Проценти за користування чужими грошовими коштами: європейський досвід та українська реальність

У часи Давньої Греції та Римської імперії надання грошей у позику під проценти вважалося явищем негативним і засуджувалося. Арістотель писав, що проценти є найбільш неприродною формою доходу, оскільки гроші призначені для обміну на товар і не можуть породжувати нові гроші.

Читайте статтю: Екс- Голова ВСУ Ярослав Романюк: До проблем визначення початку перебігу позовної давності

Так продовжувалося і в середні віки. Однак з плином часу та розвитком грошового обігу заборона давати гроші в борг під проценти стала скасовуватись. Прийнятий у 1804 році Цивільний кодекс Франції містив главу III титулу Х «Про процентну позику», ст. 1905 якого передбачила за договором позики можливість сплати процентів у грошовій формі. Оплатність кредитного договору в формі процентів передбачав також параграф 988 прийнятого в 1811 році Загального цивільного кодексу Австрії. Параграф 488 прийнятого в 1896 році Німецького цивільного уложення визначив проценти як плату за можливість користування чужим капіталом. Ці норми в названих кодексах залишаються чинними донині, а аналогічні закріплені в цивільних кодексах практично всіх сучасних країн.

Цивільний кодекс Української РСР 1963 року не допускав процентів по грошових зобов’язаннях за винятком операцій кредитних установ, зобов’язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі (ст. 170 Кодексу). Натомість ст. 536 Цивільного кодексу України прямо встановила, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

За своєю правовою природою проценти є винагородою за користування чужими грошовими коштами. Це випливає зі змісту вже процитованої ст. 536 Цивільного кодексу України, а також зі змісту ст. 1048, 1054, 1058, 1070 Цивільного кодексу України, в яких проценти визначені як плата за позику, кредит, банківський вклад та банківський рахунок.

Аналізуйте судовий акт: Кредитний договір припиняє свою дію з дати направлення боржнику вимоги про дострокове погашення всієї суми боргу, тому вимоги про стягнення процентів після цієї дати задоволенню не підлягають (ВС/КЦС від 14.02.2018р., №564/2199/15-ц)

Судова практика щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами також тривалий час була усталеною. Суди стягували проценти за користування чужими грошима як за період, на який кошти були надані, так і в разі порушення строку їх повернення — за весь час фактичного користування ними аж до дня повернення. Якщо в першому випадку стягувалися проценти, розмір яких встановлено в договорі, то в другому — проценти за неправомірне користування грошима, розмір яких також встановлювався в договорі, а за відсутності такого — на рівні облікової ставки Національного банку України. Крім того, на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України нараховувалося 3% річних від простроченої суми.

Практично не виникає дискусій з приводу правової природи процентів і в юридичній літературі: науковці-цивілісти різних поколінь визнають, що проценти є винагородою за користування чужими грошовими коштами. Однак влітку минулого року було оприлюднено постанову Великої Палати Верховного Суду, яка у прагненні запровадити нові підходи в застосуванні положень закону щодо процентів за користування чужими грошима внесла істотні корективи в сформовану судову практику. Згідно з правовим висновком Великої Палати, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування, а далі його права та інтереси забезпечені ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання.

Ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочки, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Тобто у межах строку кредитування боржник має сплачувати проценти, розмір яких встановлено договором, а в разі подальшого неправомірного користування поза межами строку кредитування — 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У подальшому такий правовий висновок було повторено ще в кількох рішеннях у інших справах, розглянутих Великою Палатою.

Щодо правової природи процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, в доктрині триває одвічна дискусія: одні вчені вважають, що ці проценти є санкцією за порушення грошового зобов’язання, інші — що платою за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Яку саме з цих двох доктринальних теорій поділяє Велика Палата, в тексті ухвалених нею судових рішень не вказано.

Коментуючи правовий висновок Великої Палати, представники Верховного Суду посилаються на нього як на приклад ефективного захисту прав споживача банківських послуг шляхом виведення боржника з банківської боргової ями. Намагання Великої Палати захистити людину, тим більше у правовідносинах з банком, в яких людина є завідомо слабкою стороною, заслуговує на повагу та всіляку підтримку.

З теоретичної точки зору правовий висновок Великої Палати не позбавлений логіки: праву позичальника користуватися чужими грошима кореспондується його обов’язок здійснювати плату за таке користування. Якщо ж право позичальника щодо користування чужими грошима припиняється у зв’язку з настанням обумовленого договором строку повернення кредиту, припиняється і обов’язок сплати передбачених договором процентів.

Але ефективним способом захисту слабкої сторони у банківських спорах такий правовий висновок став лише за конкретних обставин розглянутої Великою Палатою справи, а також інших справ, у яких умови кредитних договорів є аналогічними. Так, у справі, в рішенні за результатами розгляду якої Велика Палата виклала свій правовий висновок, розмір процентів за договором становив 25,08% річних, а на випадок прострочення позичальником строку повернення кредиту більшого розміру процентів, ніж встановлені законом 3% річних, договір не передбачав.

Для широкого застосування запропонований спосіб захисту слабкої сторони у правовідносинах з банком ефективним стати не міг, і не лише не став, а навіть погіршив правове становище клієнтів банків. Адже реакцію кредитних установ на такий правовий висновок можна було легко спрогнозувати: тепер банки у кредитних договорах стали передбачати проценти за ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України в розмірі, який з лихвою перекриває договірну процентну ставку.

Оскільки такий правовий висновок підлягає поширенню також на спори, які виникають з договорів банківського вкладу, він погіршив ставище людини і у правовідносинах з боржником-банком. Адже якщо у межах передбаченого договором строку користування вкладом банк сплачує проценти за користування грошима в розмірі, обумовленому в договорі, то після його спливу не поспішатиме повертати гроші, бо ж надалі сплаті понад суму боргу підлягатимуть лише встановлені ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України 3% річних.

Та і у відносинах за договорами позики між фізичними особами такий правовий висновок лише заохочуватиме недобросовісних позичальників до неповернення боргу своєчасно.

Таким чином, зазначений правовий висновок, який подається суспільству як винайдений Великою Палатою Верховного Суду спосіб порятунку боржника з банківської боргової ями, насправді є дієвим лише для певної категорії справ. До того ж, у цих справах він створив явний дисбаланс між інтересами позичальника та кредитодавця.

З метою надійного захисту прав споживачів банківських послуг з одночасним врахуванням інтересів обох сторін цих відносин варто звернути увагу на досвід країн-членів Європейського Союзу. Адже Україна ставить собі за мету набуття повноцінного членства в ньому, для чого є необхідним приведення національного законодавства та судової практики у відповідність до європейських стандартів.

Практика, за якою обумовлений у кредитному договорі розмір процентів застосовується лише у межах строку кредитування, існує в Німеччині. З метою захисту клієнтів банків умови договорів, якими встановлюється підвищений розмір процентів у разі прострочки повернення кредиту, німецькі суди визнають недійсними. Правовою підставою для цього є параграфи 307–309 Німецького цивільного уложення, згідно з якими положення загальних умов договорів є недійсними, якщо всупереч вимогам доброї совісті вони ставлять контрагента сторони у вкрай невигідне становище.

Разом з тим, сама необхідність плати за позадоговірне, неправомірне користування чужими грошовими коштами ні в Німеччині, ні в інших європейських країнах не заперечується. Зокрема, параграф 288 Німецького цивільного уложення, названий «Проценти за час прострочення», прямо встановлює, що за час прострочення грошового зобов’язання нараховуються проценти. Норми щодо плати за неправомірне користування чужими грошима містяться і в параграфах 256, 291, 668, 698, 849 Німецького цивільного уложення. Необхідність сплати боржником процентів як винагороди кредитору за невиконання, неналежне виконання або прострочення виконання грошового зобов’язання передбачає також ст. 169 Кодексу європейського договірного права — акта міжнародної приватноправової уніфікації, одного з претендентів на роль основи європейського цивільного кодексу.

З метою захисту клієнтів банків як слабких сторін та утвердження взаємовигідних умов у відносинах банків з клієнтами в країнах Європи розмір процентів у разі несвоєчасного повернення боргу або встановлюється законом як стала величина, або є змінною величиною, яка прирівнюється до облікової ставки центрального банку країни. Наприклад, розмір законної процентної ставки встановлено параграфом 246 Німецького цивільного уложення. Натомість директива Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу №2011/7/EU «Про протидію затримкам платежів у комерційних угодах» процентну ставку по прострочених комерційних боргах встановлює на рівні ставки Європейського центрального банку (п. 7 ст. 2 директиви). Це ж передбачає і вже згадана ст. 169 Кодексу європейського договірного права.

На мою думку, описаний досвід європейських країн варто перейняти й Україні. З метою посиленого захисту прав споживачів банківських послуг з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України необхідно виключити положення про право встановлювати в договорі розмір процентів за прострочку грошового зобов’язання. Це пов’язано з тим, що такі договори є договорами приєднання, їх умови розробляються банками, можливості вплинути на них споживач не має, у зв’язку з чим ризик надмірного завищення розміру таких процентів є вкрай високим.

Також варто відмовитися від сталої величини законних процентів — 3% річних, розмір яких в умовах нестабільності фінансового ринку України вже давно не є ефективним. Розмір процентів за прострочку слід прирівняти до облікової ставки Національного банку України, яка постійно реагує на кон’юктуру ринку. Такий підхід — визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України, вже застосовано законодавцем для визначення розміру процентів у разі, якщо їх розмір не встановлено в договорі позики, кредиту, банківського вкладу (ч. 1 ст. 1048, ч. 2 ст. 1054, абз. 2 ч. 1 ст. 1061 Цивільного кодексу України).

Аналізуйте судовий акт: Право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики (ВС/КЦС, справа № 390/1875/16-ц, 03.10.18)

Крім того, оскільки облікова ставка Національного банку України практично завжди є нижчою за кредитні ставки комерційних банків, у ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України необхідно передбачити розмір процентів, на які слід підвищувати розмір облікової ставки Національного банку України з тим, щоб розмір процентів за прострочкою був вищий за розмір процентів, встановлених у договорі на обумовлений строк користування чужими грошима. Інакше в боржника не буде стимулу для своєчасного виконання грошового зобов’язання. Це відповідатиме і назві ст. 625 Цивільного кодексу України: «Відповідальність за порушення грошового зобов’язання». Адже юридична відповідальність, за визначенням видатного теоретика права М. І. Козюбри, наданим ним у популярному підручнику «Загальна теорія права» — це передбачений законом обов’язок особи перетерпіти несприятливі для себе наслідки як майнового, так і немайнового характеру, вид і міра яких визначаються компетентним органом за результатами розгляду скоєного особою діяння, визначеного законом як правопорушення (с. 302). Тобто позадоговірне неправомірне користування чужими грошовими коштами має створювати для боржника більш несприятливі наслідки майнового характеру порівняно з умовами договору та стимулювати його до своєчасного повернення боргу. Для прикладу, якщо в країнах Європи середній розмір процентів за кредитом становить 3–5% річних, то у разі несвоєчасного повернення боргу розмір процентів за неправомірне, позадоговірне користування грошима встановлюється вже на рівні 8–10% річних.

Підвищення процентної ставки за прострочення грошового зобов’язання європейський законодавець передбачив як на національному рівні, так і в наднаціональному європейському праві. Приміром, параграф 288 Німецького цивільного уложення встановив, що за час прострочення грошового зобов’язання річна процентна ставка перевищує базову процентну ставку на п’ять пунктів, а по договорах, у яких споживач не бере участі — на вісім пунктів. Згідно з параграфом 497 Німецького цивільного уложення, для споживчих кредитів, забезпечених іпотекою, розмір процентів за прострочення прирівнюється до базової процентної ставки, збільшеної на 2,5 пункти. Директивою Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу «Про протидію затримкам платежів у комерційних угодах» з метою запобігання порушенням грошових зобов’язань у комерційних договорах з початку 2000-х років встановлено процентну ставку по прострочених комерційних боргах на рівні ставки рефінансування Європейського центрального банку, збільшеної як мінімум на сім пунктів, а з 2011 року — на вісім пунктів (п. 6 директиви). Аналогічний підхід (базова ставка підвищується на сім процентних пунктів) закріплено і в Модельних правилах європейського приватного права.

Як бачимо, Верховний Суд України навіть в умовах сучасного недосконалого законодавчого регулювання формував судову практику вирішення спорів про стягнення процентів за прострочення грошового зобов’язання за прикладом країн-членів Європейського Союзу: стягненню підлягали проценти на рівні облікової ставки Національного банку України, збільшені на розмір процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України. Це забезпечувало захист прав споживачів банківських послуг і одночасно враховувало інтереси кредитних установ. Натомість, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, тепер розмір процентів за прострочення встановлюється банками в договорах, що забороняється в країнах-членах Європейського Союзу, оскільки істотно погіршує правове становище споживачів банківських послуг та клієнтів банків.

З метою посиленого захисту споживачів банківських послуг вітчизняному законодавцю також не буде зайвим звернути увагу на досвід інших країн щодо протидії лихварству, намаганню банків встановити завищені процентні ставки за кредитами. Розмір процентної ставки залежить від багатьох факторів, які перераховані у ч. 2 ст. 1056-1 Цивільного кодексу України: кредитного ризику; наданого забезпечення; попиту і пропозиції, які склалися на кредитному ринку; строку користування кредитом. Але насамперед він залежить від рівня облікової ставки центрального банку держави. Вивчення досвіду інших країн засвідчує, що в Україні цей показник у рази вищий за облікові ставки центральних банків більшості країн світу. Так, якщо останні в середньому не перевищують 2,5%, то на час підготовки цієї публікації облікова ставка Національного банку України становила 18%. В результаті якщо в країнах Європи розмір процентів за кредитами становить в середньому 3–5% річних, то в Україні кредит, спір про який був розглянутий Великою Палатою в згаданій справі, сьогодні можна отримати під більш ніж 35% річних. Наведене свідчить про необхідність перегляду рівня облікової ставки Національного банку України в бік її зменшення.

Також з метою дотримання балансу інтересів позичальників та кредитодавцямів, захисту позичальників як слабких сторін у правовідносинах з кредитними установами від завищених процентних ставок, приведення процентних ставок до розумного, економічного обгрунтованого рівня, пропорційного наданій послузі, у багатьох країнах світу встановлюються законодавчі обмеження процентних ставок, порушувати які кредитні установи не мають права. Такі обмеження встановлено в США, Англії, Франції, Німеччині. І це не вважається порушенням принципу свободи договору — у такий спосіб держави запобігають випадкам зловживання кредитними установами свободою договору на шкоду кредитору, насамперед фізичним особам.

Аналізуйте судовий акт: Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги ( справа №2-2442/12 від 30.11.2018 р.)

Намагаючись обійти такі обмеження та отримати невиправдано високі прибутки, банки запроваджують всілякі комісії, штрафи, пені тощо. Але так виглядає, що в Україні не гребують ні завищеними кредитними процентами, ні непроцентними винагородами, компенсаціями, санкціями. Бо чим інакше пояснити, що в згаданій вище справі позичальник взяв кредит на два роки, а через чотири повинен був повернути суму, яка більш ніж у десять разів перевищила тіло кредиту?

З метою боротьби з такими явищами багато країн Європи (Данія, Італія, Латвія, Німеччина, Польща, Португалія, Швейцарія, Швеція) передбачили кримінальну відповідальність за лихварство. Наприклад, у Франції вважається кримінальним злочином кредитна операція, процентна ставка за якою більш ніж на третину перевищує встановлену в державі максимальну ставку. В Німеччині за лихварство у вигляді промислу, а також у разі, якщо умови кредитного договору ставлять боржника у важке матеріальне становище, передбачено позбавлення волі на строк до десяти років. Лихварство карається кримінальним законом і в інших країнах світу. Зокрема, в Японії кримінальна відповідальність встановлена за кредитну ставку, розмір якої перевищує 20%, а в ломбарді — навіть 7%.

В умовах української реальності вітчизняним правникам з метою захисту прав споживачів банківських послуг та клієнтів банків залишається більш активно використовувати можливості, які надає нині чинне законодавство. І можливості ці чималі. Так, ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає можливість зміни або визнання недійсним окремого положення договору, визнаного несправедливим. Орієнтовний перелік несправедливих умов договору міститься в тексті ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Такий підхід українського законодавця узгоджується з положеннями директиви Ради Європейського Союзу «Про несправедливі умови в договорах зі споживачами» №93/13/ЄЕС від 5 квітня 1993 року. Ст. 3 цієї директиви встановлює, що умова договору визнається несправедливою, якщо всупереч вимогам доброї совісті вона призводить до значного дисбалансу прав та обов’язків, що випливають з договору, на шкоду споживачу. В додатку до директиви перераховано приклади таких несправедливих умов, з якими співпадає перелік ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Ч. 2 ст. 634 Цивільного кодексу України надає право особі вимагати зміни або розірвання всього обтяжливого для неї договору, нав’язаного кредитодавцем. На підставі ч. 3 ст. 16 Цивільного кодексу України суд може відмовити у захисті цивільного права банку в разі зловживання ним своїм правом.

Належне застосування зазначених норм права сприятиме не лише ефектному, але насамперед ефективному вирішенню банківських спорів, одночасно забезпечуючи і надійний захист клієнтів банків як слабких сторін у цих відносинах, і інтересів банків. А приклад правильного застосування цих норм якраз і покликаний продемонструвати Верховний Суд.

Автор статті: Ярослав Романюк,

суддя Верховного Суду України у відставці,
голова Верховного Суду України в 2013–2017 роках,
доктор юридичних наук

Джерело: Судебно-юридическая газета

Аналізуйте судовий акт: Судове рішення про стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання і іпотеки та не позбавляє права звернути стягнення на предмет іпотеки (ВП ВС, справа № 921/107/15-г/16, 18.09.18)