Історія справи

Постанова ВССУ від 19.02.2024 року у справі №761/2818/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 761/2818/22

провадження № 61-17284св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Міністерство економіки України,

третя особа - виконувач обов`язків державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіна Олена Анатоліївна,

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Верланова С. М., Поліщук Н. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства економіки України, третя особа - виконувач обов`язків державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіна Олена Анатоліївна, про визнання неправомірним та скасування наказу, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Міністерства економіки України, третя особа - виконувач обов`язків державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіна О. А., про визнання неправомірним та скасування наказу, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги Бояркіна О. А. мотивувала тим, що вона працює у Міністерстві економіки України на посаді головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектору економіки та корпоративного управління департаменту політики власності.

Наказом в. о. державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіної О. А. від 04 січня 2022 року № 1-к її відсторонено від виконання посадових обов`язків без збереження заробітної плати через відсутність у неї профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Вважає вказаний наказ незаконним, необґрунтованим та прийнятим з порушенням вимог Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), інших нормативно-правових актів, що призвело до порушення її основоположних і фундаментальних прав та свобод.

Крім того, ні у трудовому договорі, ні в будь-якому іншому документі, підписаному сторонами, зобов`язання працівника перед роботодавцем про здійснення такого щеплення немає, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення її від роботи з цих підстав.

Водночас, виключно законами України встановлюється перелік обов`язкових щеплень, а не підзаконним актом чи наказом керівника міністерства, підприємства, організації тощо.

Вказує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому відповідач протизаконно позбавив її засобів до існування на невизначений строк, що є очевидно непропорційним (несправедливим) і тягне за собою необхідність судового захисту.

Враховуючи викладене, Бояркіна О. А. просила суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ в. о. державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіної О. А. від 04 січня 2022 року № 1-к про відсторонення її від роботи;

- поновити її на роботі у Міністерстві економіки України;

- стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час незаконного відсторонення, починаючи з 05 січня 2022 року по день набрання рішенням законної сили;

- стягнути з відповідача на свою користь 50 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 4 751,00 грн матеріальних витрат.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 28 березня 2023 року у складі судді Савицького О. А. позов задоволено частково.

Визнано неправомірним та скасовано з 04 січня 2022 року наказ в. о. державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіної О. А. від 04 січня 2022 року № 1-к про відсторонення від роботи головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектору економіки та корпоративного управління департаменту політики власності ОСОБА_1 .

Зобов`язано Міністерство економіки України поновити ОСОБА_1 на роботі шляхом її допуску до роботи на посаді головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектору економіки та корпоративного управління департаменту політики власності з 05 січня 2022 року.

Стягнено з Міністерства економіки України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 06 січня 2022 року по 28 лютого 2022 року включно у розмірі 50 404,73 грн без вирахування податків, зборів та обов`язкових платежів, а також - 4 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», не є нормативно-правовим актом, що має імперативний характер у частині обов`язковості щеплення працівників проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Крім того, при відстороненні позивача від роботи відповідач порушив норми КЗпП України, а тому оскаржуваний наказ є неправомірним та підлягає скасуванню з 04 січня 2022 року.

З метою ефективного захисту порушених прав працівника суд вважав за необхідне зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_1 на роботі шляхом допуску до роботи на посаді головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектору економіки та корпоративного управління департаменту політики власності з моменту її відсторонення, тобто з 05 січня 2022 року.

Разом із тим суд вказав, що Міністерство економіки України своїм наказом від 03 березня 2022 року № 113-к допустило позивача до роботи з 01 березня 2022 року, а тому ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 06 січня 2022 року по 28 лютого 2022 року включно, оскільки вона не виконувала роботу не з власної волі, а з вини відповідача.

З урахуванням глибини та характеру душевних страждань, яких зазнала позивач через неправомірне відсторонення від роботи, засад розумності, виваженості і справедливості, суд оцінив моральну шкоду у розмірі 4 000,00 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року апеляційну скаргу Міністерства економіки України задоволено частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 березня 2023 року скасовано, а провадження у справі закрито.

Роз`яснено ОСОБА_1 право на звернення до суду з цим позовом у порядку адміністративного судочинства.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини стосуються проходження ОСОБА_1 публічної (державної) служби, а тому між сторонами виник публічно-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 28 березня 2023 року залишити без змін, або ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що судове рішення ухвалено апеляційним судом з порушенням правил юрисдикції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що спір між нею та Міністерством економіки України виник у зв`язку з її відстороненням з посади, трудова діяльність на якій не пов`язана з проходженням публічної служби, а тому має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.

У її трудовій книжці відсутні записи про проходження нею саме «публічної служби» або «іншої державної служби», тому застосований апеляційним судом підхід визначення правової юрисдикції є не однозначним і створює підстави для юридичної «маніпуляції».

Керуючись лише тим, що її право як людини на працю реалізується у статусі державного службовця через трудові відносини з відповідачем, суд апеляційної інстанції не дослідив справу по суті та не дав належної оцінки предмету спору, а саме неправомірному відстороненню її від роботи, що призвело до втрати нею гарантованого статтею 43 Конституції України заробітку.

При цьому, спірні правовідносини фактично регулюються Конституцією України та КЗпП України, а не Законом України «Про державну службу».

Оспорюваний наказ не містить відомостей на підтвердження її відмови здійснити щеплення, тоді як законодавством України не передбачено правової можливості відсторонення працівника від роботи з підстав відсутності в нього щеплення від СОVID-19, яке не є обов`язковим.

Застосування до неї такого заходу як відсторонення від роботи не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми або можливості організації дистанційної роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та її самої.

Крім того, особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, однак відповідач в примусовому порядку вимагав від неї надання персональної медичної інформації у вигляді документа, який підтверджує наявність щеплення від СОVID-19 або протипоказань до його застосування, що є неправомірним.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неправомірність її відсторонення від роботи, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Аргументи інших учасників справи

У січні 2024 року Міністерство економіки України подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду міста Києва.

25 січня2024 року справа № 761/2818/22 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що згідно із копією трудової книжки серії НОМЕР_1 , виданої на ім`я ОСОБА_1 , остання 17 серпня 2005 року прийняла присягу державного службовця (том 1 а. с. 110).

З 12 грудня 2019 року ОСОБА_1 обіймає посаду головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектора економіки та корпоративного управління департаменту політики власності у Міністерстві економіки України, категорія посади «В», 7 ранг державної служби (том 1 а. с. 114).

Позивача повідомляли про необхідність надання роботодавцю документа, який підтверджує вакцинацію від COVID-19, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я (том 1 а. с. 181-184).

Копію зазначеного повідомлення позивач отримала 30 листопада 2021 року через додаток «Viber», що підтверджується актом від 30 листопада 2021, складеним працівниками відповідача (том 1 а. с. 186-191).

Наказом в. о. державного секретаря Міністерства економіки України Бояркіної О. А. від 04 січня 2022 року № 1-к ОСОБА_1 відсторонено від роботи на посаді головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектора економіки та корпоративного управління департаменту політики власності з 05 січня 2022 року, як особу, яка ухилилася від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Підстава: стаття 46 КЗпП України; частина друга статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», частина третя статті 5 Закону України «Про державну службу», постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (том 1 а. с. 116).

Копію вказаного наказу позивач отримала 05 січня 2022 року через додаток «Viber», що підтверджується протоколом та актом від 05 січня 2022 року, складеним працівниками відповідача (том 1 а. с. 199-201).

Через введення воєнного стану в Україні, наказом відповідача від 03 березня 2022 року № 113-к визнано такими, що втратили чинність накази Міністерства економіки України про відсторонення працівників від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від вакцинації проти COVID-19, та з 01 березня 2022 року допущено, в тому числі позивача, до роботи (том 1 а. с. 202-203).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Згідно з частиною першою статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги ОСОБА_1 до Міністерства економіки України про визнання неправомірним і скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення допуску до роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Частиною першою статті 113, пунктом 9-1 статті 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України, зокрема, утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Згідно з абзацом першим пункту 1 Положення про Міністерство економіки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 459 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2021 року № 124), Міністерство економіки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

У справі, яка переглядається, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 є державним службовцем, адже з 12 грудня 2019 року вона обіймає у Міністерстві економіки України посаду головного спеціаліста відділу корпоративного управління державного сектора економіки та корпоративного управління департаменту політики власності, категорія посади «В», 7 ранг державної служби.

Відповідно до статті 1 Закону України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Дія цього Закону поширюється на державних службовців міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Відповідно до частин першої-третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (провадження № 14-62цс20) зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби (пункти 1 і 2 частини першої статті 19 КАС України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/33941/16-ц (провадження № 14-375цс18) вказано, що норму щодо віднесення державної служби до публічної закріплено у пункті 17 частини першої статті 4 КАС України. Проходження публічної служби - це процес діяльності особи на посадах, які вона обіймає, починаючи від моменту призначення на відповідну посаду та завершуючи припиненням публічної служби, із сукупністю всіх обставин і фактів, які супроводжують таку діяльність. Оскільки така професійна діяльність нерозривно пов`язана з отриманням оплати (винагороди) за роботу, яку особа виконує на відповідній посаді, то правовідносини, пов`язані з нарахуваннями, виплатами, утриманнями, компенсаціями, перерахунками заробітної плати, компенсацій, грошової допомоги під час виконання такою особою своїх посадових обов`язків, є одним з елементів проходження публічної служби, а під час звільнення з публічної служби - одним з елементів припинення такої служби. Оскільки публічна служба є різновидом трудової діяльності, відносини публічної служби як окремий різновид трудових відносин існують на стику двох галузей права - трудового та адміністративного, тому правовідносини, пов`язані з прийняттям на публічну службу, її проходженням та припиненням, регламентуються нормами як трудового, так і адміністративного законодавства, а спори, які виникають з таких правовідносин, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. У справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначений спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки він виник у зв`язку з проходженням позивачем публічної служби, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Спори з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення, на відміну від спорів щодо оскарження рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи здійснює орган, з яким виник спір, у конкретних правовідносинах з позивачем владні управлінські функції. Для визначення юрисдикції спору з приводу прийняття громадянина на публічну службу, її проходження чи звільнення суд має встановити, чи проходила особа публічну службу (у розумінні пункту 17 частини першої статті 4 КАС України), а також, у зв`язку з чим - прийняттям, проходженням або звільненням - виник спір (див. пункт 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц, провадження № 14-360цс18).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255, частиною першою статті 256 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Таким чином, встановивши, що між сторонами існує спір з приводу відсторонення позивача від проходження державної служби, тобто цей спір виник з публічно-правових відносин, який з врахуванням суб`єктного складу його учасників та правовідносин, має розглядатися за правилами адміністративної юрисдикції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Верховний Суд зазначає, що ОСОБА_1 , будучи державним службовцем та перебуваючи у трудових відносинах з Міністерством економіки України, тобто з центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, просить, зокрема скасувати наказ названого міністерства про відсторонення її від роботи, поновити її на посаді, яка відноситься до державної служби, та стягнути на свою користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а отже, за предметом і можливими правовими наслідками цей спір існує у сфері публічно-правових відносин, та відповідно, підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Схожі за змістом правові висновки містяться у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2023 року у справі № 442/3240/23-ц (провадження № 61-15536св23).

Отже, доводи касаційної скарги про те, що цей спір повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства спростовуються вищенаведеним. ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися з відповідним позовом до суду адміністративної юрисдикції.

Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що, закриваючи провадження у цій справі, суд порушив норми процесуального права.

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги на предмет законності оскаржуваної постанови виключно в межах, які безпосередньо стосуються дотримання апеляційним судом норм процесуального права під час вирішення питання про закриття провадження у справі, у зв`язку з чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності перевірки правильності рішення суду першої інстанції, яке в апеляційному порядку по суті не переглядалося.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко