Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.12.2018 року у справі №760/20474/17

Постанова

Іменем України

15 травня 2019 року

м. Київ

справа № 760/20474/17-ц

провадження № 61-48195св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І.,

Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача- ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

представники відповідача:ОСОБА_4, ОСОБА_5,

третя особа - Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 червня 2018 року у складі судді Оксюти Т. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року в складі колегії суддів: Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В.

М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_3, третя особа - Солом'янська районна у м. Києві державна адміністрація, про передачу дитини на проживання з батьком.

Позовна заява мотивована тим, що 23 квітня 2010 року між сторонами було укладено шлюб, який рішенням Солом'янського районного суду м. Києва

від 20 лютого 2012 року було розірвано.

Від спільного подружнього життя мають дочку - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Сторони проживають окремо, дочка проживає разом із матір'ю.

З серпня 2011 року відповідач чинить йому перешкоди у побаченні та спілкуванні з малолітньою дитиною, у зв'язку із чим він звертався до Органу опіки та піклування Солом'янської районної у м. Києві державної адміністрації, який своїм розпорядженням від 26 серпня 2011 року № 550 встановив регламент побачень з малолітньою дочкою, а саме щомісяця кожного понеділка та неділі з 16:00 год до 18:00 год.

Проте, відповідач ухилялась від виконання вказаного розпорядження. Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 вересня 2012 року, з урахуванням додаткового рішення від 29 листопада 2012 року зобов'язано ОСОБА_3 усунути перешкоди у спілкуванні ОСОБА_1 з малолітньою дочкою ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та визначено спосіб участі ОСОБА_1 у спілкуванні та вихованні дитини ОСОБА_6 у присутності матері за наступним графіком: 1,3 субота кожного місяця з 16.00 год до 19.00 год, 2,4 неділя кожного місяця з 16.00 год до 19.00 год.

Після набрання рішенням законної сили відповідач відмовлялась його виконувати, у зв'язку із чим позивач звертався до відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції м. Києва (далі - ВДВС Солом'янського РУЮ м. Києва). У встановлені державним виконавцем ВДВС Солом'янського РУЮ м.

Києва строки відповідач судове рішення не виконувала та продовжувала чинити йому перешкоди у спілкуванні з донькою, у зв'язку із чим державним виконавцем на ОСОБА_3 було накладено неодноразово штраф.

Крім того, на підставі подання державного виконавця, відносно ОСОБА_3 були внесені відомості до ЄРДР від 06 березня 2013 року № 12013110090003096 та було відкрито кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 382 КК України. Вважав, що ухилення відповідача від виконання рішення суду, яке набрало законної сили, з урахуванням незаконної поведінки матері дитини та інтересів дитини, дає підстави для пред'явлення вимог щодо передачі малолітньої ОСОБА_6 для проживання разом із батьком.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд передати малолітню ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, на проживання з батьком.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 20 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що розлучення з матір'ю може вплинути на психологічний стан дитини, проживання дитини з матір'ю відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неповно з'ясовано обставини, що мають істотне значення для справи, а також не перевірені належним чином надані докази у справі. Суд не звернув уваги на те, що відповідач перешкоджає спілкуванню з дитиною та зустрічам з батьком, категорично відмовляється у проведенні бесід працівників служби у справах дітей з малолітньою ОСОБА_6, необхідність яких виникла під час розв'язання органом опіки та піклування спорів між батьками щодо дитини. Відповідач не виконує рекомендацій психологів та лікувальних закладів з приводу психологічних корекцій та консультацій сімейного психолога у присутності батька дитини, що свідчить про повну ізоляцію дитини від зустрічей з батьком, а також про повний спротив налагодженню психологічного клімату між батьком та дитиною. Також, судом не з'ясовано причин виникнення заборгованості зі сплати аліментів, зокрема того, що така заборгованість виникла з причин невчасного звернення стягувача до виконавчої служби для примусового судового рішення.

Також, не враховано того, що відповідач відмовлялась отримувати аліменти, якій їй позивач направляв поштовими переказами, а після виникнення заборгованості звернулась до поліції із заявою про порушення кримінального провадження. Згодом зверталась із заявою про відмову у стягнення з позивача аліментів на підставі якої виконавче провадження було закрито, а виконавчий лист повернуто стягувачу.

Вважав, що відсутні належні та допустимі докази щодо неналежної поведінки батька.

Відзив інших учасників справи на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами установлено, що 23 квітня 2010 року між ОСОБА_1 та

ОСОБА_3 укладено шлюб, який рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 лютого 2012 року було розірвано.

Від шлюбу у сторін народилася дочка - ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1.

Малолітня ОСОБА_6 зареєстрована та проживає разом із матір'ю ОСОБА_3 та бабою ОСОБА_9 у квартирі АДРЕСА_1, що підтверджено довідкою форми № 3 ЖЕД від 13 липня 2016 року № 4621.

Розпорядженням Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації від 26 серпня 2011 року № 550 було встановлено регламент побачень з малолітньою ОСОБА_6, а саме щомісяця кожного понеділка та неділі з

16:00 год до 18:00 год.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 11 вересня 2012 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа - Солом'янська районна в м. Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дитини задоволено частково. Зустрічну позовну заяву

ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа - Орган опіки та піклування Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, про зміну способу участі батька у спілкуванні з дитиною задоволено частково. Визначено спосіб участі ОСОБА_1 у спілкуванні та вихованні дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, у присутності матері дитини за наступним графіком:

1,3 субота кожного місяця -з 16:00 год до 19:00 год; 2,4 неділя кожного місяця -з 16:00 год до 19:00 год.

Додатковим рішенням Солом'янського районного суду м. Києва

від 29 листопада 2012 року зобов'язано ОСОБА_3 усунути перешкоди у спілкуванні ОСОБА_1 з малолітньою донькою ОСОБА_6,

ІНФОРМАЦІЯ_1.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що відповідач перешкоджає йому у спілкуванні з дочкою.

Судом встановлено, що починаючи з серпня 2011 року по січень 2012 року позивач не звертався зі скаргами до служби у справах дітей щодо перешкоджання відповідачем йому можливості спілкування з дитиною, відповідно до порядку, визначеному службою у справах дітей Солом'янської райдержадміністрації м. Києва, що свідчить про те, що позивач не прагнув до спілкування з дитиною.

Згідно з актами від 07 червня 2017 року, 12 травня 2017 року, затвердженими ЖЕД-903, комунально-житловим органом за місцем проживання матері з дитиною, позивач - батько дитини з часу народження дитини декілька разів з'являвся за місцем проживання дитини, вчиняв сварки, принижував та ображав матір дитини, погрожував фізичною розправою.

У результаті неприязних та конфліктних відносин сторін, у дівчинки ОСОБА_6 виникали психологічні травми, у зв'язку з чим, з дитиною неодноразово працював невропатолог.

Дитина перенесла психологічну травму, після чого малолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, проходила лікування у невролога, що підтверджується записами у медичній картці дитини.

Відповідно до психологічного висновку від 31 березня 2014 року № 1127 Національної дитячої спеціалізованої лікарні "Охмадит" у малолітньої ОСОБА_6 має місце неврозоподібний стан, пов'язаний з хронічним стресом.

Згідно з випискою з медичної картки дитини від 27 січня 2017 року малолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, перебувала на стаціонарному лікуванні у період з 01 липня 2017 року по 11 липня 2017 року в дитячій клінічній лікарні № 3.

Також, встановлено, що рішенням Солом'янського районного суду м. Києва

від 11 вересня 2012 року стягнуто з ОСОБА_1 аліменти на користь ОСОБА_3 на утримання дочки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з

13 жовтня 2011 року і до повноліття дитини.

На підставі указаного рішення суду було видано виконавчий лист.

Станом на 01 січня 2018 року існує заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 80 020,00 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що відповідачем не виконується визначений судом порядок його спілкування з дитиною, у зв'язку з чим просив визначити місце проживання дитини з ним, на підставі частини 4 статті 159 СК України.

Відповідно до частини 4 статті 159 СК України у разі ухилення від виконання рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави дійти висновку про те, що суд при вирішенні спору на підставі частини 4 статті 159 СК України повинен врахувати всі об'єктивні обставини, на підставі яких суд мав би можливість дійти законного висновку у вирішенні заявлених позовних вимог.

Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до статей 18,27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини 4 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Відповідно до статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.

Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (частина 1 статті 161 СК України).

Встановлено, що неповнолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, на час розгляду справи судами попередніх інстанцій проживала разом із матір'ю -

ОСОБА_3.

Ставлення дитини до своїх батьків зафіксовані у висновках психолога, в яких зазначено, що на малюнку сім'ї малолітня ОСОБА_6,2010 року народження, зображує себе, бабусю та маму. На запитання про біологічного батька відповідає, що не хоче його знати і проявляє протест, дере нігті та колготи, а потім починає проситися додому. Контакт з дитиною відновити не вдається через її нервове збудження.

Статтею 15 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.

Враховуючи вік малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 та її стать, суди обґрунтовано вважали, що на даний час проживання малолітньої доньки з матір'ю, яка фактично проживає з нею з самого народження, буде відповідати саме інтересам дитини, яка потребує постійного догляду та турботи у зв'язку з фізіологічними особливостями, позитивно сприятиме її розвитку як психологічному так і фізичному.

У § 54 рішення Європейського суду з прав людини (далі - СЄПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі "Хант проти України" зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі "Olsson v. Sweden" ( № 2) від 27 листопада 1992 року, Серія A, № 250, ст. 35, 36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення у справі "Johansen v.

Norway" від 07 серпня 1996 року, § 78).

Частиною 1 статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Так, 11 липня 2017 року Європейським Судом з прав людини було винесено рішення у справі "М. С. проти України ", у якому йдеться визначення "інтересів дитини", їх місця у взаємовідносинах між батьками.

При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є не благодійним.

У рішенні СЄПЛ від 02 лютого 2016 року у справі "N.TS. та інші проти Грузії" зазначено, що обов'язок національних органів влади вживати заходів для полегшення возз'єднання, однак, не є абсолютним. Возз'єднання одного з батьків з дитиною, яка деякий час прожила з іншими особами, може бути неможливо реалізувати негайно і може знадобитися проведення підготовчих заходів для цього.

Характер та обсяг такої підготовки залежатимуть від обставин кожного випадку, але розуміння та співпраця всіх зацікавлених сторін завжди буде важливим компонентом. Хоча національні органи влади повинні зробити все можливе для сприяння такому співробітництву, будь-яке зобов'язання щодо застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки інтереси, а також права і свободи всіх зацікавлених осіб повинні бути враховані, а особливо найкращі інтереси дитини та її права за статтею 8 Конвенції. Якщо контакти з батьками можуть загрожувати цим інтересам або втручатися в ці права, національні органи влади повинні дотримуватись справедливого балансу між ними (див. посилання Hokkanen, п. 58).

Найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими і, залежно від їхньої природи та серйозності, можуть перевищувати права їхніх батьків (див. серед інших, Ольссон ( № 2), § 90, Ignaccolo-Zenide, § 94, обидва цитовані вище Plaza v. Poland, № 18830/07, п. 71,25 січня 2011 р., І Manic, наведене вище, § 102, з подальшими посиланнями на нього).

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі у міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосується дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.

Аналіз вищезазначених норм права дає підстави для висновку, що рівність прав батьків витікає з прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, і у першу чергу повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, беручи до уваги особу відповідача, яка характеризується позитивно за результатами психологічних досліджень, висновки яких належним чином оцінено судом, та повідомленнями державних установ, специфіку їх з позивачем особистих відносин, які мають конфліктний характер, суди обґрунтовано вважали недоцільним передачу малолітньої доньки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 народження на проживання з батьком, оскільки відповідач постійно, в тому числі і до пред'явлення позову проявляла інтерес до дитини, зверталась до відповідних інстанцій за захистом своїх порушених прав по відношенню до дочки, а тому суд дійшов правильного висновку про те, що немає підстав вважати, що ОСОБА_3, навмисно ухилялась від виконання встановленого регламенту побачень батька з дитиною.

Враховуючи диспозитивність частини 4 статті 159 СК України, з урахуванням встановлених обставин під час розгляду справи, суди обґрунтовано не прийняли до уваги посилання позивача на невиконання відповідачем рішення суду як підставу для передачі йому дитини на проживання разом з ним, оскільки усі встановлені обставини справи у їх сукупності, подані докази дають підстави для висновку, що передача дитини на проживання з батьком на даний час не буде відповідати найкращим інтересам дитини.

Під час розгляду справи судами не встановлено, що проживання дитини з батьком позитивно сприятиме розвитку дитини, враховуючи що між сторонами існує конфлікт на ґрунті особистих відносин, дитина не виявляє бажання з ним спілкуватись та бачитись, а тому різка зміна постійного місця проживання дитини може негативно вплинути на її психологічний стан, що буде суперечити найкращих інтересів цієї дитини, про що 11 липня 2017 року Європейський Суд з прав людини зауважив у рішенні у справі "М. С. проти України".

Отже, суди дійшли правильного висновку, що на даний час проживання малолітньої доньки з матір'ю, яка фактично проживає з нею з самого народження, буде відповідати інтересам дитини, яка потребує постійного догляду та турботи у зв'язку з фізіологічними особливостями, позитивно сприятиме її розвитку, як психологічному так і фізичному, що відповідає висновкам психологів, що містяться в матеріалах справи.

Доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 20 червня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. М. Коротун

В. І. Крат

В. П. Курило