної адміністрації, підприємств «Ж.» і «K.», поскаржившись на порушення їхніх майнових прав на квартиру, оскільки стіна сміттєзбірника прилягала до їхнього балкона, а продовження його стіни було збудовано безпосередньо перед їхнім балконом. 24 грудня 2002 року Оболонський районний суд міста Києва встановив, що всупереч план-схемі з проєкту на будівництво (далі – план-схеми), відповідна прибудова була збудована перед балконом заявників. Суд встановив, що підприємство «К.» мала привести прибудову у відповідність до затверджених план-схем. Суд відмовив у задоволенні позову заявників до підприємства «Ж.» та Оболонської районної державної адміністрації. Суд також відмовив у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, встановивши, що заявники не проживають у цій квартирі та хочуть її продати.

11{C}. 03 червня 2003 року суд постановив ухвалу, якою роз’яснив спосіб виконання рішення від 24 грудня 2002 року. Суд зазначив, що стіну прибудови необхідно було відсунути від балкона заявників, щоб стіна не прилягала до балкона і не перешкоджала виду з нього.

12{C}. У матеріалах справи міститься копія недатованого листа, підписаного більш ніж 30 мешканцями під’їзду, в якому розташовується квартира заявників, голові Оболонського районного суду міста Києва з проханням скасувати рішення від 24 грудня
2002 року. Згідно з іншими матеріалами справи лист нібито був підписаний за результатами зібрання у липні – серпні 2003 року, але в будь-якому випадку не пізніше жовтня 2006 року. У листі було зазначено, що заявники не бажали платити за послуги консьєржа і не проживали у відповідній квартирі.

C. Провадження щодо виконання рішення від 24 грудня 2002 року

13{C}. 11 лютого 2003 року Державна виконавча служба України відкрила виконавче провадження. Двічі у березні 2003 року на М., директора підприємства «К.», накладався штраф за невиконання рішення суду. 09 лютого 2004 року прокуратура Оболонського району порушила кримінальне провадження щодо М. у зв’язку з невиконанням рішення суду.

14{C}. 28 січня 2005 року за результатами судової будівельно-технічної експертизи, проведеної на підставі постанови прокуратури Оболонського району, було зроблено висновок, що виконати рішення від 24 грудня 2002 року було неможливо, але можна було виконати ухвалу від 03 червня 2003 року (див. пункт 11) і для цього необхідно було розробити та погодити нову проєктну документацію у встановленому законом порядку з урахуванням будь-яких небезпечних наслідків для експлуатації багатоповерхового будинку. Експерт дійшов висновку, що будівництво відповідало план-схемам, за винятком одного кута. Однак було «неможливо встановити, чи відповідає відстань між будівлею та балконом заявників план-схемам». Також було зроблено висновок, що на балкон заявників могли стікати дощові води з даху прибудови. Заявники також не мали доступу до однієї сторони свого балкона ззовні, тому з цього боку неможливо було здійснити ремонт балкона. Експерт зазначив, що будівельних норм щодо приміщень для консьєржів, побудованих перед входом до будівлі, не існувало.

15{C}. 18 жовтня 2005 року прокуратура Оболонського району закрила кримінальне провадження щодо М., оскільки жодного злочину вчинено не було. Прокурор зазначив, що підприємство «К.» зменшило ширину стіни біля балкона заявників на половину цеглини; М. не міг переобладнати приміщення без погодженої проєктної документації, тоді як розробка та погодження такої проєктної документації входило до компетенції саме комунального підприємства «Ж.».

16{C}. 23 жовтня 2006 року прокуратура Оболонського району у відповідь на звернення заявників про представництво їхніх інтересів у національних судах ще раз підтвердила, що «під час додаткової перевірки було встановлено, що без погодження відповідного проєкту перебудови з державними органами М. не міг самостійно переобладнати приміщення для консьєржів. Оформлювати проєктну документацію перебудови приміщення міг тільки замовник будівництва, тобто комунальне підприємство «Ж.», Київська міська державна адміністрація та Оболонська районна державна адміністрація, у зв’язку з чим, на даний час технічно виконати рішення суду М. не вбачається можливим». Прокурор також порадив заявникам звернутися до зазначених органів державної влади для вирішення питання про переобладнання приміщення.

17{C}. 12 квітня 2006 року Державна виконавча служба України закінчила виконавче провадження у справі у зв’язку з «неможливістю виконати рішення суду без участі боржника».

18{C}. 25 березня 2011 року Оболонський районний суд ухвалив видати заявникам дублікат виконавчого листа від 11 лютого 2003 року. Підприємству «К.» не вдалося оскаржити рішення від 25 березня
2011 року в апеляційному та касаційному судах.

19{C}. 10 серпня 2011 року Державна виконавча служба України відкрила виконавче провадження. Двічі, у січні та вересні 2013 року, на М., директора підприємства «К.», повторно накладались штрафи у зв’язку з невиконанням рішення суду. Державний виконавець також звернувся до прокуратури з поданням, в якому зазначив, що М. мав бути притягнутий до кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду.

20{C}. 21 березня 2014 року Державна виконавча служба України закінчила виконавче провадження у справі, зазначивши, що рішення від 24 грудня 2002 року залишалося невиконаним і не могло бути виконане без участі підприємства «К.».

21{C}. 28 травня 2014 року Оболонський районний суд скасував постанову від 21 березня 2014 року. Проаналізувавши положення законодавства, суд дійшов висновку, що ніщо не перешкоджало Державній виконавчій службі України виконати рішення суду від
24 грудня 2002 року без участі підприємства «К.», оскільки положення законодавства надавали Державній виконавчій службі України право залучати для забезпечення виконання рішень необхідні органи державної влади, підприємства, установи та організації. Боржник повинен був сплатити відповідні витрати. Як вбачається, державні виконавці не виконали рекомендацій суду.

D. Провадження щодо знесення приміщення для консьєржів

22{C}. У серпні 2006 року заявники ініціювали судове провадження, вимагаючи, щоб підприємство «К.» знесло приміщення для консьєржів. Вони зазначили, що згідно з судовою будівельно-технічною експертизою від 28 січня 2005 року виконати рішення від 24 грудня 2002 року було неможливо, а тому приміщення для консьєржів слід було знести.

23{C}. 09 листопада 2006 року Оболонський районний суд ухвалив рішення не на користь заявників. Суд встановив, що відповідне будівництво було здійснено на підставі договору між комунальним підприємством «Ж.» і підприємством «K.». Оскільки йшлося не про будівництво, а про «облаштування приміщення», отримання спеціального дозволу на таке будівництво не потребувалося.

24{C}. 12 листопада 2007 року Апеляційний суд міста Києва залишив це рішення без змін. Суд встановив, що 31 січня 2002 року Київська міська державна адміністрація виділила кошти на облаштування приміщень для консьєржів у будівлях існуючого житлового фонду. Районні державні адміністрації були зобов’язані скласти план-схеми таких приміщень. 21 лютого 2002 року комунальне підприємство «Ж.» уклало договір з підприємством «К.» про облаштування приміщення для консьєржів. Договір передбачав, що підприємство «Ж.», як замовник, надасть підприємству «K.» усю необхідну документацію для виконання робіт з облаштування, здійснюватиме контроль і технічний нагляд за якістю, обсягами та вартістю виконаних будівельних робіт, дотриманням будівельних норм і правил тощо. Після закінчення робіт підприємство «Ж.» прийняло роботи з облаштування і не заявило про жодні недоліки. Тому підприємство «К.» належним чином виконало свої зобов’язання і на нього «не може бути покладено обов’язок по знесенню приміщення, оскільки він не є особою, яка здійснила будівництво». До того ж предметом договору був не сміттєзбірник, а приміщення для консьєржів. Суд зазначив, що заявники не були позбавлені можливості пред’явити позов до належного відповідача.

25{C}. 18 березня 2008 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявників.

E. Провадження щодо законності будівництва

26{C}. У липні 2006 року заявники подали позов проти підприємств «K.» та «Ж.», оскаржуючи законність будівництва приміщення для консьєржів і дійсність акту прийняття в експлуатацію. Вони вказали на відсутність дозволу на будівництво та проєктної документації, а тому будівництво було незаконним.

27{C}. 22 грудня 2006 року Оболонський районний суд ухвалив рішення не на користь заявників. 16 квітня 2007 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення від 22 грудня 2006 року та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Апеляційний суд зобов’язав суд першої інстанції ретельно вивчити відповідність план-схем здійснення прибудови приміщення для консьєржів розпорядженню Київської міської державної адміністрації від 31 січня 2002 року № 144 та залучити Оболонську районну державну адміністрацію як співвідповідача. Апеляційний суд також зазначив, що наявності двох дверей до сміттєзбірника, ймовірно, було недостатньо для усунення негативних наслідків близького розташування останнього до балкона заявників.

28{C}. 28 серпня 2008 року Оболонський районний суд ухвали рішення не на користь заявників. Суд встановив, що підприємство «К.» облаштувало приміщення для консьєржів відповідно до план-схем, наданих підприємством «Ж.». Будівельні роботи були прийняті підприємством «Ж.», що означало належне виконання таких робіт. Суд послався на рішення від 24 грудня 2002 року та 09 листопада
2006 року і встановив відсутність підстав для визнання будівництва незаконним. Суд зазначив, що підприємство «К.» зменшило кут лівого уступу прибудови приблизно на 0,6 м{C}[1], що забезпечило доступ та експлуатацію фасаду балкона заявників, прибудова не перешкоджала проникненню природного світла до квартири, а для попередження поширення неприємного запаху зі сміттєзбірника, це приміщення було обладнане двома дверима.

29{C}. 11 листопада 2008 року Апеляційний суд міста Києва залишив це рішення без змін. 27 січня 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заявників.

30{C}. На початку 2008 року прокуратура Оболонського району та Головне управління Міністерства надзвичайних ситуацій України у місті Києві повідомили заявників, що проєктна документація щодо облаштування приміщення для консьєржів не погоджувалася з органами державного пожежного нагляду.

II. {C}відповідне національне законодавство

A. Відповідне національне законодавство щодо будівельних норм

1. Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР[2]

31{C}. Відповідні положення Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачають:

«Стаття 30

Повноваження в галузі житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування, транспорту і зв’язку

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:

a) власні (самоврядні) повноваження:

1) управління об’єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню;

...

6) вирішення питань збирання, транспортування, утилізації та знешкодження побутових відходів, знешкодження та захоронення трупів тварин.

Стаття 31

Повноваження у галузі будівництва

1. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать:

a) власні (самоврядні) повноваження:

1) організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції і ремонту об’єктів комунального господарства та соціально-культурного призначення, жилих будинків,

...

9) надання відповідно до закону містобудівних умов і обмежень забудови земельних ділянок.»

2. Житловий кодекс України від 30 червня 1983 року

32{C}. Відповідні положення Житлового кодексу України передбачають:

«Стаття 181

Технічне обслуговування та ремонт будинків громадського житлового фонду і будинків житлово-будівельних кооперативів

Державні житлово-експлуатаційні і ремонтно-будівельні служби здійснюють за договором технічне обслуговування та ремонт будинків громадського житлового фонду і будинків житлово-будівельних кооперативів.»

3. Розпорядження Київської міської адміністрації «Про заходи щодо облаштування приміщень для консьєржів, в будинках існуючого житлового фонду м. Києва у 2002 році» від 31 січня 2002 року № 144

33{C}. Відповідні положення розпорядження Київської міської адміністрації від 31 січня 2002 року № 144 передбачають:

«Відповідно до статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та рішення Київської міської ради від 20.12.2001 № 172/1596[3] «Про бюджет м. Києва на 2002 рік»:

3. Районним у м. Києві державним адміністраціям:

3.1. формування пропозицій до міської адресної програми облаштування приміщень для консьєржів здійснювати за доцільністю та з дотриманням чинного законодавства;

3.2. до пропозицій по адресній програмі надавати схеми пропонованого варіанту розміщення приміщень для консьєржів з визначеними точками підключення комунікацій і погодження районних архітекторів і районних управлінь пожежної охорони.

Відповідальність за повноту і якість наданих схем несуть районні державні адміністрації.

6. Головному управлінню контролю за благоустроєм міста (...) забезпечити оперативну видачу ордерів на проведення робіт з облаштування приміщень для консьєржів в існуючому житловому фонді м. Києва.»

B. Відповідне національне законодавство щодо виконавчого провадження

1. Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня
1999 року № 606-XIV, чинний на момент подій

34{C}. Відповідно до частини другої статті 75 Закону України, якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, і вносить подання правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом.

2. Інструкція з організації примусового виконання рішень від 02 квітня 2012 року № 512/5

35{C}. Відповідно до розділу II Інструкції «Учасники виконавчого провадження» державні виконавці використовують усі надані їм права та повноваження для забезпечення своєчасного і належного виконання рішення. Зокрема, згідно з пунктами 2.5 та 2.6 розділу II Інструкції державні виконавці мають право залучати інші органи державної влади, підприємства, установи, організації, посадових осіб, фізичних осіб, юридичних осіб, якщо їхня участь може сприяти своєчасному та повному виконанню рішень.

ПРАВО

I. {C}ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

36{C}. Беручи до уваги схожість порушених за Конвенцією питань Суд відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту Суду вирішує об’єднати заяви та розглянути їх спільно в одному рішенні.

II. {C}СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 6 конвенції У ЗВ’ЯЗКу З невиконанням рішення від
24 грудня 2002 року, РОЗ’ЯСНЕНого ухвалою від
03 червня 2003 року

37{C}. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявники скаржилися на невиконання органами державної влади рішення від 24 грудня
2002 року, винесеного не на користь підприємства «К.». Відповідна частина цього положення передбачає:

Стаття 6

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд … незалежним і безстороннім судом…, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.»

A. Прийнятність

38. Уряд стверджував, що рішення від 24 грудня 2002 року було виконано 17 березня 2004 року, коли підприємство «К.» зменшило кут лівого виступу прибудови приблизно на 0,6 м[4]; у результаті було надано належний доступ до переднього повздовжнього огородження балкона заявників відповідно до вимог рішення суду від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою суду від 03 червня 2003 року. Уряд також зазначив, що заявники поставили скляні вікна на їхньому балконі без дозволу; тому Уряд не міг нести відповідальність за відсутність зовнішнього доступу до таких вікон. Уряд зазначив, що виконання рішення, яке містить зобов’язання нематеріального характеру, може іноді вимагати більше часу, ніж у випадку виплати грошей, присуджених за рішенням суду (див. рішення у справі «Ганенко проти України» (Ganenko v. Ukraine), заява № 27184/03, від 11 січня 2005 року). З огляду на зазначене Уряд просив Суд визнати скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані.

39. Заявники заперечили. Вони зазначили, що для встановлення скляних вікон на їхньому балконі не потрібен був спеціальний дозвіл, а рішення від 24 грудня 2002 року залишалося невиконаним. Вони надали документи, що підтверджували, що виконавче провадження досі тривало. Зокрема, заявники надали рішення від 28 травня
2014 року, яким Оболонський районний суд скасував постанову державних виконавців від 21 березня 2014 року про закінчення виконавчого провадження та зобов’язав останніх повторно відкрити виконавче провадження.

40{C}. Суд зазначає, що заявники надали достатньо доказів, що рішення від 24 грудня 2002 року не виконано, а виконавче провадження досі триває (див. пункти 21 і 39). Крім того, сторонами не оскаржується, що неможливість забезпечити виконання рішення від
24 грудня 2002 року становило втручання у права заявників на мирне володіння своїм майном, і всупереч аргументам Уряду (див. пункт 38) таке втручання усунено не було (див. пункти 21 та 39).

41{C}. Беручи до уваги зазначені висновки, Суд вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

42{C}. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті скарг заявників.

43{C}. Зауваження заявників щодо суті ідентичні їхнім зауваженням щодо прийнятності їхній скарг, наведеним у пункті 39.

44{C}. Суд повторює, що ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без неналежних затримок (див. рішення у справі ««Immobiliare Saffi» проти Італії» [ВП] (Immobiliare Saffi v. Italy) [GC], заява № 22774/93, пункт 66, ЄСПЛ 1999-V). Проте затримка у виконанні судового рішення на період, що є необхідним для вирішення проблем публічного порядку, може у виняткових випадках бути виправдана (там само, пункт 69). Коли органи державної влади зобов’язані вживати дії для виконання рішення, але вони цього не роблять, держава може нести відповідальність за таку бездіяльність на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy), від 28 вересня 1995 року, пункт 44,
Серія A № 315‑C). До того ж Суд неодноразово встановлював, що пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачають позитивний обов’язок держави надавати допомогу приватним особам у виконанні судових рішень, ухвалених не на користь інших приватних осіб (див. рішення у справі «Фуклєв проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, пункти 84 та 91,
від 07 червня 2005 року, згадане рішення у справі «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy), пункт 44; рішення у справах «Фосіак проти Румунії» (Fociac v. Romania), заява № 2577/02, пункт 70, від 03 лютого 2005 року та «Кесян проти Росії» (Kesyan v. Russia), заява № 36496/02, пункти 79 і 80, від 19 жовтня 2006 року).

45{C}. У цій справі рішення суду від 24 грудня 2002 року, роз’яснене ухвалою від 03 червня 2003 року, вимагало від боржника (приватного підприємства «К.») переобладнати приміщення, що прилягало до квартири заявників (див. пункти 10 і 11). Під час судової будівельно-технічної експертизи було зроблено висновок, що для виконання рішення суду від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою від
03 червня 2003 року, необхідно було розробити нову проєктну документацію та погодити у встановленому законом порядку (див. пункт 14). Згідно з українським законодавством підприємство «К.» не могло переобладнати приміщення для консьєржів самостійно без погодження проєкту органами державної влади; водночас проєктну документацію могло розробити лише комунальне підприємство «Ж.» як замовник будівництва, Київська міська державна адміністрація та Оболонська районна державна адміністрація (див. пункти 15, 16 і 24).

46{C}. Суд зазначає, що держава була зобов’язана сумлінно допомагати заявникам у виконанні судового рішення. Державні виконавці неодноразово давали вказівки підприємству «К.» виконати рішення суду, яке набрало законної сили, щодо переобладнання приміщення для консьєржів і сміттєзбірника. Однак боржник не виконав вказівки державних виконавців, принаймні частково, у зв’язку з неможливістю виконати рішення суду без участі комунального підприємства «Ж.» та органів місцевого самоврядування.

47{C}. Суд вважає, що неможливо стверджувати про вжиття Державною виконавчою службою України для виконання рішення від 24 грудня 2002 року всіх можливих заходів. Як зазначено у пункті 21, у своєму рішенні від 28 травня 2014 року про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження Оболонський районний суд міста Києва прямо вказав Державній виконавчій службі України, що законодавство дозволяло останній виконати судове рішення без участі підприємства «К.». Висновок суду також підтверджувався положеннями законодавства про виконавче провадження (див. пункти 34 і 35). Як вбачається, незважаючи на надані відповідно до законодавства Державній виконавчій службі України повноваження, державні виконавці не виконали рекомендації суду. У зв’язку з цим рішення від 24 грудня 2002 року залишається невиконаним.

48{C}. З огляду на конкретні обставини цієї справи Суд доходить висновку, що держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань щодо цього.

49{C}. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. {C}СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

50{C}. Заявники також скаржились, що будівництво приміщення для консьєржів і сміттєзбірника порушило їхні права на повагу до їхнього житла, приватного та сімейного життя.

51{C}. У зв’язку із зазначеними скаргами заявники посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

52{C}. Ані Уряд, ані заявники не надали своїх зауважень щодо прийнятності та суті цієї скарги.

53{C}. Суд зазначає, що заявники здебільшого скаржились, що використання ними зручностей їхнього житла та якість їхнього приватного і сімейного життя погіршились через будівництво приміщення для консьєржів та сміттєзбірника недалеко від їхнього балкона, зокрема у зв’язку з неприємним запахом і наявністю тарганів.

54{C}. Суд повторює, що стаття 8 Конвенції захищає право особи на повагу до її приватного і сімейного життя, до її житла і кореспонденції. Під житлом зазвичай розуміється місце, фізично визначена площа, де розвивається приватне і сімейне життя. Особа має право на повагу до свого житла, під цим розуміється не лише право на фактичну фізичну площу, але й на спокійне володіння цією площею у розумних межах. Порушення права на повагу до житла не обмежуються конкретними порушеннями, такими як несанкціоноване проникнення до житла особи, але може також включати такі порушення, які не є конкретними, як-то шум, викиди, запахи або інші подібні форми втручання. Право особи на повагу до її житла може бути серйозно порушене, якщо їй перешкоджають користуватися зручностями її житла (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Коценяк проти Польщі» (Koceniak v. Poland), заява № 1733/06, пункти 55, 57 і 58, від 17 червня 2014 року (з подальшими посиланнями).

55{C}. Суд зазначає про свою згоду з тим, що за обставин цієї справи невиконання органами державної влади судового рішення, яким було зобов’язано переобладнати сміттєзбірник, може становити втручання у права заявників за статтею 8 Конвенції з огляду на те, що єдине вікно квартири заявників виходить на вхід до сміттєзбірника. Проте Суд вважає, що скарга заявників у зв’язку з цим, тим не менше, є неприйнятною з таких підстав.

56{C}. Суд повторює, що те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке підпадає під захист пункту 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме — існування достатнього та тривалого зв’язку з певним місцем. Зокрема, для того, щоб заявник міг стверджувати, що конкретне місце чи власність є «житлом», він має довести наявність конкретного і постійного зв’язку з відповідним майном (див., наприклад, рішення у справі «Гіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the United Kingdom), від 24 листопада
1986 року, пункт 46, серія A № 109).

57{C}. У цій справі, хоча не оскаржується володіння заявниками відповідною квартирою, відсутні докази, що квартира коли-небудь була місцем їхнього проживання. Зокрема, як національний суд (див. пункт 10), так і сусіди заявників (див. пункт 12) зазначили, що заявники не проживають у цій квартирі та мають намір її продати. Ці твердження заявники не спростували. До того ж заявники ніколи не стверджували про протилежне під час усього провадження у цьому Суді. Хоча дійсно, другий заявник у своєму листуванні із Судом вказав відповідну квартиру як свою постійну адресу, і у 2007 – 2008 роках певні листи органів державної влади на цю адресу надсилались, виключно цього факту, на думку Суду, недостатньо для підтвердження фактичного проживання другого заявника у відповідній квартирі. Стосовно першої заявниці, то вона і в листуванні з цим Судом, і на національному рівні завжди вказувала як постійну іншу адресу.

58{C}. Отже, з огляду на недоведення заявниками, що окрім наявності прав власності на відповідну квартиру, вони коли-небудь фактично використовували її як своє житло для цілей статті 8 Конвенції, їхня скарга у зв’язку з цим є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції. (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шардзхі та інші проти Албанії» (Sharxhi and others v. Albania), заява № 10613/16,
пункт 99, від 11 січня 2018 року).

IV. {C}СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 першого протоколу до конвенції

59{C}. Насамкінець, Суд зазначає, що заявники, як власники відповідної квартири, скаржились у національних судах на порушення їхніх майнових прав і зазначили у формулярах заяв, що внаслідок будівництва їхні права були порушені. Проте з огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві, а саме – тривале невиконання рішення від 24 грудня 2002 року, і немає потреби у винесенні окремого рішення у зв’язку зі скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

V. {C}ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

60{C}. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

61{C}. Заявники вимагали 15 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Вони стверджували, що внаслідок будівництва прибудови ринкова вартість їхньої квартири знизилася. Вони також вимагали 11 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди кожному заявнику.

62{C}. Уряд стверджував, що заявники не надали детального розрахунку понесених матеріальних збитків і не підтвердили наявність цих збитків офіційними документами. Крім того, Уряд стверджував, що вимоги заявників стосовно відшкодування моральної шкоди були надмірними та необґрунтованими.

63{C}. Стосовно вимоги заявників про відшкодування матеріальної шкоди, Суд зазначає, що заявники не надали детального розрахунку таких збитків і жодних підтверджуючих документів, які могли б дозволити Суду визначити суму. Крім того, заявники не довели, що у цій справі зазнані ними незручності мали такий характер або інтенсивність, що призвели до явного зменшення ринкової вартості квартири заявників (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мілева та інші проти Болгарії» (Mileva and Others v Bulgaria), заяви № 43449/02 та № 21475/04, пункт 114, від 25 листопада 2010 року). Отже, Суд не присуджує жодної суми за цим пунктом.

64{C}. Суд також вважає, що заявники зазнали певної моральної шкоди у результаті встановлених порушень. Однак конкретна сума, яка вимагалася, є надмірною. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникам спільно загальну суму у розмірі 2 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

65{C}. Заявники також вимагали 154 українські гривні (далі – грн) (приблизно 15 євро) в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у цьому Суді.

66{C}. Уряд не надав коментарів щодо цього питання.

67{C}. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 15 євро в якості компенсації за всіма аспектами.

C. Пеня

68{C}. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати заяви;

2. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривале невиконання рішення від 24 грудня 2002 року, ухваленого на користь заявників і роз’ясненого ухвалою від 03 червня
2003 року, а скаргу за статтею 8 Конвенції – неприйнятною;

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою від 03 червня 2003 року;

4. Постановляє, що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 2 500 (дві тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 15 (п’ятнадцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 вересня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням:

https://minjust.gov.ua/files/general/2020/10/12/20201012140949-47.doc