ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2016 року Справа № 922/189/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Картере В.І. (доповідач),

суддів: Барицької Т.Л.,

Губенко Н.М.

за участю представників:

позивача - Недотопи М.М.,

відповідача - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Банк Національний кредит"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08.06.2016

та на рішення господарського суду Харківської області від 28.03.2016

у справі № 922/189/16

за позовом Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Банк Національний кредит"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва"

про зобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

У січні 2016 року Уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Банк Національний кредит" звернулася до господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" про зобов'язання відповідача повернути ПАТ "Банк Національний кредит" грошові кошти в розмірі 1 015 295,50 грн., отримані за договором про депозитний вклад № DU7/2011-148 строковий на 12 місяців + 14 днів (в національній валюті) від 15.11.2011 без достатніх правових підстав, на накопичувальний рахунок № 32078111701026.

Рішенням господарського суду Харківської області від 28.03.2016 (суддя Сальнікова Г.І.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 (колегія суддів у складі: суддя Гетьман Р.А. - головуючий, судді Івакіна В.О., Россолов В.В.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08.06.2016, рішення господарського суду Харківської області від 28.03.2016, а справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. В обґрунтування касаційної скарги скаржник стверджує, що судами при прийнятті оскаржуваних рішень порушено вимоги ст.ст. 387, 1212 ЦК України, ст.ст. 4, 43, 47, 33, 34, 43, 79, 101 ГПК України. Скаржник посилається, зокрема на те, що відповідачем грошові кошти у розмірі 1 015 295,50 грн. одержані без достатніх правових підстав, а тому підлягають поверненню позивачу. Так, на думку позивача, господарські суди дійшли помилкового висновку, що відповідач набув майно (в даному випадку гроші) за достатніх правових підстав, і дані правовідносини сторін регулюються нормами зобов'язального права, а не ст. 1212 ЦК України. Також скаржник зазначив про те, що господарський суд, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили, що:

- 15.11.2011 Публічним акціонерним товариством "Банк національний кредит" (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Харківський регіональний фонд фінансування будівництва" (вкладник), укладено договір про депозитний вклад № DU7/2011-148 строковий на 12 місяців + 14 днів (в національній валюті);

- відповідно до умов депозитного договору, вкладник передає, а банк приймає на депозитний рахунок № 2652.5.070509.001/980 в Харківському відділенні ПАТ "Банк національний кредит", МФО 320702 грошові кошти в сумі 51 021,00 грн. на строк з 15.11.2011 до 28.11.2012 включно і повертає суму вкладу (депозит) та сплачує проценти по ньому в порядку відповідно до умов договору та правил обслуговування строкових вкладних (депозитних) рахунків суб'єктів господарювання та нерезидентів-інвесторів, відкритих в ПАТ "Банк національний кредит", розміщених на інформаційних стендах, що розташовані в приміщенні та на сайті банку httр://bnk.uа/;

- згідно з п. 1.2 договору депозитна ставка нарахування та виплата відсотків на суму депозиту здійснюються із розрахунку 17.00 (сімнадцять) відсотків річних на фактичний залишок коштів на депозитному рахунку.

- відповідно до п. 2.8 договору при вимозі з ініціативи вкладника дострокового повернення грошових коштів, проценти за весь час зберігання коштів на рахунку, вказаному у п. 1.1. договору, нараховуються із розрахунку 2.00 (два) проценти річних;

- до вказаного договору також було укладено ряд додаткових угод.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував його тим, що 27.05.2015 з ініціативи вкладника депозитний договір було розірвано. 28.05.2015 банк повернув вклад та помилково виплатив проценти із розрахунку 17,00% річних в сумі 1 250 858,96 грн., при цьому не врахувавши умови депозитного договору, визначені п. 2.8 та п. 2.9 договору, відповідно до яких, сума процентів, що належала виплаті відповідачу при достроковому розірванні депозитного становить 147 159,88 грн. На день розірвання та повернення депозиту банк не перерахував проценти за зниженою відсотковою ставкою у розмірі 2,0% річних та не здійснив утримання суми раніше сплачених вкладнику процентів з суми вкладу та суми процентів, що належала до виплати за весь час зберігання коштів на рахунку. На думку позивача, у зв'язку із незастосуванням перерахунку нарахованих процентів за зниженою відсотковою ставкою відповідач отримав від банку необґрунтовану виплату грошових коштів у розмірі 1 103 699,08 грн. Враховуючи те, що позивач здійснив списання 88 403,58 грн. з рахунків відповідача, сума у розмірі 1 015 295,50 грн., у відповідності до ст. 1212 ЦК України підлягає поверненню позивачу.

Відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди виходили з того, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути кошти позивачу.

Однак, колегія суддів вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними, оскільки вони зроблені з неповним з'ясуванням обставин, які мають значення для правильного вирішення даного спору по суті.

Відповідно до ст. 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Як вбачається зі змісту позовних вимог, сума, яку просить позивач повернути, на його думку утворилася внаслідок переплати з боку банку. У цьому ж зв'язку позивачем зазначено про те, що розмір процентів, які мав сплатити банк на користь відповідача визначена умовами договору у розмірі 2% річних, однак останнім помилково було сплачено 17% річних за користування коштами відповідача.

Отже, обґрунтовуючи підстави позову, банк вказував на те, що вказана сума була перерахована банком на рахунок відповідача поза межами договірних відносин.

Господарські суди не звернули увагу на те, що у випадку встановлення вказаних обставин відповідач як одна із сторін зобов'язання набув зазначені кошти за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов'язання, а поза підставами, передбаченими депозитним договором.

Відповідно, зобов'язання щодо повернення цих грошових коштів за правовою природою є таким, що виникло у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, тобто є окремим від зобов'язань, які виникають з депозитного договору і погодженої на його умовах депозитної ставки нарахування та виплати відсотків на суму депозиту при вимозі з ініціативи вкладника дострокового повернення грошових коштів.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14.10.2014 у справі № 917/2572/13.

Посилання господарських судів на правову позицію, яка була викладена у постановах від 02.10.2013 та від 25.02.2015, зокрема про те, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов'язання повернути майно потерпілому, в даному випадку господарськими судами застосовано помилково, оскільки предметом спору у цій справі є стягнення суми, яка була отримана поза межами договірних відносин.

Крім того, господарськими судами не взято до уваги заперечення відповідача на позов, в яких останній стверджував, що до вказаного депозитного договору сторонами були внесені зміни, згідно з якими сторони погодили, що і у разі дострокового повернення грошових коштів за депозитним договором з ініціативи вкладника, проценти за весь час зберігання коштів на рахунку, вказаному у п. 1.1. договору, нараховуються із розрахунку 17% річних.

Вказані доводи відповідача залишилися без будь-якої перевірки та оцінки господарськими судами.

Отже, в даному випадку під час вирішення даної справи господарськими судами не з'ясовано всі обставини справи, які входять до предмета доказування у даній справі; не досліджено дійсні правовідносини сторін, зокрема щодо підстав виплати банком оспорюваної суми - на підставі умов договору чи поза межами договірних відносин.

Враховуючи викладене, як місцевий так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 11110 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.

Касаційна ж інстанція відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа має бути направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку, і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації Публічного акціонерного товариства "Банк Національний кредит" задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08.06.2016 та рішення господарського суду Харківської області від 28.03.2016 у справі № 922/189/16 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Головуючий суддя: В. Картере Судді:Т. Барицька Н. Губенко