Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Маринченка В.Л.,суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Сеніна Ю.Л., Терлецького О.О., Шицького І.Б., Яреми А.Г., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представника державного територіально-галузевого об'єднання (далі - ДТГО) «Львівська залізниця» - Левчука І.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Івано-Франківського транспортного прокурора (далі - Прокурор) до Городенківської міської ради Івано-Франківської області (далі - Міськрада) про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У березні 2012 року Прокурор звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним і скасувати рішення Міськради від 20 вересня 2011 року № 597 «Про внесення змін до рішення від 31 травня 2011 року № 334 «Про надання дозволу ДТГО «Львівська залізниця» на складання технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель для оформлення права постійного користування ними в межах Городенківської міської ради» (далі - рішення № 597) у частині вилучення земельних ділянок із земель залізниці та залишення в землях запасу міста земельної ділянки навантажувально-розвантажувального майданчика по АДРЕСА_1 та ділянки, яка межує із орендованою приватними підприємцями ОСОБА_21 та ОСОБА_22 земельною ділянкою, та просив зобов'язати Міськраду прийняти рішення про надання дозволу ДТГО «Львівська залізниця» на складання технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель для оформлення права постійного користування ними в межах Міськради.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, Прокурор вказав, що рішення № 597 є незаконним, оскільки відповідно до вимог статті 11 Закону України від 10 листопада 1994 року № 232/94-ВР «Про транспорт» (далі - Закон № 232/94-ВР) спірна земельна ділянка відноситься до земель залізничного транспорту, зокрема до земель, які є смугою відведення.

Крім того, пояснив, що земельна ділянка з прив'язкою до колії від км 49+930 м до км 51+060 м площею 0,6435 га розміщена по ліву сторону за ходом кілометрів, розташована на ній колія регульованого залізничного переїзду є навантажувально-розвантажувальним майданчиком станції, земельна ділянка з прив'язкою до колії від км 51+060 м до км 51+260 м площею 0,7871 га розміщена по праву сторону за ходом кілометрів, обидві розташовані у смузі відведення ДТГО «Львівська залізниця», використовуються залізницею згідно з цільовим призначенням для технічного утримання станційних споруд і колійного господарства.

Івано-Франківський окружний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2014 року, у задоволенні позову відмовив.

Ухвалюючи таке рішення, суди виходили з того, що спірна земельна ділянка не належить до земель залізничного транспорту в розумінні статті 65 З <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_387/ed_2015_07_01/pravo1/T012768.html?pravo=1>емельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - ЗК); відсутність у позивача документів, які посвідчують право постійного користування вищезазначеною земельною ділянкою, та державної реєстрації такого права за позивачем не дають підстав для висновку про наявність у нього прав на спірну земельну ділянку та їх порушення відповідачем.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 червня 2015 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України ДТГО «Львівська залізниця», посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом у подібних правовідносинах статей 68, 84, 122, 149, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК, статей 11, 23 Закону № 232/94-ВР, статті 6 Закону України від 4 липня 1996 року № 273/96-ВР «Про залізничний транспорт» (далі - Закон № 273/96-ВР), просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 червня 2015 року та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог.

На обґрунтування заяви додано рішення Вищого адміністративного суду України від 1 лютого 2007 року (б/н), 16 січня 2014 року (№ К/9991/66230/12); Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 року (б/н), 27 лютого 2013 року (№ 6-45181св12), 11 лютого 2015 року (№ 6-40496св14), 18 березня 2015 року (№ 6-41444св14), 1 липня 2015 року (№ 6-8764св15); Вищого господарського суду України від 23 квітня 2015 року (№ 909/1191/14), 14 травня 2015 року (№ 5010/214/2012-з-21/6); а також 7 травня 2014 року (№ 911/3427/13), 29 травня 2014 року (№ 926/1145/13), 2 жовтня 2014 року (№ 909/247/14) [скасовані постановами Верховного Суду України від 14 жовтня 2014 року (№ 3-150гс14), 6 липня 2015 року (№ 3-399гс15), 24 червня 2015 року (№ 3-305гс15) відповідно], у яких касаційні суди при вирішенні питання про правомірність дій щодо розпорядження органами місцевого самоврядування земельними ділянками у смузі відведення залізниці, на яких розташовані державні залізниці, визнали такі дії незаконними, оскільки залізниця здійснює право постійного користування земельними ділянками у смузі відведення від початку будівництва залізничного полотна і це право закріплено на законодавчому рівні, земельні ділянки у смузі відведення залізниці належать до земель спеціального призначення, вилучення і зміна цільового призначення яких без згоди землекористувача цих земель і дотримання порядку, встановленого законом, є незаконною.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність неоднакового застосування касаційними судами одних і тих самих норм матеріального права.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судами касаційної інстанції норм матеріального права, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У справі, що розглядається, спір стосується правомірності залишення в землях запасу міста спірної земельної ділянки, що є смугою відведення земель залізничного транспорту, що підтверджується наявними у справі матеріалами, а отже, суди дійшли помилкового висновку щодо вирішення його в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб'єктом владних повноважень рішення про залишення у землях запасу міста оспорюваної земельної ділянки подальше оспорювання права на користування такою земельною ділянкою має вирішуватися у порядку господарської юрисдикції, оскільки виникає спір про цивільне право.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм статей 68, 84, 122, 149, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК, статей 11, 23 Закону № 232/94-ВР, статті 6 Закону № 273/96-ВР, колегія суддів вважає, що в цьому випадку неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного (господарського) судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі - закриттю.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця» задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 червня 2015 року, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 листопада 2014 року, постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2012 року скасувати, провадження в адміністративній справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.Л. МаринченкоСудді:В.П. Барбара І.С. Берднік О.Ф. Волков М.І. Гриців В.І. Гуменюк А.А. Ємець Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник О.В. Кривенда В.В. Кривенко Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко Ю.Л. Сенін О.О. Терлецький І.Б. Шицький А.Г. Ярема