Історія справи

Постанова ВССУ від 12.02.2024 року у справі №302/380/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 302/380/17

провадження № 61-15697св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Майданська сільська рада Міжгірського району Закарпатської області (правонаступник Міжгірська селищна рада Закарпатської області), ОСОБА_2 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 липня 2021 року в складі судді Павлюка С. С. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 03 липня 2023 року в складі колегії судів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Бисаги Т. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Майданської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області, ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Головне управління Держгеокадастру в Закарпатській області, про визнання недійсними та скасування рішення органу місцевого самоврядування, державного акту на право приватної власності на землю та скасування його державної реєстрації.

В обґрунтування позову вказала, що вона є власницею житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 0,22 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, яка знаходиться за цією ж адресою.

У січні 2017 року до неї пред`явив позов ОСОБА_2 , який просив суд визнати недійсним рішення Майданської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області від 25 червня 2015 року № 3 «Про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 », визнати недійсним свідоцтво про право власності, яким посвідчується її право власності на земельну ділянку, скасувати державну реєстрацію її права власності на цю земельну ділянку, зобов`язати звільнити самовільно зайняту частину земельної ділянки площею 0,1912 га шляхом демонтажу огорожі і приведення цієї земельної ділянки до стану, який існував до порушення, та повернення її ОСОБА_2 .

Із цієї позовної заяви їй стало відомо про те, що згідно з державним актом на право приватної власності на землю від 28 грудня 2001 року, виданим на підставі рішення Майданської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області від 26 грудня 1996 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянку площею 0,1912 га в ур. «Ровінь».

Зазначала, що з технічної документації по виготовленню державного акта на право приватної власності на землю ОСОБА_2 вона довідалася про те, що рішенням у Міжгірського району Закарпатської області від 26 грудня 1996 року останньому передано у власність земельну ділянку площею 0,07 га для обслуговування житлового будинку та 0,18 га для ведення особистого підсобного господарства, а не 0,1912 га як зазначено у відповідному державному акті на право приватної власності на землю від 28 грудня 2001 року. З огляду на це відомості, які містяться у державному акті щодо площі земельної ділянки, суперечать рішенню органу місцевого самоврядування, на підставі якого його було видано.

Вказувала, що станом на 1996 рік за ОСОБА_2 не рахувалося жодної земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, що підтверджується відповідною копією погосподарської книги за 1995-2000 роки.

Крім того, на адвокатський запит від 13 березня 2017 року № 09 Майданською сільською радою Міжгірського району Закарпатської області не було надано жодної інформації щодо рішення, на підставі якого ОСОБА_2 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку, а тому вважає, що таке рішення є відсутнім, а технічна документація на виготовлення державного акта на право власності на землю ОСОБА_2 не відповідала інструкції з її виготовлення.

Посилаючись на наведені вище обставини, позивач просила суд:

- визнати недійсним (незаконним) та скасувати рішення 15-ої сесії 22-го скликання Майданської сільської ради від 26 грудня 1996 року, яким ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку загальною площею 0,25 га, у тому числі 0,07 га для обслуговування житлового будинку та 0,18 га для ведення особистого підсобного господарства;

- визнати недійсним (незаконним) та скасувати державний акт на право приватної власності на землю серії ІІІ- ЗК № 016357, що виданий 28 грудня 2001 року ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,1912 га в ур. «Ровінь» для ведення особистого підсобного господарства та на земельну ділянку площею 0,0624 га в ур. «Біля будинку» для обслуговування житлового будинку, що зареєстрований у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 217 та скасувати його державну реєстрацію.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 03 липня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довела належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності достатніми доказами свої вимоги і порушення її прав як власниці земельної ділянки.

Водночас суди врахували, що позивач за наслідком виконання судових рішень у справі 302/1170/16-ц набула статусу землекористувача земельної ділянки, а не її власника, та в порядку частини третьої статті 49 ЦПК України не змінювала підстав поданого нею позову щодо порушення її прав відповідачами вже як землекористувачки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 28 червня 2023 року в справі № 539/5295/21, від 06 жовтня 2021 року в справі № 910/13574/20, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що вказуючи про недоведеність позивачем факту порушення її прав, суди попередніх інстанцій узяли до уваги судові рішення у справі 302/1170/16-ц, якими було скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на належну їй земельну ділянку у зв`язку із тим, що вона перетинається із ділянкою ОСОБА_2 , проте не врахували, що правовою підставою виникнення у позивача права власності на земельну ділянку є те, що ОСОБА_1 з 1996 року є правонаступником ОСОБА_3 . Земельна ділянка з користування позивача в установленому законом порядку не вилучалась. Оскільки позивач залишається власником цієї земельної ділянки, тому висновок судів про недоведеність порушення відповідачем її прав є передчасним.

У грудні 2023 року та січні 2024 року ОСОБА_2 та Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області подали відзиви на касаційну скаргу, мотивовані незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі нотаріально посвідченого договору дарування домоволодіння від 21 листопада 2007 року ОСОБА_1 набула у власність домоволодіння АДРЕСА_1 . При цьому в договорі дарування не зазначено про розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування домоволодіння.

Рішенням Майданської сільської ради Міжгірського району від 25 червня 2015 року № 3 «Про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 » затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку і передано безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,22 га за кадастровим номером 2122483300:01:006:0031, що розташована у АДРЕСА_1 і призначена для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 за індексним номером 40736366 від 16 липня 2015 року та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 липня 2015 року ОСОБА_1 належала земельна ділянка площею 0,22 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2122483300:01:006:0031.

Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 01 червня 2017 року у справі № 302/1170/16-ц частково задоволено позов ОСОБА_2 до Майданської сільської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення, свідоцтва про право власності та державної реєстрації права власності та зобов`язання вчинити певні дії.

Визнано недійсним рішення Майданської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області № 3 від 25 червня 2015 року в частині накладення земельної ділянки ОСОБА_1 за кадастровим номером 2122483300:01:006:0031 на земельну ділянку ОСОБА_2 в ур. «Ровінь» с. Майдан, яка належить йому на праві власності згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії ІІІ- ЗК №016357 від 28 грудня 2001 року.

У задоволені решти вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 08 листопада 2017 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 01 червня 2017 року скасовано в частині відмови ОСОБА_2 у заявлених позовних вимог та ухвалено в цій частині нове рішення про часткове їх задоволення.

Визнано недійсним рішення Майданської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області № 3 від 25 червня 2015 року «Про передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_1 ».

Визнано недійсними свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 від 16 липня 2015 року, видане державним реєстратором реєстраційної служби Міжгірського управління юстиції Закарпатської області Кужель Л. Ф., ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,22 га, кадастровий номер 2122483300:01:006:0031, для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і (присадибна ділянка), за адресою: АДРЕСА_1 , та державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна 681626421224 на дану земельну ділянку за вказаною адресою.

Зобов`язано ОСОБА_1 звільнити належну ОСОБА_2 частину земельної ділянки в урочищі «Ровінь» у с. Майдан Міжгірського району Закарпатської області шляхом зняття встановленої на ній огорожі та повернення її ОСОБА_2 . У решті заявлених вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 28 серпня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 01 червня 2017 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 08 листопада 2017 року залишено без змін.

Рішенням державного реєстратора Міжгірської РДА Закарпатської області Галай В. В. від 05 липня 2018 року № 41912668 скасовано запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку за кадастровим номером 2122483300:01:006:0031.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Підставою для визнання недійсними оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування, виданого на підставі нього державного акта про право приватної власності на землю та скасування державної реєстрації такого права за відповідачем, на переконання позивача, є та обставина, що технічна документація по виготовленню вказаного акта на момент її розробки не відповідала нормам чинного на той час законодавства.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Згідно з положеннями статей 386 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Відповідно до положень статей 391 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.

Згідно із статтею 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Відповідно до положень статей 12 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними рішення органу місцевого самоврядування та виданого на його підставі державного акта, позивач має довести наявність порушення вказаними правовими актами його прав та охоронюваних законом інтересів виходячи із заявлених підстав позову, а суд має встановити не лише наявність підстав для скасування цих актів, але й порушення прав позивача, визначити, яке саме право порушено, у чому полягає його порушення та чи відповідає порушене право заявленим підставам позову.

Отже, у справі, що переглядається, позивач зобов`язана була довести, що оспорюваним рішенням органу місцевого самоврядування та виданим на його підставі державним актом на ім`я відповідача порушуються її певні права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.

Установивши, що ОСОБА_1 у позовній заяві не обґрунтувала чим конкретно вказані правові акти порушують її права і які саме, суди попередніх інстанції правильно виходили із недоведеності порушення відповідачем суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу позивача та дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Хоча суд апеляційної інстанції помилково вказав на те, що позивач за наслідком виконання судових рішень у справі 302/1170/16-ц набула статусу землекористувача земельної ділянки, а не її власника, та в порядку частини третьої статті 49 ЦПК України не змінювала підстав поданого нею позову щодо порушення її прав відповідачами вже як землекористувачки, що на переконання суду свідчить про відсутність її порушеного права, не звернувши уваги на положення статті 152 ЗК України, в цілому висновок суду про безпідставність позовних вимог є законним та обґрунтованим.

Водночас відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші аргументи заявника фактично зводяться до її незгоди із судовим рішенням, що набрало законної сили, у справі № 302/1170/16-ц, однак перевірка правильності вирішення судами вказаної справи, законності прийнятих рішень не належить до компетенції Верховного Суду. Крім того, згідно із частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 28 червня 2023 року в справі № 539/5295/21, від 06 жовтня 2021 року в справі № 910/13574/20, оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведених справах відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.

Так, у справі № 539/5295/2, суди, установивши, що позивачка довела, що її чоловік набув право власності на спірне нежитлове приміщення після ліквідації підприємства, і це приміщення увійшло до спадкової маси та не є безхазяйним, дійшли висновку, що права позивачки підлягають захисту шляхом визнання за нею права власності в порядку спадкування після смерті її чоловіка на спірне нерухоме майно.

У справі № 910/13574/20 суди дійшли висновку, що державна реєстрація права власності на спірне житло за відповідачем створює перешкоди позивачу у здійсненні ним права користування та розпорядження цим майном, натомість у справі, що переглядається, суди при вирішенні спору керувалися тим, що позивач не обґрунтувала чим конкретно рішення органу місцевого самоврядування та виданий на його підставі відповідачу державний акт про право власності на землю порушують права та законні інтереси позивача.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 14 липня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 03 липня 2023 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара