Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 серпня 2016 року Справа № 905/1169/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівКорнілової Ж.О., Чернова Є.В., за участю представників:позивача - не з'явилися, відповідача- не з'явилися,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 25.05.2016у справі№905/1169/16 за позовомфізичної особи-підприємця ОСОБА_4довиконавчого комітету Маріупольської міської радипровизнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 22.03.2013 №29встановив:

Рішенням господарського суду Донецької області від 12.04.2016 (суддя Тоцький С.В.) позов задоволено у зв'язку з невідповідністю оспорюваного договору вимогам ст.10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а саме недосягненням сторонами згоди по таким істотним умовам договору як-от: орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; страхування орендарем взятого ним в оренду майна.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 25.05.2016 (судді: Татенко В.М., Колядко Т.М., Чернота Л.Ф.) рішення скасовано з прийняттям нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 в поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати, рішення залишити в силі, посилаючись на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, а саме ст.ст.628,638 ЦК України, ст.10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ст.43 ГПК України.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова та рішення від 12.04.2016 - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарському суду Донецької області з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 22.03.2013 №29, місцевий господарський суд послався на невідповідність цього договору приписам ст.10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а саме на відсутність досягнення сторонами згоди по деяким істотним умовам договору оренди.

Скасовуючи первісне рішення та приймаючи нове рішення про відмову в позові апеляційний господарський суд, в свою чергу, виходив з того, що:

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Зовнішня реклама на територіях, будинках та спорудах розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб).

Згідно з п.п.2,3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою КМ України №2067 від 29.12.2003, місце розташування рекламного засобу - площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надаються розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою). Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Типових правил.

Відповідно до п.32 вказаних Типових правил плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, - на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

Відтак, з огляду за зазначене, площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надаються розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою), не може бути об'єктом оренди ні у контексті приписів Цивільного та Господарського кодексів, ані Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а, отже, дія зазначеного Закону не розповсюджується на відносини, пов'язані з тимчасовим користуванням місцями розташування рекламних засобів.

При укладені договору дотримані всі вимоги щодо свободи волевиявлення, форми, наявності істотних умов, що передбачені вимогам цивільного та господарського законодавства.

Проте, колегія не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Згідно з п.1.3 договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 22.03.2013 №29 місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, елементів вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах м.Маріуполя, перебувають в комунальній власності територіальної громади м. Маріуполя, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюються виконавчим комітетом Маріупольської міської ради (п. 1.3. договору).

Висновок суду апеляційної інстанції про непоширення дії Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на правовідносини тимчасового користування місцями розташування рекламних засобів, які (місця) належать до комунальної власності територіальної громади м.Маріуполя, спростовується як змістом п.1.3 оспорюваного договору, так і приписами ч.1 ст.1 цього Закону, відповідно до яких ним регулюються: 1) організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; 2) майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Дійсно, згідно з ч.2 ст.9 ЦК України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Проте, норми Закону України "Про рекламу", в тому числі й ч.1 ст.16 цього закону, на яку послався апеляційний суд в обґрунтування свого висновку, не містять заборон чи обмежень щодо розповсюдження положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на правовідносини тимчасового користування місцями розташування рекламних засобів.

Адже, відповідно до абзацу 6 ст.1 Закону України "Про рекламу" зовнішня реклама - це реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях - рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг.

В свою чергу, зовнішні поверхні будинків, споруд, елементи вуличного обладнання, територія на відкритій місцевості, проїжджа частина вулиць і доріг та інші об'єкти в межах населених пунктів, які є місцями розміщення зовнішньої реклами, можуть та, як правило, належать до комунальної власності територіальних громад відповідних населених пунктів, а тому підпадають під дію Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

При цьому, судом першої інстанції враховано, що згідно з додатком №2 "Орендні ставки за використання нерухомого державного майна" встановлено орендну ставку 25% за розміщення зовнішньої реклами на будівлях і спорудах.

Відповідно до ч.2 ст.628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Таким чином, колегія суддів вважає, що за своєю правовою природою оспорюваний договір є в розумінні ч.2 ст.628 ЦК України змішаним договором, оскільки містить елементи договору оренди комунального майна.

Разом з тим, касаційна інстанція не погоджується з передчасним висновком суду першої інстанції про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, позовні вимоги щодо визнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів від 22.03.2013 №29 позивач обґрунтовує недосягненням сторонами згоди по таким істотним умовам договору як-от: орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; страхування орендарем взятого ним в оренду майна.

Дійсно, згідно з ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Однак, судом першої інстанції помилково залишено поза увагою те, на спірні правовідносини поширюється також дія ч.8 ст.181 ГК України, відповідно до якої у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК України тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним.

Водночас, як роз'яснено в абзаці 7 п.2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання практики "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність (якщо інше прямо не передбачено законом, як-от частиною другою статті 15 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.ч.1,2 ст.101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.п.7,8 ч.2 ст.105 Господарського процесуального кодексу України у постанові мають бути зазначені: обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів; у разі скасування або зміни рішення місцевого господарського суду - доводи, за якими апеляційна інстанція не погодилась з висновками суду першої інстанції.

Таким чином, в порушення вимог ст.ст.43,84,101,105 ГПК України судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді даного спору не враховано тих істотних обставин, що факт неукладеності оспорюваного договору виключає визнання його недійсним.

Крім того, апеляційним судом не перевірив обґрунтованість висновку місцевого господарського суду щодо недосягненням сторонами згоди по такій істотній умові оспорюваного договору як орендна плата з урахуванням її індексації, обмежившись помилковим посиланням на непоширення дії Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на правовідносини тимчасового користування місцями розташування рекламних засобів, які (місця) належать до комунальної власності територіальної громади м.Маріуполя.

Адже, згідно з п.3.2 договору від 22.03.2013 №29 розмір плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, наданими в користування розповсюджувачу, становить 4021,32 грн. в місяць.

Наведене вище переконливо свідчить про неповне з'ясування судами обставин справи, що є підставою для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, вищенаведене вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо відсутності у відповідача правових підстав займати нежиле приміщення, яке належить до комунальної власності (витребування оригіналу договору оренди нерухомого майна від 01.01.2011 №2 та його огляд на предмет наявності його нотаріального посвідчення), що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст.1117 ГПК України) та є підставою для скасування рішення та постанови і передачі справи на новий розгляд до місцевого господарського суду у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням ним обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст.43,84,101,105 ГПК України), які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія вбачає достатні правові підстави для часткового задоволення скарги шляхом скасування рішення та постанови з направленням справи на новий розгляд до господарського суду Донецької області.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення господарського суду Донецької області від 12.04.2016 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 15.09.2015 у справі №905/1169/16 скасувати з передачею справи на новий розгляд до господарському суду Донецької області.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Ж.Корнілова

Є.Чернов