Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 березня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В., суддів:Волкова О.Ф., Гриціва М.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до апарату Ради національної безпеки та оборони України (далі - Апарат РНБО, РНБО відповідно про визнання дій незаконними, зобов'язання вчинити дії,

в с т а н о в и л а:

У травні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконними дії щодо його звільнення та поновити його на посаді із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодувати моральну шкоду.

На обґрунтування позову зазначив, що його звільнення проведено з порушенням процедури, визначеної Кодексом законів про працю України

у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - КЗпП).

Суди встановили, що ОСОБА_1 обіймав посаду заступника керівника управління фінансової безпеки-завідувача відділу фінансової безпеки і детінізації економіки департаменту з питань економічної, соціальної та екологічної безпеки Апарату РНБО, віднесену до ІІ категорії посад державних службовців, він має 4 ранг державного службовця.

Згідно з розпорядженням Секретаря РНБО від 10 червня 2011 року

№ 394/2011 позивачу була надана відпустка з наступним звільненням із займаної посади.

Термін відпустки ОСОБА_1 сплив 16 липня 2011 року. Таким чином, трудовий договір позивача з відповідачем був розірваний 16 липня 2011 року.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 9 листопада 2011 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 7 серпня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2014 року, у задоволенні позову відмовив виходячи із того, що роботодавець виконав усі передбачені чинним законодавством норми, які регулюють порядок проведення скорочення працівників, у тому числі стосовно позивача при його звільненні.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме - положень частини другої статті 40, частини першої статті 42 та частини третьої статті 49-2 КЗпП. На обґрунтування заяви ОСОБА_1 додав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 22 жовтня 2014 року (№ К/9991/81697/12), 23 жовтня 2014 року (№ К/800/32559/14), 6 листопада 2014 року (№ К/800/27359/14), 19 листопада 2014 року (№ /800/38612/14), 20 листопада 2014 року (№ К/800/23885/13), 20 листопада 2014 року (№ К/800/20616/13), 27 листопада 2014 року (№ К/9991/71853/12), 2 грудня 2014 року (№ К/9991/67597/11), 17 грудня 2014 року (№ К/9991/29989/12), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданих до заяви ОСОБА_1 на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права копіях ухвал Вищого адміністративного суду України по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано частину другу статті 40, частину першу статті 42 та частину третю статті 49-2 КЗпП у подібних правовідносинах.

Так, в ухвалі від 22 жовтня 2014 року, яку додано на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення позивача на підставі

пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП відбулось із порушенням встановленого чинним законодавством порядку, оскільки відповідач на порушення вимог

статті 49-2 КЗпП за наявності вакантних посад не запропонував позивачу іншу роботу.

В ухвалі від 23 жовтня 2014 року Вищий адміністративний суд України, виходив із того, що відповідач неправомірно прийняв рішення про звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, оскільки у попередженні про наступне вивільнення, з яким позивач ознайомився 2 вересня 2013 року, було зазначено, що відповідач зобов'язується надати пропозиції щодо посад у структурі Самбірської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Львівській області протягом двох місяців. Разом з тим, такі пропозиції позивачу не надавалися.

В ухвалі від 6 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що Львівська митниця Міністерства доходів і зборів України за наявності вакантних посад не надала доказів того, що позивач відмовився від переведення на іншу роботу.

В ухвалі від 19 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що позивача було звільнено з роботи з порушенням статей 40, 49-2 КЗпП, оскільки питання щодо наявності в нього переважного права на залишення на роботі відповідач не розглядав та за наявності вакантних посад їх йому не пропонував.

В ухвалі від 20 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що за наявності вакантних посад твердження відповідача про відсутність у новій структурі державної податкової інспекції Скадовського району Херсонської області посад, які б могли бути запропоновані позивачу з урахуванням її освіти, є необґрунтованими.

В ухвалі від 20 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2, 6 частини першої статті 40 КЗпП допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу. Доказів відмови позивача від переведення на вакантну посаду відповідач не надав.

В ухвалі від 27 листопада 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції про задоволення позову, виходив із того, що відповідач не в повному обсязі виконав передбачені

статтею 49-2 КЗпП вимоги та не запропонував позивачу вакантні посади для працевлаштування.

В ухвалі від 2 грудня 2014 року Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що звільнення позивача відбулося без дотримання процедури та порядку звільнення, оскільки позивачу не було запропоновано всіх вакансій, на які він міг претендувати з урахуванням фаху, кваліфікації, досвіду роботи.

У справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, погоджуючись із рішенням судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, виходив із того, що при звільненні позивача з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП, відповідач дотримав усі передбачені чинним законодавством України норми, які регулюють порядок проведення звільнення працівників.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що він неоднаково застосували зазначені вище норми права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (далі - постанова № 9) містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, виходячи з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП колегія суддів дійшла висновку, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

У справі, що розглядається, суди, не досліджуючи питання щодо наявності інших вакантних посад, які відповідно до своєї кваліфікації міг обіймати ОСОБА_1, у рішенні послалися на те, що вакантних посад в Апараті РНБО не було, за винятком посади прес-секретаря. Проте ця посада йому не була запропонована. Суд касаційної інстанції, зазначивши в оскаржуваній ухвалі, що за таких обставин позивач був звільнений з посади з дотриманням вимог статей 40 та 49-2 КЗпП, витлумачив зазначені норми права всупереч їх точному змісту.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Заява ОСОБА_1 в частині вимог щодо прийняття Верховним Судом України нового рішення, задоволенню не підлягає. Установивши помилковість висновків суду касаційної інстанції, які викладені в оскаржуваній ухвалі, колегія суддів позбавлена можливості прийняти нове судове рішення, оскільки відповідно до частини другої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України не наділений повноваженнями щодо скасування чи зміни рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 березня 2014 року скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко Судді:О.Ф. Волков М.І. Гриців О.А. Коротких О.В. Кривенда В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін О.О. Терлецький

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

10 березня 2013 року справа № 21-52а15

Виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.