Історія справи

Постанова ВССУ від 19.02.2024 року у справі №314/459/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 314/459/22

провадження № 61-5881св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа- Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області,

розглянув у попередньому судовому засідання у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 12 січня 2023 року в складі судді Свідунович Н. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року в складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Маловічко С. В., у справі за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області, про виселення,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , третя особа - Орган опіки та піклування Виконавчого комітету Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області, про виселення.

В обґрунтування своїх вимог зазначало, що 14 грудня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ZPVLGA00000139, за умовами якого банк зобов`язався надати відповідачу кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 21 072,00 дол. США, строком до 13 грудня 2012 року, а позичальник зобов`язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку, встановленими кредитним договором.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 14 грудня 2007 року між АТ КБ «ПриватБанк та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, згідно з яким останні надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 55,30 кв. м, житловою площею 39,80 кв. м (далі - квартира), яка належить їм на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло.

Відповідно до умов договору іпотеки реєстрація місця проживання у квартирі, яка є предметом іпотеки, можлива лише за наявності письмової згоди іпотекодержателя.

Однак, у порушення зазначених умов іпотечного договору, іпотекодавці зареєстрували місце проживання неповнолітніх дітей - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в іпотечному майні.

Оскільки іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмета іпотеки, позивач вважав, що реєстрація осіб у спірній квартирі є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватися на підставі рішення суду.

На підставі викладеного АТ КБ «ПриватБанк» просило суд виселити ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які зареєстровані та/або проживають у спірній квартирі, яка є предметом іпотеки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Вільнянський районний суд Запорізької області рішенням від 12 січня 2023 року у задоволені позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів, що реєстрація у спірній квартирі членів сім`ї іпотекодавця, а саме неповнолітніх дітей, порушує його права чи перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя. При цьому, суд першої інстанції зауважив, що ОСОБА_4 був зареєстрований у спірній квартирі ще до укладення договору іпотеки. Посилання банку на пункт 18.11 договору іпотеки суд не взяв до уваги, оскільки пункт 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла, яке насамперед охоплює право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Крім того, порушення умов договору іпотеки та статті 629 ЦК України, на що посилається позивач у позовній заяві, не є підставою для виселення відповідачів, а передбачає наслідки щодо звернення стягнення і реалізацію предмета іпотеки, однак таких вимог позивач одночасно із виселенням на підставі статті 109 ЖК України у цій справі не заявляв. Доказів звернення стягнення на предмет іпотеки позивач суду не надав.

Запорізький апеляційний суд постановою від 15 березня 2023 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишив без задоволення, а рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 12 січня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для виселення неповнолітніх дітей зі спірної квартири, а також зазначив, що з урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах не встановлено.

Суд не прийняв до уваги посилання позивача в апеляційній скарзі на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2013 року в справі № 2/314/526/2013 про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки банк не посилався на вказане рішення суду під час розгляду справи у суді першої інстанції, а також не заявляв позов про виселення з предмета іпотеки, на яке було звернено стягнення.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

14 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 12 січня 2023 року і постанову Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 06 лютого 2019 року в справі № 570/3689/16, від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19, від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19, від 22 лютого 2022 року в справі № 127/7630/20, висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19; висновків Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди у порушення норм процесуального права не встановили: чи проживають та користуються відповідачі спірним майном; чи мають вони інше житло; не оцінили співмірність втручання у право на мирне володіння майном з дотриманням балансу між правами учасників.

Зазначає, що реєстрація осіб у квартирі, який є предметом іпотеки, без згоди АТ КБ «ПриватБанк» є порушенням умов договору та статті 629 ЦК України, негативно впливає на права банку як іпотекодержателя, тому наявні правові підстави для зняття цих осіб з реєстраційного обліку та їх виселення.

Також вказує на те, що банк позбавлений можливості задовольнити свої вимоги за рахунок реалізації іпотечного майна та виконання рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2013 року в справі № 314/1700/13 про звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок неправомірного проживання в ньому відповідачів.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано цивільну справу з Вільнянського районного суду Запорізької області.

Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у вересні 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 14 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ZPVLGA00000139, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді кредитної лінії у розмірі 21 072,00 дол. США, строком до 13 грудня 2012 року, а позичальник зобов`язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором (а. с. 6-9).

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 14 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 укладено договір іпотеки квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Вільнянського районного нотаріального округ Запорізької області Тиханською С. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 2884 (а. с.10-13).

Згідно з умовами договору іпотеки квартири ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 надали в іпотеку нерухоме майно, а саме - спірну квартиру, яка належить їм на праві спільної сумісної власності, а саме: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 по 1/5 частці кожному на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Янцівським гранітним кар`єром Вільнянського району Запорізької області від 29 січня 1997 року, а ОСОБА_1 - 2/5 частки на підставі рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 02 листопада 2007 року в справі № 2-1630/2007 та на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Янцівським гранітним кар`єром Вільнянського району Запорізької області від 29 січня 1997 року.

Договором іпотеки квартири, укладеним між відповідачами та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Зокрема, пунктом 18.11 договору іпотеки від 14 грудня 2007 року визначено обов`язок іпотекодавців не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя.

Відповідно до витягу № 43 про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, виданого виконавчим комітетом Матвіївської сільської ради Запорізького району Запорізької області у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні діти. ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований за цією адресою з 01 березня 2007 року, а ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за цією адресою з 06 грудня 2016 року (а. с. 28).

Відповідно до висновку сільського голови Гладишева О. про доцільність (недоцільність) виселення дітей, затвердженого рішенням виконавчого комітету від 13 жовтня 2022 року № 113, вирішено недоцільне виселення малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зі спірної квартири (а. с. 99-101).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Предметом заявленого позову банку є виселення неповнолітніх дітей зі спірної квартири, оскільки такі зареєстровані з порушенням пункту 18.11 договору іпотеки та статті 629 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 610 ЦК України зазначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Наслідки невиконання зобов`язання передбачені статтею 611 ЦК України.

Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Установлено, що з метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_7 передали в іпотеку АТ КБ «ПриватБанк» належну їм спірну квартиру.

Також встановлено, що у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні діти, яких банк хоче виселити. Так, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований у спірній квартирі з 01 березня 2007 року, тобто до укладення договору іпотеки, а ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована в спірній квартирі з 06 грудня 2016 року.

Позивач вважав такі дії відповідачів щодо реєстрації неповнолітніх дітей порушенням умов договору іпотеки (пункту 18.11), оскільки зареєструвати місце проживання будь-яких осіб у спірному нерухомому майні вони мали право лише за письмовою згодою банку, у зв`язку з чим звернувся до суду з вимогами про виселення неповнолітніх дітей та зняття їх з реєстраційного обліку.

Оскільки неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрований у спірній квартирі 01 березня 2007 року, тобто до укладення договору іпотеки, про що банк був обізнаний під час укладення договору іпотеки, то висновки суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про безпідставність позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» в частині виселення ОСОБА_4 зі спірної квартири та необґрунтованість доводів позивача про реєстрацію місця проживання останнього з порушенням умов договору іпотеки квартири, є правильними та обґрунтованими і не спростовані доводами касаційної скарги.

Щодо реєстрації неповнолітньої ОСОБА_5 , то колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Отже, ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав власника житла та членів його сім`ї на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Вказані висновки викладено у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2023 року в справі № 175/17/23, від 25 жовтня 2023 року в справі № 314/460/22, від 03 серпня 2022 року в справі № 205/1964/21, від 06 грудня 2023 року в справі № 205/5887/22.

Статтею 47 Конституції України гарантовано кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частини першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.

Аналіз положень частини другої статті 64 ЖК України та частини першої статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що члени сім`ї власника будинку (квартири) (дружина власника, їх діти і батьки), які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року в справі № 215/6578/21.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства».

Частиною першою статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).

Крім того, відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «МакКенн проти Сполученого Королівства», «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства»).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України»).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Такий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 13 квітня 2023 року в справі № 932/929/22, від 06 грудня 2023 року в справі № 205/5887/22.

За загальним правилом, визначеним статтею 40 Закону України «Про іпотеку», підставою для виселення всіх мешканців з житлової нерухомості є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Проте в цій справі, звертаючись до суду з позовом, банк у позовних вимогах підставою позову вказав, що відповідачем в порушення умов договору іпотеки зареєстровано у квартирі, яка передана в іпотеку банку, неповнолітніх дітей без згоди іпотекодержателя. Банк не посилався та не надав доказів, які б свідчили про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірної квартири. Наявність правових підстав для виселення дітей із спірної квартири АТ КБ «ПриватБанк» не обґрунтовував зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина перша та друга статті 367 ЦПК України).

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина шоста статті 367 ЦПК України).

Оскільки, звертаючись до суду з позовом, АТ КБ «ПриватБанк» не посилався на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2013 року в справі № 314/1700/13 про звернення стягнення на предмет іпотеки, і таке відсутнє в матеріалах справи, а також не заявляв вимог про виселення відповідачів з предмета іпотеки на яке було звернено стягнення, то суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виселення дітей зі спірної квартири.

У зв`язку з чим безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що банк позбавлений можливості задовольнити свої вимоги за рахунок реалізації іпотечного майна та виконання рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 29 жовтня 2013 року в справі № 314/1700/13 про звернення стягнення на предмет іпотеки внаслідок неправомірного проживання в ньому неповнолітніх дітей, оскільки такі обставини не були підставою звернення до суду, а суд вправі розглядати спір в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним (стаття 400 ЦПК України).

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на нього, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК України).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1731цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 753/12729/15-ц.

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи спірна квартира не була придбана за кредитні кошти.

Спірна квартира належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_7 по 1/5 частці кожному на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Янцівським гранітним кар`єром Вільнянського району Запорізької області від 29 січня 1997 року, а ОСОБА_1 - 2/5 частки на підставі рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 02 листопада 2007 року в справі № 2-1630/2007 та на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Янцівським гранітним кар`єром Вільнянського району Запорізької області від 29 січня 1997 року.

Спірна квартира була передана в іпотеку 14 грудня 2007 року.

Тобто, вказане нерухоме майно набуте у власність відповідачами не за рахунок кредитних коштів, ще до укладення іпотечного договору, яким спірна квартира була передана в іпотеку з метою забезпечення виконання кредитного договору.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки, що «частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК України».

Встановивши, що спірна квартира придбана не за рахунок кредитних коштів, а неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані за місцем проживання своїх батьків, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що вказані особи набули право користування спірним житлом і не можуть бути виселені за вимогами кредитора у цій справі.

Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 442/2982/18.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 570/3689/16, від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Постановою Верховного Суду від 06 лютого 2019 року в справі № 570/3689/16 залишено без змін судові рішення про виселення відповідачів, які зареєстровані та проживають у житловому будинку. Касаційний суд вказував, що «відповідачі були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки, в порушення умов договору іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя; суди дійшли обґрунтованого висновку, що відповідачі підлягають виселенню, оскільки їх реєстрація у будинку була спрямована лише на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором».

Предметом позовних вимог фізичної особи у справі № 344/12708/19 є визнання інших фізичних осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. За результатом касаційного перегляду скасовано постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2021 року вказував, що «для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Посилання АТ КБ «ПриватБанк» на недобросовісну поведінку іпотекодавця, порушення ним умов договору можуть свідчити про наявність підстав для застосування до сторони договору відповідних правових наслідків, встановлених договором, або законом.

Аналізуючи наведене, відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, викладених у наведених заявником постановах Верховного Суду, оскільки фактичні обставини у таких справах є відмінними від обставин, встановлених судами у справі, що переглядається.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій належно дослідили наявні у справі докази, урахували висновки Верховного Суду, щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах, та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк».

Інші наведені у касаційні скарзі доводи зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, доводи касаційної скарги правильність висновків судів не спростовують, а тому відсутні підстави для її задоволення.

Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 12 січня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко