Практика ЄСПЛ: від права цитат до права стандартів

Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Дерев’янко і Тарасова проти України»^[1], ухвалене 23 липня 2026 року, без перебільшення стало однією з найрезонансніших правових подій в Україні минулого тижня.

Уже в день його постановлення воно разом з рішенням «Колесник і Смельницький проти України»^[2] стало предметом активного обговорення серед суддів, адвокатів, прокурорів, науковців і в професійних медіа. Причиною такого інтересу стали не лише встановлені Судом порушення статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у справах щодо застосування запобіжного заходу до осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів проти основ національної безпеки, а й ширші питання співвідношення вимог Конвенції з потребами кримінальної юстиції в умовах повномасштабної війни.

Не меншу практичну цінність цього рішення становлять висновки Суду щодо стандартів мотивування судових рішень і застосування його прецедентної практики. Предметом критики став спосіб, у який національні суди обґрунтували необхідність тримання особи під вартою, а також якість використання ними практики Європейського суду.

Рішення у справі «Дерев’янко і Тарасова проти України» виходить за межі традиційного аналізу відповідності конкретного судового рішення вимогам статті 5 Конвенції. У чотирьох пунктах (70–73) Європейський суд фактично оцінив культуру застосування власної практики національними судами, продемонструвавши, що формальне цитування окремих правових позицій, виривання їх із контексту або навіть помилкове приписування Суду висновків, яких він не робив, не може вважатися належним виконанням обов'язку щодо застосування Конвенції як джерела права.

Читайте статтю: Страсбурзький діагноз ЄСПЛ Україні: що насправді означають 160 рішень із порушеннями Конвенції

Суд насамперед визнав і позитивно оцінив прагнення українських судів застосовувати його практику. Це важливий сигнал: Суд не критикує звернення до власних рішень, а навпаки, заохочує таку практику. Водночас він наголосив, що застосування прецедентної практики не може зводитися до механічного цитування окремих фраз або використання шаблонних посилань.

ЄСПЛ констатував, що національні суди, посилаючись на його практику, відтворили правові висновки, яких він не робив. Ба більше, ці твердження були подані як цитата з рішення у справі «Летельє проти Франції», хоча відповідні положення в цьому рішенні відсутні. Тож проблема полягала не у звичайній неточності цитування чи редакційній помилці. Національні суди використали посилання на практику ЄСПЛ для обґрунтування правової позиції, яка не випливає з його прецедентної практики. Саме тому Європейський суд визнав за необхідне окремо звернути на це увагу й наголосити, що наведені судами міркування не містяться ані в рішенні у справі «Летельє проти Франції», ані в будь-якому іншому його рішенні щодо застосування статті 5 Конвенції.

Хоча встановити справжнє джерело використаних судами правових висновків було складно, речення, на які вони покликалися, імовірно, є частковим переказом позиції Суду, сформульованої у справі «Селмуні проти Франції». Однак у тій справі Суд розглядав зовсім інше правове питання. Він аналізував еволюцію стандартів оцінки катувань та інших форм жорстокого поводження за статтею 3 Конвенції. Це аж ніяк не стосується критеріїв законності тримання особи під вартою за статтею 5 Конвенції. Саме тому використання цього правового принципу для обґрунтування необхідності тримання особи під вартою є методологічно помилковим. Суд фактично підкреслив, що прецедент не можна використовувати поза межами того правового контексту, у якому він був сформульований. Те, що певний принцип міститься в рішенні ЄСПЛ, ще не означає, що його можна автоматично застосовувати до будь-яких правовідносин. Кожна правова позиція має використовуватися лише в тому контексті, для якого вона була вироблена, або після належного обґрунтування її релевантності.

Далі Суд робить ще один важливий крок. Він не заперечує, що в умовах війни захист суспільства й національної безпеки може вимагати суворіших процесуальних рішень, а держава має позитивний обов'язок захищати потенційних жертв насильницьких злочинів. Однак і цей аргумент не можна застосовувати універсально. Якщо особу не обвинувачують у вчиненні насильницького злочину або діяння, що створює безпосередню загрозу життю чи здоров'ю людей, то посилання на необхідність захисту потенційних жертв саме собою не може виправдати тримання її під вартою.

Наведені висновки Суду дають змогу сформулювати кілька методологічних правил застосування практики ЄСПЛ. Насамперед варто виокремити такі.

1. Посилання на практику ЄСПЛ повинні бути автентичними. Національний суд не може приписувати Європейському суду правові висновки, яких той не робив. Посилання на рішення Суду не є стилістичним елементом мотивувальної частини чи способом надати власній аргументації більшої переконливості. Кожне цитування має відтворювати саме той правовий принцип, який справді сформулював ЄСПЛ, без довільних доповнень, переказу чи творчої інтерпретації.
2. Практика ЄСПЛ повинна застосовуватися у власному нормативному контексті. Окрема фраза, вирвана з рішення, не перетворюється автоматично на універсальний принцип права. Кожен правовий висновок Суд формулює для вирішення конкретної конвенційної проблеми в межах відповідної статті Конвенції, конкретних фактичних обставин і визначеного стандарту захисту прав людини. Інакше кажучи, навіть бездоганно процитований фрагмент практики може бути застосований неправильно, якщо його перенесено в інший правовий контекст.
3. Практика ЄСПЛ має застосовуватися індивідуалізовано, з урахуванням конкретних фактичних обставин справи. Практика Суду повинна виконувати свою справжню функцію — бути інструментом юридичного аналізу. Суд має показати, чому саме відповідний прецедент є релевантним для конкретної справи, який правовий стандарт із нього випливає і як цей стандарт впливає на вирішення поставленого питання. Перед зверненням до практики необхідно встановити, чи стосується вона того самого права, чи збігаються юридично значущі фактичні обставини, чи вирішується однакова правова проблема й чи здатний сформульований ЄСПЛ правовий висновок вплинути на рішення щодо конкретної справи. Якщо ж посилання використовується виключно як елемент оформлення мотивувальної частини або як своєрідний ритуал підтвердження правильності вже ухваленого рішення, воно втрачає будь-яку юридичну цінність.

Окрім тих, на які звернув увагу Суд у рішенні «Дерев’янко і Тарасова проти України», можна сформулювати й інші правила застосування його прецедентної практики.

4. Окреме рішення Європейського суду з прав людини неіснує ізольовано від усієї системи його прецедентної практики. Кожне нове рішення є складовою частиною безперервного розвитку конвенційних стандартів, яке уточнює, розвиває або конкретизує вже сформульовані правові підходи. Саме тому застосування практики ЄСПЛ не може зводитися до аналізу одного, навіть найбільш відомого, рішення. Предметом оцінки має бути вся відповідна лінія практики Суду, її внутрішня послідовність, еволюція та місце конкретного рішення в загальному розвитку відповідного конвенційного стандарту. Інакше кажучи, практика ЄСПЛ потребує системного, а не фрагментарного прочитання.

Такий підхід безпосередньо випливає з концепції Конвенції як живого інструменту, що, за усталеною позицією самого Суду, підлягає тлумаченню у світлі сучасних умов. Це означає, що конвенційні стандарти не є застиглими правовими конструкціями. Вони постійно розвиваються, реагують на суспільні зміни, нові виклики й поступово уточнюються в нових рішеннях Суду. Відповідно, національне правозастосування має орієнтуватися насамперед на сучасний стан практики ЄСПЛ, ураховуючи її розвиток та актуальне розуміння конвенційних гарантій. Саме тому усталена сучасна практика повинна мати пріоритет над поодинокими, вирваними з контексту або застарілими рішеннями, які вже не відображають сучасного змісту відповідного конвенційного стандарту.

5. Недопустимість підміни національного законодавства практикою ЄСПЛ. З одного боку, Конвенція не функціонує ізольовано від внутрішнього правопорядку. З іншого — практика Суду тлумачить Конвенцію, але не створює нових процесуальних норм для держав-учасниць. Вона допомагає визначити зміст прав людини, окреслити межі допустимого втручання держави й забезпечити конвенційно-конформне тлумачення національного законодавства. Водночас практику ЄСПЛ не можна використовувати як підставу для створення процесуальних механізмів, яких законодавець не передбачив, або для ігнорування чітких приписів національного закону. Іншими словами, рішення ЄСПЛ не замінюють закон, а допомагають його правильно зрозуміти й застосувати у світлі демократичних стандартів прав людини.

Тож практика ЄСПЛ має допоміжний характер і не звільняє від обов'язку здійснювати власний правовий аналіз, а рішення ЄСПЛ не можуть автоматично підміняти мотивування прийнятих рішень. Національні органи повинні самостійно оцінити докази, встановити фактичні обставини справи, визначити зміст національного законодавства й лише після цього використати практику ЄСПЛ як додатковий інструмент правового обґрунтування. Інакше виникає ризик, що замість правозастосування відбуватиметься механічне відтворення чужих правових висновків без урахування особливостей конкретної справи.

6. Нарешті, найважливіше: першочергове значення мають невласне цитати з рішень Суду, а сформульовані ним загальні принципи. Конвенція покладає на державу обов'язок гарантувати права і свободи, а не обов'язок посилатися на рішення ЄСПЛ. Вона є зводом принципів, тоді як прецедентна практика Суду є способом їх конкретизації. Тому в національному правозастосуванні необхідно орієнтуватися насамперед на фундаментальні засади, які пронизують усю практику Суду: верховенство права, юридичну визначеність, пропорційність, рівність сторін, презумпцію невинуватості, справедливість процедури, ефективність юридичного захисту тощо. Саме ці принципи становлять справжню цінність практики ЄСПЛ, а окремі формулювання мають оцінюватися в контексті конкретної справи.

В основі всієї системи Конвенції лежить принцип субсидіарності. Національні державні органи є першими гарантами прав людини і повинні самостійно забезпечувати застосування конвенційних стандартів у межах власної правової системи. Якщо органи державної влади забезпечили, наприклад, процедурну справедливість судового розгляду, пропорційність втручання чи ефективний засіб юридичного захисту, то вимоги Конвенції виконано незалежно від того, на скільки рішень ЄСПЛ вони послалися.

Авторитет практики ЄСПЛ визначається не кількістю процитованих справ і не механічним відтворенням фрагментів рішень, а здатністю зрозуміти зміст відповідного конвенційного стандарту, встановити його зв'язок з конкретними правовідносинами й пояснити, чому саме цей стандарт є визначальним для вирішення поставленого питання. Механічне накопичення цитат без їх змістовного аналізу не лише не сприяє підвищенню якості мотивування судових рішень, а й поступово девальвує саму ідею використання практики ЄСПЛ як джерела права.

Авторський переклад рішення ЄСПЛ додається за посиланням.

^[1] Case of Derevyanko and Tarasova v. Ukraine. 23 July 2026. European Court of Human Rights. URL: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-251252

^[2] Case of Kolesnyk and Smelnytskyy v. Ukraine. 23 July 2026. European Court of Human Rights. URL: https://hudoc.echr.coe.int/ukr?i=001-251251

Джерело: Justtalk